Господарство в селі Кіровому називається «Колос». А до нього був колгосп «Труд». Саме праця лежить в основі професійної біографії роду Степаненків. Патріарх родини, Петро Якович, лише на 77 році свого життя перестав крутити «баранку». Він має за плечима понад півстоліття офіційного виробничого стажу.
– Як він почувається вдома, на пенсії? – запитую його онуку.
– Дідусь? Він у нас міцненький. Ще ого як бігає і на городі порається, – говорить вона.
Онучка Тетяна – це донька його середульшого сина. Дідусь Петро народився в цьому селі, у родині колгоспника. Тут же пробудилося в ньому покликання бути механізатором. Це – шанована професія на селі, з якою жодна інша не зрівняється за престижністю. У 1957 році, після армії, він закінчив курси і виразно розчув у душі поклик споконвічної селянської турботи: дарувати людям золоті зерна життя – хліб! Його характер визначила земля, що буває і м’якою, і впертою, але вона завжди переживає радісні хвилини відпочинку, коли зібрано урожай. Від її родючості, мабуть, він успадкував і чоловічу міцність. Так, у його долі особливе місце посіла любов. Ніхто не знає цієї таємниці. Зате усьому світу відомо, що із дружиною Ярославою Іванівною він виростив трьох синів. Три Петровичі – Віктор, Володимир і Ігор. Усі залишилися в Кіровому і пішли стежкою батька.
Так склалося, що їхні шляхи до аграрних знань пролягли через освітню систему профтехучилища № 36, де готують кваліфікованих трактористів і комбайнерів. Петро Якович ратував за його створення в сусідньому селищі Цебриковому у 1963 році. А потім і зовсім не міг залишатися байдужим до нього, оскільки з його лона вийшли фахівцями його діти і онуки. Старший – Віктор закінчив там курси механізаторів і постійно, вже понад двадцять років, працює в господарстві «Колос». Доростив хліборобську гілку династії середній син – Володимир, який також навчався тут на тракториста. Онук Петра Яковича – Сашко, пройшов перший щабель аграрної науки, коли ПТУ було у 2002 році реорганізовано в Цебриківський професійний аграрний ліцей. У виборі місця роботи і спеціальності він не сумнівався. Закінчив ліцей і онук Вітя, продовжив навчання в Одеському державному аграрному університеті і тепер його захопила агрономія. Ще один онук – Володя – навчається в ліцеї на слюсаря-ремонтника, тракториста-машиніста сільгоспвиробництва і водія. Онука Оксана з 2006 року стала випускницею ліцейського факультету «Конторський службовець». Моя співбесідниця, Тетяна, працює тут бухгалтером. І усі – Степаненки!
Дід не приховує гордості за те, що перші кроки онуків і правнуків зроблені по степу, де споконвіку жили його предки. От і його нащадки не виїздять на пошуки щастя в чужі краї. Гіллясте генеалогічне дерево цієї родини заглиблюється корінням в рідну землю. Якщо вдуматися, такі люди створюють основу нації, непорушну народну силу.
Показово, що, крім Степаненків, в «Колосі» працюють династії Рудових, Тростенюків, Гончарів.
На стані вдалося застати і поспілкуватися із старшим сином Степаненків – Віктором Петровичем. Після колискової пісні, напевно, найріднішими звуками для нього став рокіт тракторного двигуна. Кажуть, тонкий професійний слух механіка не гірше, ніж у голосах своїх домочадців, може вловлювати в ньому відтінки старання, напруження, бадьорого бажання працювати, або жаління, що настав час робити ревізію відповідальних вузлів.
Сьогодні в компетенції В. Степаненка, як бригадира, відповідати за справність техніки – близько 20 одиниць, і численного інвентаря: культиваторів, сівалок, молотарок, жниварок, снопов’язальних пристосувань. У господарстві є трактори, що вже відгуляли по полях по 15 і навіть 20 експлуатаційних сезонів. Але не дарма кажуть, що вони відчувають людську увагу, як живі. Коли, помолоділі від догляду, вони виїжджають із боксів, залишається лише дивуватися, як в умілих руках примхливі «залізні коні» стають слухняними розумними машинами.
Мистецтвом тракториста В. Степаненко вважає вміння рівно, як по лінієчці, проводити борозну в полі, де немає жодних орієнтирів для того, щоб предметно визначитися. Лише сонечко, що піднімається з-за зеленіючих удалині пологих пагорбів суміжного Ширяївського району. Тут, на міжрядному обробітку, і оживає генна пам’ять, і відкривається чуття в справжнього хлібороба. Чи можна набути такого вміння?
– Не всім вдається! От, наприклад, колісний «Білорусь». Щоб таким командувати, потрібно не лише змащувати його відповідно до інструкції, – говорить В. Степаненко. – Починати потрібно з поваги до робочого місця, стежити за чистотою в кабіні. У ній проводиш стільки часу, що вона – як твій другий дім. А в домі з болотом не сідають! Якщо за кам’яними стінами що і сховаєш, то в тракторі кабінка вся зі скла, і який ти господар – звідусюди видно.
Після розмови з Віктором Петровичем Степаненком гірко було усвідомлювати, що сьогодні геть-чисто зруйновано інститут наставництва. Найважливіше в ньому – наступність. Естафету від старших – до молодших втратили у всіх сферах: в економіці, культурі, у керівництві містом, країною. Від частих змін зникла стабільність, що потрібна народу. Наявність сільських династій – наочний приклад, що маленьке село Кірове ненароком дає усьому управлінському апарату держави. Тут добре знають, що за помилки доведеться розсьорбувати гірку юшку всім, як в одній родині. Лише тут, на місці, гіркоти буде більше.
Але як би не було, тягнеться за часом свіжа борозна, продовжується родовід ріллі. І доки батьки, діти, онуки – всі разом, жити можна.
