Згадую далекі сімдесяті роки вже минулого століття, коли вперше приїхав до Ізмаїла. І перше, що хотів побачити, була Фортеця. Та сама, яку брав Суворов..
Пам'ятаю трепет, з яким розглядав її макет у міському музеї, як перехоплювало подих у Діорамі – філії музею – під час показу експозиції у супроводі звуків бою... Уже потім довідався, що Фортеця, зображена на полотні, не зовсім відповідає історичним аналогам. Так, були два потужні кам'яні бастіони. Уся ж Фортеця була земляною. Але з підпірними стінами земляних валів. Тому і вважалася стійкою і неприступною. І солдати Суворова справді здійснили подвиг, взявши її.
От ці підпірні стіни і збереглися до наших днів, поринувши у землю. А сама територія колишньої Фортеці залишається донині у великому занепаді, привертаючи посилену увагу «чорних археологів», які ведуть несанкціоновані розкопки на цій території і знаходять чимало цікавих свідчень минулого.
На жаль, на рівні держави особливої уваги до старожитностей Ізмаїла не спостерігалося віддавна. Залишається дивуватися короткозорості чиновників, що дозволили ще у радянські часи будівництва на території фортеці низки промислових об'єктів і житлових будинків буквально на костях предків! Фортеця хоч і зруйнована, але знають про неї далеко за кордоном. Однак останки унікальної фортифікаційної споруди ніколи не були пам'яткою національного значення, а лише – місцевого.
Добре пам'ятаю акції протесту на початку дев'яностих років минулого століття, коли нас, журналістів міста, запросила на будівельний майданчик дуже небайдужа людина Раїса Петрівна Шишкіна, яка працювала тоді в музеї імені Суворова, а потім тривалий час – директором музею Придунав'я. Запросила всіх, кого можна було, щоб ізмаїльці навіч побачили, як при ритті котловану під фундамент будинку знищуються археологічні цінності...
Той будинок, наскільки відомо, побудували, як і інші будинки. Звичайно, без сліду не проходить нічого. Завдяки акціям протесту перед будівництвом нових об'єктів почали провадити ретельні археологічні дослідження території, що йде під забудову. Значною мірою активність громадськості сприяла і тому, що згодом нові будівництва у тутешніх місцях згорнули. За сприяння відповідних обласних структур на початку дев'яностих було створено меморіальний парк-музей «Фортеця».
– Тоді багатьом вірилося в диво. У те, що зусилля громадськості не пропадуть марно, – розповідає директорка парку-музею Людмила Черой. – Спочатку було зроблено підтримку на обласному рівні. Сподіваючись, що гучною вивіскою не обмежаться, ми почали розробку експозиції самого парку-музею. Але, на жаль, все саме вивіскою і закінчилося. А для фундаментальнішої роботи в цьому напрямі, як завжди, пояснили, не вистачає елементарного – коштів.
У місті чимало людей, не байдужих до історії. У 2005 році було створено благодійне товариство «Фортеця Ізмаїл». Новина про це тільки потішила представників парку-музею. З'явилася надія, що спільними зусиллями вдасться зрушити з місця цілий шар проблем.
Ех, добрими б намірами та вистелити шлях до раю. Надії не виправдалися знову. Але тепер зовсім з несподіваного боку. Представники благодійного товариства, розуміючи і, треба думати, оцінюючи ситуацію по-своєму, «по-військовому» (кістяк у ній – колишні військовослужбовці), буквально «атакували» руїни. Згідно з наявними у моєму розпорядженні документами, вони, зневажаючи закони, не маючи відповідного дозволу, провели на території фортеці земляні роботи, розкрили фрагменти підпірної стіни фортеці (тієї самої, про яку велася мова на початку статті), відкрили доступ до них сторонніх осіб, оскільки охорону об'єкта не передбачили. Одне слово, хотіли як краще, вийшло як завжди: жителі сусіднього села Матроски, дізнавшись, що та як, пристосувалися їздити сюди й вибирати цеглу із кладки, не замислюючись над тим, що в такий спосіб руйнують історичну цінність, використовуючи стародавню цеглу на спорудження своїх сараїв і, вибачте, гальюнів.
До речі, при зустрічі зі мною президент благодійного товариства Олександр Серіков заперечував свою причетність до розкопок залишків стіни фортеці, незважаючи на те, що він же зізнавався в цьому в інтерв'ю ізмаїльській газеті «Курьер недели» (воно опубліковано в «КН» 6 жовтня 2007 року). Мабуть, зайняв таку позицію, розуміючи, що за самовільні розкопки в державі, де закони діють, за подібні порушення вже б відповів. До того ж, мимоволі показав приклад так званим «чорним археологам», які продовжують варварські розкопки.
Втім, у нашій розмові він неодноразово посилався на бездіяльність адміністрації меморіального парку-музею. От через цю бездіяльність, на його думку, а не через спроби оголити історію і почати хоч якісь кроки щодо створення цікавого в туристичному плані об'єкта, як зрозумів автор цих рядків з розмови з Олександром Серіковим, і знищуються останні залишки хоч якихось цінностей. Ось тому, судячи з розмови з Олександром, він готовий і «чорних археологів» підтримати, оскільки вони ведуть ту роботу, яку повинні були б провадити офіційні особи. Висловив Олександр і здивування з приводу позиції нинішнього керівництва міста, яке не поспішає надавати товариству хоч якусь матеріальну допомогу, а пропонує виходити йому із власних коштів.
Щоб розставити всі крапки над «і», знову довелося зустрічатися із представниками меморіального парку-музею.
Взагалі-то, вони підтвердили мої сумніви, сказавши, що чекали допомоги від товариства, як структури, яка, по суті, могла б, справді, підставити своє чоловіче плече, організувати збір коштів для створення парку-музею, а не перетворювати все на власний бізнес-проект, здійснюваний врозріз із відповідним законоположенням щодо охорони культурної та археологічної спадщини.
Так, незважаючи на свою активність, Олександр мене не переконав, оскільки все-таки з історією треба поводитися дбайливо, не можна фальсифікувати її, випереджати події. Як не погодитися з обуренням музейних працівників із приводу помилок, якими буяють дії представників благодійного товариства? Наприклад, установили на території Військового цвинтаря у Фортеці інформаційний щит, відомості на якому багато в чому не відповідають історичним реаліям. Крім того, одержавши дозвіл від міської влади вибудувати огорожу довкола цього цвинтаря, замість неї спорудили щось на зразок бастіонів у зовсім іншому місці, яке, знову ж, не відповідає розташуванню бастіонів. На запитання – навіщо? представники благодійного товариства відповіли, що треба хоч щось робити, щоб залучати туристів. Але чи потрібна туристам підміна історії, яскрава фальшивка?
І Олександр Серіков, і представники парку-музею передали безліч вирізок з місцевих газет, судячи з яких, миру між цими двома організаціями так і немає.
І все-таки, можливо, справді, працівники поки що, на жаль, не існуючого парку-музею проявляють пасивність, списуючи все на відсутність коштів? Ні, не сходиться й тут: завдяки залученню Київського наукового інституту пам'яткоохоронних досліджень за сприяння обласного управління охорони пам'яток культурної спадщини проведено велику дослідницьку роботу, яка доводить необхідність надання фортеці Ізмаїл статусу пам'ятки національного значення! На думку директора НДІ пам'яткоохоронних досліджень Олени Сердюк, у Фортеці, як і у Ізмаїла, потужний культурний потенціал, колосальна туристична привабливість.
– Ми сподіваємося, – сказала вона, подаючи до виконкому міськради пакет документів «Кордони й режими використання історичних ареалів міста Ізмаїла», – що Фортеця матиме свої кордони і той статус, який фактично, але не юридично має давно.
В унісон із цим звучить і думка першого заступника міського голови Валерія Бавицького, який вважає, що місту конче потрібно розвивати туризм, який у підсумку може послужити досить потужним припливом податкових відрахувань до бюджету. А без координації й підтримки музейної роботи навряд чи вдасться домогтися очікуваного успіху.
І тут справді може бути неоціненне сприяння громадських формувань, таких, як благодійне товариство «Фортеця». Лише робота ця повинна вестися грамотно, з дотриманням відповідних норм і вимог, разом з усіма іншими структурами. Тоді й користь буде. І, у підсумку, виграють від цього усі.
