Огорожа з колючим дротом не просто розділяє суспільство, але й формує різні погляди на умови життя в місцях ув’язнення. У мого співрозмовника за плечима понад 8 років позбавлення волі. Його звуть?.. Припустимо, Андрій. Його точка зору відрізняється від офіційної. Вірити тому, що він сказав, чи ні – право кожного. Одним із важливих аспектів, на його думку, є ситуація з інфікуванням ВІЛ/СНІДу в середовищі ув'язнених.
– Чи багато перебуває в колоніях людей, уражених цими хворобами?
– Набагато більше, ніж за офіційним даними. Справа у тому, що точний їхній облік вести важко, практично неможливо. Тому що для постановки достовірного діагнозу потрібно зробити два, а краще – три тестування. Період «вікна» у ВІЛ-інфікованого триває три місяці. Якщо у цей час в ув'язненого взяти аналіз, звичайно, він буде негативним. Тому протягом цього часу ніхто, напевно, не скаже, є в ув’язненого ВІЛ чи ні. І навіть якщо є, то проявитися хвороба може не одразу, а через рік або більше. У слідчому ізоляторі – СІЗО підслідний теж може перебувати досить довго. Там ніхто не встановлює, чи є він при цьому носієм імунодефіциту. І лише потім, коли він після суду одержить термін, і його доставлять до табору, в нього з'явиться можливість пройти тестування.
– Чи є обов'язковою перевірка на наявність імунодефіциту для тих, хто потрапляє до колонії?
– Змусити людину здавати свою кров ніхто не може. І це знижує можливість загального контролю за ситуацією. Але пройти тестування пропонується усім. Як правило, ніхто не відмовляється, оскільки йдеться про його ж здоров'я. Далі, знову ж за згодою ув'язненого, його лікують. Провадиться лікування безкоштовно. Лише ефективність таких процедур обмежена гранично малими коштами, виділюваними державою на боротьбу зі СНІДом. Замість продекларованих 5 мільярдів гривень система охорони здоров'я виділяє на лікування уп’ятеро менше. На профілактику грошей взагалі не передбачено. Тому одна надія на допомогу від Глобального фонду для боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією. Якщо він вважатиме обґрунтованими проекти наших благодійних організацій та профінансує їхні програми профілактичної роботи, зокрема, і серед ув'язнених, то на кожного хворого в Україні припаде з цією метою по 870 гривень на рік. Чи треба говорити, наскільки це мало! По суті, терапія здійснюється на грошові ресурси цього фонду. Якщо й за кордоном відмовлять нам у матеріальній підтримці, тоді по всій країні, а не в окремо взятій зоні, почнеться у буквальному значенні слова епідемія.
– Чи є ризик для ув'язнених, які прийшли здоровими, що вони будуть інфіковані в місцях позбавлення волі?
– Це вигадки, ніби СНІД та ВІЛ-інфекція передаються повітряно-краплинним способом. Навіть якщо покористуватися однією зубною щіткою із носієм імунодефіциту, імовірність зараження один шанс із тисячі. Є три шляхи передачі: через материнське молоко, через кров і, що найчастіше трапляється, за допомогою гетеросексуальних контактів. Контактів між представниками однієї статі у зонах не так вже й багато, як стверджують чутки. А приклади придушення волі побоями та голодом, сцени знущань і сексуального насильства закінчилися у 80-х роках минулого сторіччя. Тепер ці "арештантські" жахи залишилися лише у пострадянських фільмах про совдепівський режим.
– Чи є співчутливе ставлення з боку співкамерників до ВІЛ-інфікованих?
– У колі ув'язнених існує повна толерантність стосовно один до одного. Адже в зонах закриті переважно молоді хлопці. Там рідко кого зустрінеш старше 45 років. Це люди, які перебувають у найрепродуктивнішому віці. Залишається лише пошкодувати, що багатьом не судилося давати потомство. Адже за офіційними даними, середня швидкість поширення ВІЛ в Україні становить 208 чоловік на добу. Ми стоїмо на порозі національної пандемії, нещадної до усіх. Однак, як не парадоксально, у зонах боротьба із ВІЛ/СНІДом відбувається набагато ефективніше, ніж на волі.
– У зв'язку із цим наскільки актуальні версії щодо необхідності перенесення за місто пенітенціарних установ?
– З погляду загрози того, що від ув'язнених можуть якимось чином заразитися СНІДом жителі міста, ці наміри зовсім безпідставні. Тим більше, що в цьому розумінні набагато небезпечніший туберкульоз. Однак у двох одеських колоніях для чоловіків та одній – жіночій, розташованих на Люстдорфській дорозі, ув'язнених – носіїв палички Коха не в приклад менше, ніж постійних клієнтів тубдиспансерів, які безпосередньо контактують із довкіллям.
Ув'язнених же, у яких виявляється відкрита форма туберкульозу, ізолюють шляхом переведення до спеціально призначених для цього Миколаївської колонії № 5 та Херсонської № 7, розташованої на острові. Там їх лікують, і багато засуджених виходять на волю цілком здоровими людьми.
Очевидно, питання у тому, хто зазіхає на 20 гектарів, на яких розташовані колонії та в'язниця. Разом з іподромом та площею спустілого Одеського інституту Сухопутних військ у центрі міста, недалеко від моря, вони утворюють шматок заповідної землі. Потенційна вартість кожної її сотки є красномовною відповіддю, звідки виникає агітація за переїзд зони.
– До слова, молоді люди, які проводять роки за колючим дротом, – це також найпрацездатніша частина населення. Чи вдається усіх їх забезпечити роботою?
– Не повною мірою. Так, з півтори тисячі ув'язнених Одеської колонії № 14 забезпечені роботою приблизно чоловік 800, інші змушені сидіти "на ледарці". У колонії № 51 – роботою забезпечено більшість контингентів. Жінки в колонії № 74 усі задіяні на швейному виробництві. Але так зовсім не скрізь. Проблема у тому, що багатотисячна маса працездатних людей роками живуть за рахунок держави. А точніше, за рахунок громадян – чесних платників податків.
Ув’язнені самі дивуються, чому в країні немає трудових таборів, де той, хто вчиняв злочин, міг би відпрацювати провину й компенсувати збиток, завданий ним потерпілій стороні. Адже саме повернення своєї втраченої суми, а не відсилання злодія на нари чекають від правосуддя люди, чиї майнові інтереси виявилися порушеними.
– А наскільки суворо правосуддя призначає покарання тим, хто чинить особливо великі розкрадання, наприклад, корупціонерам або організаторам рейдерських захоплень?
– Із 1600 кримінальних справ, порушених в Україні проти корупціонерів, які брали хабарі у розмірах понад 100 тисяч доларів, лише 47 чоловік були засуджені судом до реального відбуття покарання. Воно й зрозуміло: той, хто бере за великим рахунком, повинен, як правило, ділитися з іншими. А ті, у свою чергу, не бажають втрачати годівницю в його особі. До колонії ж потрапляють переважно ті, хто не має можливості відкупитися. Відсотків 70 тих, хто там перебуває, не скоювали злочинів, серйозніших, ніж крадіжка "мобільників" або операції із невеликими партіями наркотиків. Але вони поповнюють статистику щодо розкривання злочинів.
Є ті, хто переховуються за тюремними стінами від своїх кредиторів. Деяких туди помістили самі родичі, щоб вони позбулися від своєї пристрасті до споживання наркотиків. Є навіть такі, які сидять, щоб перечекати слідство і потім вийти на волю непогрішними перед законом. Велика риба завжди має можливість зникнути.
