Такого ніхто з яковлівців на своєму віку в селі ще не бачив: новий молодий поселенець Ключников (тоді його ще не величали по імені та по батькові) зачудив і почав садити абрикоси. Старожили над ним жартували: даремно, мовляв, стараєшся, любий чоловіче, хоч ти й наргосп закінчив, але абрикоси твої не приживуться. Прижилися! І після 1977 року, набравши сили, заплодоносили. Ключников спершу почастував тих, хто сумнівався у його затії, а ті, покуштувавши соковитих плодів, що тануть у роті, тільки язиками поцокували. А буквально цими днями Віктор Іванович Ключников, який ось вже 20 років очолює одне із кращих сільгосппідприємств у Роздільнянському районі, показав мені ті зеленолисті абрикоси, які стали його своєрідною візитною карткою.
А перебрався він до Яковлівки із сусіднього Плавневого, де виріс у селі старообрядників, тому що вважав її більш перспективною – дорога надійна пов'язує і з райцентром, і з іншими селами області; газова труба, по якій блакитне паливо подається до Європи, за декілька кілометрів; землі родючі... Батько, Іван Самсонович, багато років мудро керував городньою бригадою (його дотепер добрим словом згадують земляки), схвалив вибір сина і напучував: "Головне – покладайся на Бога, чесно роби справу та людей поважай". Знаходити взаєморозуміння із людьми в колгоспі, який за тих часів називався "40 років Жовтня", допомагав досвід, набутий і за роки навчання в Одеському інституті народного господарства, і в період армійської служби на об'єкті особливої таємності, де базувалися ракети того типу, ефективність якого була випробувана на американському літаку Пауерса.
Почав свою трудову біографію молодий фахівець економістом. А незабаром голова Станіслав Абрамович Сазонов, виходець із того ж Плавневого, "посватав" Ключникова у бухгалтери. І повних 17 років Віктор Іванович працював головним бухгалтером. Вже тоді, знаючи в рідному господарстві усе "від і до", почав проектувати і проведення газової гілки до Яковлівки, і спорудження нової школи, і буріння артезіанських свердловин... Станіслав Абрамович гадав, що від "прожектів головного бухгалтера попахує маніловщиною", але й не заважав. Коли ж Ключников роз'яснив усі економічні розрахунки, той сказав: "Приймеш від мене кермо влади, будеш пробивати свої проекти. Але знай, матимеш ти клопіт з ними".
І здивувало, і потішило Віктора Івановича те, що у 1989 році Сазонов, ідучи на заслужений відпочинок, рекомендував саме його на посаду голови, хоча охочих було чимало. Не хотів цього підвищення Ключников, але саме він, Сазонов, а не райкомівське начальство, умовив його дати згоду. Головний доказ: "Ти тут для всіх свій, і тобі всі свої. Прийде чужинець або хоч свій, та верхогляд, – все розвалить".
Про це Віктор Іванович розповів мені, коли ми їхали по полях, що знемагали він нещадного сонця, разом з його онуком Вітею (таке ім'я йому дали на честь діда) і Віталієм Степановичем Снятовським, з яким Ключникова пов'язує багаторічна дружба.
– Дощ потрібен! Усе горить! – з досадою сказав Ключников, тепер уже голова ВАТ "Нива", коли ми зупинилися біля розкидистої лісосмуги, за якою хвилювався яровий ячмінь, що чекав на вологу.
– Дасть Бог дощу, гарний урожай візьмемо, може, навіть краще за минулорічний. Не дасть – почнемо ранні жнива із усіма їх недоліками, – пояснив Віктор Іванович.
Потім, погладивши долонею колосся, що наливаються, сказав із посмішкою:
– Поки що росавушка нас тішить.
– Як збирати будете? Без "варягів"?
– Самотужки. "Дон" та "Єнісей" готові до бою.
– Сівозміни дотримуєтеся?
– Це свята справа! Із двох з половиною тисяч гектарів оранки і шматочка під бур'яни не залишили. І озимі, і ярі, і соняшник, і ріпак – усе на своїх місцях і в розумних межах. Причому елітних сортів.
– Ріпак виснажує землю?
– У мене є своя думка. Переконався – він добрий попередник для пшениці. Звичайно ж, за дотримання технології. Є бажання поділитися своїм досвідом у журналі "Зерно", який регулярно читаю.
– Але вчені категоричні.
Віктор Іванович посміхнувся і сказав:
– Я знаю професора, який пропагував вітчизняні сорти соняшнику. А коли йому зробили вигідніше замовлення, він почав пропагувати західні.
– А на соняшник які у вас види?
– Поїдемо, подивитеся.
Такого чудово доглянутого масиву соняшників я ще не бачив в інших господарствах. Жодної бур'яниночки, земля пухка. Рослини міцні, одна в одну. На моє замилування, Віктор Іванович відреагував із відтінком землеробської гордості:
– Ручної праці – нуль. Голландське насіння закладали в землю новою американською сівалкою. Купували її за 400 тисяч гривень, а за нинішнім курсом долара вона потягне на усі 600, а то й 700 тисяч. Дорого. Але є результат.
Так, поступово, я переконувався, що в "Ниві" усе прораховується із бухгалтерською скрупульозністю і наспіх нічого не робиться. І не випадково тут зробили розрахунки за паями у грошовому, а не в натуральному еквіваленті. Минулого року власники паїв одержали по 1,5% їхньої вартості. Хто потім вирішив зерно одержати, відпустили його по тонні за ціною у 60 копійок за кілограм. Для своїх людей ціна була прийнятною у господарстві, що взяло у середньому по 30 центнерів зернових на круг. А ось з боку перекупників це був справжній грабунок. Звичайно, можна було б притримати пшеницю і пізніше продати дорожче. Але господарство – живий організм, і для його підтримки постійно потрібні гроші. У Ключникова є святе правило: і в прибутковий час, і в збитковий ділити наявні кошти навпіл. 50% на поточне споживання та 50% на розвиток. Той, хто орієнтований на проїдання, живе лише сьогоднішнім днем – приречений на крах.
Коли ми почали жити в іншій, пострадянській Україні, з новими правилами гри, чимало керівників новостворених ПП, пішли шляхом найменшого опору і повністю поклалися на спритних спонсорів. А ті, оплачуючи споживання електроенергії, води, придбання ПММ, почали диктувати свої умови. Захопивши, інакше не скажеш, ці господарства, через якийсь час розвалили їх, одержавши особисту вигоду. Ключникову теж пропонували подібну допомогу, але він залишився вірний принципу – сподіватися та розраховувати на власні сили. ПП не став створювати, як йому рекомендували, а запропонував землякам об'єднатися у ВАТ, де кожному визначалися і його повноваження, права, обов'язки і майнова частка.
– Нелегко було, – згадував Віктор Іванович, – коли ми повернулися з полів до потопаючої в зелені Яковлівки, що розтяглася уздовж своєї головної вулиці Покровської на три кілометри. – Старі люди розповідали мені, якою ціною створювалися колгоспи. Горя було більше, ніж радості. Долі мільйонів ламалися. А мені випало, образно кажучи, руйнувати колгосп, ламати устояну селянську психологію. І хоч ми не відбирали нічого, а, навпаки, роздавали, тривог, переживань та суперечок було задосить. Я зробив усе, щоб не скривдити людей, особливо тих, хто багато років віддав колгоспу, при розподілі основних коштів. Головне – розпаювали ми землю не з кондачка, як в інших господарствах робили і дотепер розбирають, що до чого, а по-розумному. Я запросив вчених із Одеського сільгоспінституту, і вони усе розписали за науковою методикою.
Тому яковлівці першими в районі одержали акти на володіння землею за урочистих обставин. На базі нашого господарства був потім проведений семінар.
– Вікторе Івановичу, а як же з тими проектами, які Сазонов вважав маніловськими?
Ключников повів плечима, кашлянув в кулак і, не приховуючи гордості, відповів:
– Газ, або як його в нас кличуть – блакитний вогник, давно горить. Нову школу побудували. Свердловини пробурили, вода в нас – смачнішої не знайдете. Витрати взяло на себе господарство. Дороги нормальні. Орендована земля бур'янами не заростає, як у деяких із тих, хто свого часу вийшов зі своїми паями із господарства.
– Що тішить, а що засмучує?
– Тішить те, що господарство міцно стоїть на ногах, що відроджена дванадцять років тому церква в нас поєднує парафіян, до неї, до речі, теж газ підвели. Будуємо капличку, щоб до нашого престольного свята – Покрови, у День села – її освятили. Вона для мене особисто – особливо дороге дітище. Давно мріяв, щоб вона одухотворила та прикрасила село. А що засмучує? Та мало що може засмучувати сьогодні. Візьмемо той же дитсадок. Я вберіг його від розграбування і передав на баланс сільради аж до останнього рушничка та нічного горщика. Зайнялися його ремонтом. А тут незваним гостем – криза. Застопорилася справа. Не дають спокою цінові стрибки. Ось на носі вже жнива, а ми не знаємо, по скільки пшеницю зможемо продавати. Віктор Пинзеник пообіцяв колись по 1000 – 1200 гривень за тонну ґарантувати. А де він тепер? І так часто буває. Держава будує свою політику на селі, розраховуючи на те, що селяни і без її допомоги однаково будуть щось самі саджати і щось сіяти. А як же нам без цієї допомоги? Адже у тій же Польщі, де я побував, для фермерів дотації на гектар дають. Якщо на наші гроші – по 400 гривень. Треба нам, селянам, поєднуватися. Я підтримую ініціативу ізмаїльських хліборобів, про яку писали "Одеські вісті". Вони починають поєднуватися і закликали усіх не переманювати залучених комбайнерів з інших господарств.
Ми розмовляли і про той час, коли до розпаювання у господарстві велася переробка сільгосппродукції. Був свій молокозавод. Одного разу 40 тонн вершкового, справжнього, без сурогатів, масла виробили, шукали холодильник для зберігання. А тепер? Лише свиней утримують. І лише перший рік одержали добру рентабельність. Велику ж рогату худобу невигідно нині утримувати, а раніше було близько 600 голів у дійному стаді. Якби ціни на продукти тваринництва були стабільними, сказав Віктор Іванович, то його не треба б було вмовляти заводити дійне стадо.
– Виходить, що треба укрупнювати виробництво? – запитую голову.
Він злегка посміхнувся, щось згадуючи, і відповів:
– Якось у нас були голландці. І зробили висновок, що ми йдемо неправильним шляхом. У Голландії всього три молочні заводи. Один з них здатний переробляти удвічі більше того молока, що виробляла до часу нашої зустрічі уся Одеська область. Ось вам і відповідь. У нас усе подрібнили, а паритету між виробниками та переробниками немає.
Помовчавши, Віктор Іванович сказав:
– Але у будь-якій ситуації не слід впадати у відчай, треба вірити у краще. І працювати, працювати, працювати.
Такого ж принципу дотримуються і його найближчі помічники – заступник голови та головний інженер Олександр Володимирович Станішевський, агроном Віталій Станіславович Костюк, головний зоотехнік Степан Карлович Шмир.
Повідавши з теплотою про багатьох трудівників "Ниви", Віктор Іванович сказав:
– Тішить мене особливо те, що синок Олексій моєю стежкою пішов. Фермерством займається, село не залишив після закінчення наргоспу. Старший наш, Сергій, банківською справою займається. Він теж у наргоспі знання здобував. І в донечки Олі все нормально складається. Я їм поставив завдання подарувати мені та дружині найменше по троє онуків або онучок.
Слухаючи нашу розмову, дружина Віктора Івановича – Зінаїда Василівна – сказала:
– У кожному селі повинна бути людина, навколо якої могли б об'єднатися люди, довіряти їй й допомагати. У Яковлівці таким став мій Віктор Іванович. Він був депутатом нашої райради та облради. Його ім'я занесено до плеяди 500 впливових особистостей Одеського регіону. І я пишаюся цим. Завжди була й сьогодні є однодумцем Віктора Івановича, якому віддала своє серце ще студенткою. Починали сільське життя, не маючи нічого. Але встали на ноги.
Багато років Зінаїда Василівна, закінчивши філфак Одеського університету ім. І.І. Мечникова, викладала українську мову та літературу. А у 1989 році, коли Віктор Іванович став головою колгоспу, очолила місцеву середню школу і домоглася разом з педколективом визнання її однією із найкращих у районі. Сьогодні вона, заслужений вчитель України, на пенсії і живе давно виношуваною ідеєю – створити музей села. Люди підтримують її у цьому шляхетному прагненні, як і Віктора Івановича у його повсякденних справах на благо земляків.
Від’їздив я із Яковлівки, коли на широкі ниви та переліски опускався тихий червневий вечір. І добра усмішка онучка Ключникових, і старі абрикоси, які прижилися в селі з легкої руки Віктора Івановича, і молодий персиковий сад, який плекає його син Сергій, і хрест на капличці, що золотився у променях призахідного сонця, і виставлені на продаж біля дороги черешні та полуниці, повз які проїжджав, підтверджували правоту слів мого візаві у тому, що ніколи не треба впадати у відчай, треба вірити у краще.
