Знайомтеся, Сергій Георгієв. Багаторазовий чемпіон України зі спортивних бальних танців, дворазовий чемпіон світу, віце-чемпіон Центральної Європи, віце-чемпіон Австрії. 25 років. Одесит. Із шести років займається танцями. Його тренер – Максим Шклярик. Понад п'ять років мешкає у Відні.
– Як живеться Вам у Відні?
– Тренуюся і треную інші пари, навчаю танцям усіх, хто хоче навчитися, як кажуть, для себе, красиво танцювати.
– А що, займатися цим же Ви не можете в Одесі?
– Для мене це складне запитання... Звичайно, можна було. Але набагато важче, ніж у Відні. Справа в тому, що зараз, особливо в час кризи, дуже дорого коштують поїздки на змагання з України за кордон. А потім дуже багато бюрократичної тяганини при оформленні візи. В Австрії цих труднощів я не відчуваю. Дешеві і без зволікань поїздки на змагання до усіх країн Європи, практично я побував у дванадцятьох країнах, усе робиться просто, швидко, без нервування. Раніше, бувало, щоб поїхати з Одеси на змагання, стільки натерпляться наші спортсмени, що на турнір виходиш із зіпсованим настроєм.
– За п'ять років життя в Австрії у Вас з'явилися підстави порівняти віденську і одеську школи танцю?..
– ...Наша, одеська, школа – одна із кращих щодо тренерства і щодо якості виконання спортивних бальних танців. Я дуже шкодую, що для моїх земляків-спортсменів зараз не створюються належні умови спортивного зростання. А якщо говорити взагалі про українську школу, то вона відома усьому світу. Особливо наші діти від семи до чотирнадцяти років своєю спортивною майстерністю і мистецтвом підкорюють увесь світ. Коли я дивлюся їхні виступи, не лише радію українським спортивним традиціям, але і шкодую, що наші призери тренуються не в найкращих умовах. Сподіваюся, що згодом в Україні настануть сприятливі часи і для нашого виду спорту...
– Сергію, спортивні бальні танці – це вид мистецтва чи спорту?
– Ви не перший, хто запитує мене про це... Навіть серед іменитих тренерів трапляються розбіжності із цього приводу. Я назвав би так: те, чим я зараз займаюся, – це синтез спорту і мистецтва. Гарні рухи, музичний ряд і спортивна вправність створюють на сцені своєрідне спортивне мистецтво.
– Хто найбільше вболіває за Вас на змаганнях?
– На відстані відчуваю підтримку моєї мами і бабусі, які живуть в Одесі, своїх віденських друзів. Серед них – українці, росіяни і мій найближчий друг колумбієць. І, звичайно, моя кохана Марина, дружина, яка ось уже понад рік живе зі мною у Відні. Вона, до речі, теж тренер, але тільки з фітнесу. Тож, у нас є і спільність не лише духовних інтересів, але і спортивних. Із приїздом Марини до Відня я став менше сумувати за Одесою. Зізнаюся, ми з нею часто подумки відвідуємо наше місто, згадуємо заповітні куточки. Слухаємо через інтернет "Просто раді-О", постійно читаємо офіційний сайт міста, електронну версію "Одеських вістей", тож ми в курсі всіх справ України і області. Заставка в моєму ноутбуці – фото Одеського морвокзалу.
– Чому саме морвокзалу, а не Дерибасівської, інших куточків Одеси?
– Ви знаєте, я з дитинства любив приходити на морвокзал, зустрічати і проводжати кораблі, милуватися морським бризом і прибоєм. Стою на морвокзалі і відчуваю себе найвільнішою людиною у світі, а коли дивлюся на море, мені здається, що море – це, як довге життя, у якому багато загадок, таємниць, відкриттів, перемог і поразок.
– А чим займається Марина?
– Ми з Мариночкою закінчили Одеський наргосп. До речі, дружимо з нею ще зі студентської лави. Вона економіст за освітою. А зараз вступила до університету у Відні, теж на економічний факультет, щоправда, один рік тут проходила мовну практику і успішно її завершила. А наш український диплом їй зарахували як вступні іспити.
– І скільки ж коштує навчання?
– Ми підраховували. Практично не набагато більше, ніж у нас, у наших престижних вузах. Піврічне навчання нам обходиться у 370 євро, а на рік, відповідно, 740 євро.
– Як же вам доводиться заробляти і на навчання, і на квартиру, і в цілому на життя?
– Ми з Мариною теж заробляємо свої гроші. Але, звичайно, без батьківської допомоги було б дуже складно. Ми з дружиною мріємо так міцно стати на ноги, щоб не обтяжувати батьків і почати надавати вже їм нашу матеріальну підтримку. У будь-якому разі, ми на це сподіваємося.
– Сергію, а як ви відпочиваєте у Відні?
– Зізнатися, для відпочинку часу мало, але, любимо на Дунаї зустрічатися із друзями за барбекю. А ми з Мариночкою часто запрошуємо їх на наші чайні вечори, які припали друзям до душі.
– Про що ви розмовляєте за чайними застіллями?
– Багато про що. Адже коло наших знайомих – це молоді люди. Ми говоримо про спорт, мистецтво, про те, як справи у друзів, а вони люди різних професій. Наприклад, колумбієць – водій трамваю, дуже освічена, інтелігентна людина. А ще, спілкуючись, ми дізнаємося багато про саму країну, Австрію...
– ...Гадаю, що читачів цікавить питання соціального захисту молоді. Як молодь там почувається?
– Набагато упевненіше, ніж тут. Молодь в Австрії самостійніша, тому що державна політика спрямована на соціальний захист молодих родин, на надання роботи. Якщо в родині народилася дитина, то до трьох років батькам платять 600 євро на місяць, а до повноліття – по 150 євро. Квартири в Австрії завжди були дешевші, ніж у нас, але зараз, у зв'язку із кризою, вони ще більше подешевшали. Гарну, комфортну квартиру в столиці можна придбати за 50 тисяч євро і вище.
– Ви придбали квартиру?
– Ми на неї ще не заробили. Поки що знімаємо. Пристойну квартиру невеликій родині у Відні можна зняти за 400 євро на місяць. Зарплата вчителя – півтори-дві тисячі євро. Прожитковий мінімум, встановлений державою, – 750 євро на місяць. А взагалі, краще заробити гроші і жити у себе, на рідній землі. Вона тепліша...
– А ціни кусаються?..
– Уявіть собі, вартість продуктів харчування приблизно така ж, як в Одесі. Правда, хліб у Відні дуже дорогий. На наші гроші приблизно 16 грн.
– Люди із простягнутою рукою зустрічаються на вулицях Відня?
– Дуже рідко, і то приїжджі. А безробітним, бомжам, в Австрії держава щомісяця виплачує допомогу в 600 євро. Тож вони можуть відносно безбідно жити.
– Сергію, чи часто у Відні проходять мітинги протесту, звернені до уряду, демонстрації?..
– Протестують люди, але це, в основному, представники національних меншин. І виходять вони із протестами не проти уряду, а проти урядів тих країн, у яких ущемляються інтереси їхніх співвітчизників. Стоять вони біля посольств, консульств... А що стосується протестів місцевих жителів, то їх практично не буває. У будь-якому разі, ми з Мариною не зустрічали... Та і протестувати проти австрійського уряду немає необхідності, тому що його діяльність соціально спрямована на захист усіх верств населення... Я вам чесно скажу, багато австрійців не знають усіх міністрів, а один з наших випадкових знайомих навіть не міг згадати прізвище Прем'єр-міністра. І не тому що він не освічений чи байдужий до внутрішньої політики Австрії. Він просто не скривджений, не ущемлений... Ми з Мариною там, у Відні, знаємо всіх наших українських міністрів, на яких так багато бруду ллється... Знаємо, які претензії у наших співвітчизників до них...
– Як виглядає Відень і віденці?
– Ви там були?
– Давно.
– Нічого до гіршого в цьому місті не змінюється. Воно дуже зелене і чисте. У Відні мешкає півтора мільйона чоловік. Люди ввічливі, як одесити говіркі, іноді навіть нудні, коли, наприклад, не дай Боже, через ремонтні роботи на одну годину відключили воду або електрику. А центр міста за архітектурою нагадує мені Одесу. Дуже затишний, із три-чотириповерхових будинків. До речі, австрійці дбайливо ставляться до архітектури, до стародавніх споруд. Ви не уявляєте собі, з якими труднощами дається дозвіл на спорудження багатоповерхового будинку. А вони є, хоча їх не так вже і багато. Австрійці бережуть своє минуле і люблять своє сьогодення.
– Про що ви з Мариною мрієте?
– Мріємо... мріємо... щоб наша країна наблизилася, нарешті, до європейського рівня життя. І переймаємося, коли по телебаченню бачимо неузгодженість у політиці, у економіці, від чого страждають наші люди... Взагалі, зізнатися, коли ми з нашими друзями, колегами, зачіпаємо українські проблеми, вони часто говорять: "Ні, це неймовірно!.." Хоч ми із дружиною і молоді, але сприймаємо всі подібні оцінки австрійців з гіркотою, тому що, живучи на відстані від Одеси, ми ніби відчуваємо свою провину, що нас немає на батьківщині, і разом з тим, ми хочемо розкрити свої таланти для того, щоб у подальшому приносити користь Україні... Хочете – вірте, хочете – ні, але коли наші призери посідають престижні місця на спортивних змаганнях, їм стоячи аплодують, звучить на їхню честь Гімн України, у мене на очах навертаються сльози... І я згадую своїх рідних, близьких, друзів, любих моєму серцю людей, які вірять, незважаючи ні на що, в Україну, сподіваються і чекають на позитивні зміни... І тоді додому тягне ще більше...
