6 січня, на свят-вечір, Ніні Прокопівні Бурятинській виповнилось вісімдесят шість. Як один день відшуміли, відлетіли у даль літа, а вона зберегла і вдачу веселу та привітну, і трудиться досі на присадибній ділянці, як бджілка. Ото тільки біда, що тяжка праця та літа зігнули її спину донизу, як колись і її матері.
Зростала дівчинка разом з трьома братами у дружній селянській родині. Незважаючи на те, що у батька не було однієї руки (ще до революції постраждав, коли з хлопчаками розбирав військовий трофей), порядок у дворі був ідеальний. І на старість, а прожив він 96 років, і обценьки, і молоток, і цвяхи, і коса мали кожен своє місце. І сини успадкували від нього любов до порядку. Були такими ж працьовитими. Ой, як противились шлюбу матері її батьки. Мовляв, який же з нього господар без руки?! Мовчки слухала дочка усе те, а потім просто вкралась заміж. І жодного разу не пошкодувала, бо шанував чоловік дружину. А що вже пережила, як після війни за доносом недоброзичливців засудив трибунал на десять літ у Сибір, то й не передати. Билась, мов рибка об лід з чотирма дітьми, зранку до вечора у колгоспі, не знала й не відала, живий він там чи ні. Бог таки укріпив ні в чому не повинну душу, так мати завжди казала, а кривдників довго не утримав на цьому світі.
Важко було й доньці Ніні, бо на кого, як не жінок після війни припала найтяжча праця! Скільки ногами того степу зміряно, скільки гектарів коровами зорано, хіба ж усе порахуєш. На роботу ходила разом зі своєю тіткою Любою, яка на три дні була старшою. І жили поряд, і дружили, і дівували. У тітки-ровесниці (її мати народила у 52 роки), в руках було ремесло швачки. Вона всю родину обшивала, й копічину заробляла, бо ж у колгоспі тільки голі трудодні нараховували, або ще й винні залишались в кінці року. Як вдавалось дістати ситцю, то Ніні й собі вряди-годи про свято шила однакові плаття.
Колись давно сліпий ворожбит заглянув у їхнє майбутнє і повідав, що їхні долі загинуть на війні. Мабуть, так воно і сталось. Скільки ж їх, молодих та дужих, полягло у нас на Україні та на чужині. Перший разу посватався до енергійної й жвавої дівчини Ніни вдівець з двома дітьми. Оточила їх увагою та любов’ю. Та одного дня прийшла до матері з татом й поскаржилась на нелади у сімейному житті. У нову родину вже не повернулась, хоч і встигла прикипіти до дітей душею. Дівчинка навіть матір’ю вже кликала... Потім чоловік і пожалкував, бо не так і просто знайти матір дітям, та поїзд, як кажуть, уже пішов.
Кажуть, що долю ніяким конем не об’їдеш. Тож наступним посватався до Ніни теж вдівець, на той час вона вже працювала санітаркою у місцевій дільничній лікарні, звідки й на пенсію вийшла. Історію про смерть його дружини не раз переповідали родичі один одному. Молода сім’я Бурятинських з двома дітьми вирушила одного дня у гості до родичів. Жінка сиділа біля водія, діти – окремо з батьком. Автобус потрапив в аварію, в результаті якої загинула тільки одна людина – дружина Анатолія Бурятинського. Погорював чоловік та й почав приглядатись, як жити далі, а точніше, кому можуть стати рідними його діти. Привів, було, одну жінку, та їй терпіння вистачило усього на пару днів. Потім хтось порадив придивитись краще до Ніни Демченко – «Добра й працьовита у Прокопа дочка». На тому й зупинився і ніколи про те не пошкодував. Бо й лад у господі давала, завжди привітна до чоловіка та людей, а що вже казати про синів! Не послав Бог власних діток жінці, тож вона усю свою нерозтрачену материнську любов перенесла на чоловікових дітей. І невдовзі ті назвали її найдорожчим словом: мати. Один Бог знає, скільки сил вкладено у її вічну хатню роботу. Недосипала, як хворіли, дбала, щоб ходили одягнуті, як усі, або й краще. А як поодружувалися і роз’їхались, один до Одеси, другий – до Первомайська, то щонеділі виглядала й готувала передачі. Як кажуть, і печене, і варене. У оборі завжди була і свиноматка, і поросятка гуділи дружно, й корівчину тримали. Прожили у злагоді багато років, Анатолій, крім усього, умів ще й на кухні поратись й частенько обв’язувався фартуком, прикручував до столу м’ясорубку, молов фарш на котлети,варив борщ. Чоловік захворів, коли діти були вже дорослими, мали свої сім’ї. За рік не стало у домі господаря.
Але діти не забули дороги до материного порогу. Так триває і досі.
– Вони як приїздять з сім’ями, – охоче розповідає Ніна Прокопівна, – то мені нічого не дають робити. Усі приготовлені страви з дому викладають на стіл та пригощають, подарунки привозять. А мені одна радість, що їх побачу та послухаю, як живуть.
На початку вересня до обійстя тітки Ніни, яке майже вросло у долину річки Кодими, під’їхав автомобіль з ріднею по батьківській лінії. З роками постаріла оселя, опустіла обора, зістарівся й пес, хоч теж зрадів гостям і привітно махав хвостом. Воду з криниці тут, як і багато років тому, тягнуть з допомогою журавля. А ось і господиня з’явилася. З городу майже тягла за собою величеньке відро накопаної картопельки.
Відразу хата ожила, й на скатертину рідня виставила гостинці, а Ніна Прокопівна все розповідала про дітей, сусідів, і хоч на цьому острівку їх небагато, але, каже, дружно живуть. Як же жінка раділа зустрічі, бо з деякими племінниками та онуками по батьківській лінії не бачилася вже, мабуть, років із двадцять.
– Подивіться на нашу тітку, – із захопленням говорить її племінниця Марія (проживає в Одесі), – яка вона у нас добра. Скільки знаю, нікого не осудить, а шматком хліба завжди поділиться, нікого з хати не випустить, не пригостивши, як і її покійна мати Ольга.
А руки порепані, загрубілі, та вона й не згадує про болячки – радіє рідні. Часи нині такі тяжкі, не завжди можуть вибратись. Усе це жінка розуміє. Пригощаючи, й сама пригублює чарчину привезеного заводського вина, воно солодкувате, тож закушувати не поспішає. Усе говорить і говорить... Про двох братів, яких уже немає в живих. І зі слізьми на очах благає заїхати до меншенького, Вані, у Бобрик-Другий (за кілька місяців потому і його не стане).
Тулиться Ніна Прокопівна до своєї тітки Люби, тієї самої, від якої на три дні менша, з нею час від часу зустрічаються. Обидві згадують, як після війни їх посилали на відбудову народного господарства (племінниці довелось на шахті два роки відпрацювати у дуже важких умовах). А як повернулись, відразу у колгосп подались, нормовичками. І тим спогадам та розмовам не було кінця, а як настав час прощатись, сфотографувались біля старезної верби. Автомобіль від’їжджав, а вона все стояла, ставала дедалі меншою і меншою, та все махала рукою, сподіваючись на наступну зустріч.
«Устигли б», – про себе шепотіла.
Можливо, через те й тримається на цьому світі ця мужня жінка, що не нарікає на долю і вважає, що життя її вдалось, незважаючи на пережите.
