В давнину вітряки стояли на високих пагорбах мало не біля кожного українського села і, «ловлячи» своїми широкими крилами вітер, приводили в рух важкі жорна, щоб перемолоти вирощене важкою працею зерно на житнє (для повсякденного вжитку) або пшеничне (до святкового столу) борошно. Сьогодні вітряних млинів залишилося небагато. Кілька можна побачити під Києвом, де під відкритим небом зберігаються пам’ятки старовини з усіх куточків нашого краю. Але в робочому стані залишився лише один вітряк. Він стоїть в селі Будеї Кодимського району. Його розмашисті крила простяглися над мальовничими подольськими краєвидами, і при нагоді, як розповідають старожили, та сильному вітрі ще й сьогодні за десять годин можна отримати 10 пудів борошна.

Десятиметровий будеївський вітряк – диво прикладної архітектури наших предків. Рухома десятитонна дерев’яна конструкція млина з 16-метровими крилами «шукає вітра в полі» з допомогою восьмиметрових вирл. Якщо піднятися східцями на другий поверх, можна побачити відновлений механізм. Він приводиться в дію з допомогою крил, які повертають зубчате колесо, а воно через сімерню та веретено крутить однотонні жорна. Важкі камені перетирають на борошно за раз більше центнера пшениці, що сиплеться зі спеціального коша. Кажуть, що борошно, змелене на цьому млині, не йде в ніяке порівняння з продукцією сучасних заводів. А паляниці, буханці та паски випікаються напрочуд смачними та пухкими.

Українські вітряки, як традиційний елемент пейзажу, оспівані в піснях, описані в літературі і, звичайно, відтворені на картинах. Й саме будеївський вітряк можна побачити на колоритних картинах академіка живопису Євгена Столиці (1870 – 1929), який народився в цьому селі у родині лісника. Здобувши славу визначного художника, Євген Іванович в буремні революційні роки жив у місті Ананьєві, виїхав з нього у 1922 році. Серед живописних експонатів Ананьївського художнього музею зберігаються його полотна.

До пам’ятників культури і архітектури потрібно віднести й церкву Святої Параскеви, яка відома ще з 1754 року і була побудована козаками-першопоселенцями. Правда, у буревії козацько-гайдамацьких повстань та російсько-турецьких воєн вона згоріла. Нинішня ж сакральна споруда – дерев’яна триверха – стоїть на кам’яному підмурку і споруджена у 1903 році. Завершити екскурс в історію краю можна, відвідавши місцеве кладовище. Там, серед дерев, можна побачити вироби каменотесного мистецтва ХVІІІ-ХІХ віків – кам’яні хрести, що височіють на могилах поляків, котрі обживали ці краї разом з українцями.