6 серпнясвійювілейвідзначивургентнийхірург1-гохірургічноговідділенняМКЛ№ 11 містаОдесиЛеонідСеменовичКороткий.
Дивлячисьнаусміхненогочоловіка, якийенергійнойдеменіназустріч, навітьважкоуявити, щоцеієювіляр. Нуарозмовазнимізовсімзалишаєтвердувпевненістьутому, щояскравііталановитіособистостіздатнізупинятичас, житивньому, упевненойдучинаміченимдолеюкурсом.
Напевно, цю здатність Леонід Семенович успадкував від батька – льотчика-винищувача, безстрашного фронтовика, людини, яка і після війни успішно справлялася із завданнями партії на найрізноманітніших посадах – керував артіллю «Прогрес», яку батько сам і будував, олійнею, вугільним складом. Його основним життєвим принципом було прагнення завжди професійно і грамотно виконувати поставлені завдання.
З дитинства маленький Льоня мріяв піти стежкою батька, стати льотчиком. Нічого дивного в цьому не було: адже вже шестирічним йому разом з батьком доводилося літати на винищувачі «І-16» (літаку, яким дуже важко управляти, його льотчики називали «ішаком»). Культ авіації і армії був у родині незаперечним.
У роки Великої Вітчизняної війни Леонід Семенович на півтора року став сином полку – ординарцем при начальникові штабу танкового батальйону Уральського добровольчого танкового корпусу. Був поранений у боях на території Польщі. Швидко подорослішав і вже не сумнівався, що в майбутньому стане військовиком.
Після закінчення восьми класів він вступає до спецшколи ВПС, що базувалася в Одесі, по вулиці Ленінградській. Іспити складає поруч із майбутнім космонавтом Георгієм Шоніним. Складає на відмінно, але не проходить медкомісію. Вважає це прикрим непорозумінням, яке незабаром вдасться виправити. Однак, як часто буває, доля вирішила дати йому шанс приміряти на себе другий життєвий сценарій.
Батько Леоніда Семеновича розлучився з його матір’ю, обзавівся новою родиною і осів у рідний Любашівці. Мама теж вдруге вийшла заміж, жила в Нижньому Тагілі Свердловської області. І хлопець, по суті, опинився в порожнечі. Батьки у складний післявоєнний час не могли приділити належної уваги підліткові. І тоді, проявивши характер, Леонід попросився до батька. Школу він закінчував у Любашівці, срібну медаль не одержав через прикре непорозуміння з педагогами. Подружився із сином головного лікаря місцевої ЦРЛ Олександра Олексійовича Хомлака Валентином. Часто бував у них у гостях. Мама Валентина, Ванда Францівна, стала другою мамою для підлітка.
Ці люди змусили Леоніда серйозно замислитися про медицину. І він вирішує скласти іспити до Одеського медіну, залишаючи як запасний варіант вступ до Академії бронетанкових військ ім. К.Є .Ворошилова.
Але коли він побачив себе серед щасливчиків, які вступили на лікувальний факультет, думки про армійське майбутнє відійшли на другий план. І з властивим йому азартом Леонід Семенович почав опановувати таємниці медичної науки. Уже з третього курсу і до закінчення вузу він відвідував ургентні чергування в хірургічних клініках, якими керували професори І.Я. Дейнека (ректор), Соколовський, Сосновський і Налівкін. Тут теж не обійшлося без везіння: професура медіну складалася винятково з корифеїв у своїх напрямах. Так що студентові потрібно було лише постаратися взяти всі ті унікальні знання, якими вони могли поділитися.
Особливо яскраве враження залишив професор Налівкін. Він мав унікальний дар, поговоривши з пацієнтом і оглянувши його (прикладав руку до хворого місця), дуже точно ставити діагноз. Доктор Налівкін втілював найкраще, що було в земській медицині, коли лікар розраховував винятково на свої знання та інтуїцію, не перекладав відповідальність на прилади.
Як людина, вихована на принципах військової дисципліни, після закінчення вузу він і не думав шукати шляхи залишитися в Одесі. Навпаки, Леонід Семенович добровільно вирушає до Казахстану, до міста Уральська.
До цього часу молодий лікар для себе твердо вирішив: займатися він буде лише хірургією, як він сам її назвав, авіацією в медицині. Але потрапляє до дитячого кістково-туберкульозного санаторію. Головний лікар обіцяє йому дозволити займатися хірургією за умови, що Леонід Семенович... організує в санаторії нормальну операційну.
Гадаю, що міркування Золушки з приводу того, як встигнути все зробити, щоб піти на бал, були попросту незначні у порівнянні з труднощами завдання, поставленого перед Коротким. Здавалося б, про хірургію на час роботи в Казахстані йому треба було забути.
Але не тут-то було. Леонід Семенович вирушає на курси до Алма-Ати, до науково-дослідного інституту туберкульозу. Іде на прийом до директора Варшавського і просить допомогти в оснащенні дитячого кістково-туберкульозного санаторію в Уральську устаткуванням для операційної. Той, знаючи, яка висока захворюваність на туберкульоз у дітей в Казахстані (ця республіка виводила СРСР на друге місце у світі за кількістю хворих на туберкульоз), одразу дає розпорядження підготувати все необхідне за списком, наданим Леонідом Семеновичем, до відправлення в Уральськ. І Короткий ще далі навчається на курсах, а поїзд везе два комплекти устаткування для операційної до Уральська.
Уявити собі подібне сьогодні неможливо навіть у найрайдужніших перспективах. Але такою була сильна сторона радянської системи охорони здоров’я – якщо знаходилися ентузіасти, готові впоратися із серйозною проблемою, розгорнути новий напрям, клініку або відділення можна було дуже швидко.
Треба сказати, що лікар Короткий не лише привіз устаткування, але й знайшов на своє місце лікаря і був переведений до обласної лікарні Уральська. Обласний хірург Олександр Абрамович Реппо кожні три місяці переводив молодих хірургів з одного відділення до іншого. У підсумку, за п’ять років роботи вони були фахівцями з усіх хірургічних спеціальностей. Через шість років Леонід Семенович із чистою совістю повернувся до Одеси, працював у МКЛ № 3 у парку Шевченка.
У його біографії був і рейс на китобазі «Радянська Україна» (1969-1970 роки, Ленінський рейс), де довелося прооперувати близько ста чоловік, зокрема чотирьох гарпунерів китобази. Двоє з них були Героями Соціалістичної Праці.
Щороку замість відпустки Леонід Семенович вирушав на навчання до провідних клінік Москви. Один рік – до Петрова (інститут Скліфосовського), другий – до Петровського (інститут серцево-судинної хірургії).
Незабутніми були зустрічі з Борисом Корнільйовичем Осиповим з Центрального інституту вдосконалення лікарів – учнем старшого Вишневського. Він сам і кілька його учнів стали всесвітньо відомими хірургами, оперували представників політичної еліти США.
Навчання у корифеїв не пройшли марно. І вже у 1966 році, коли хірурги в Москві почали ургентно видаляти жовчні міхури при гострих процесах, лікар Короткий теж почав застосовувати цю методику.
За десятиліття роботи у Леоніда Семеновича нагромадився унікальний досвід. Були численні випадки, коли залишалися живі люди, привезені до лікарні у стані клінічної смерті. Тоді лише швидкість дій, досвід, здатність знайти неординарне рішення допомагали пацієнтові вижити.
Крім того, дедалі виразніше проявлявся дар, який колись вразив його у професора Налівкіна. Леонід Семенович точно прогнозує перспективи хворих. Один з його учнів, який нині живе за кордоном, навіть провів експеримент. Запропонував Леонідові Семеновичу сказати, що очікує кожного із шістдесяти пацієнтів відділення. Він все скрупульозно записав, а через пару місяців звірив. Короткий помилився лише в одному випадку із шістдесяти.
Цей момент змусив мене запитати у Леоніда Семеновича, чи присутня в роботі хірурга якась вища сила, котра допомагає вийти за межі доступних людині знань? Адже в роботі ургентного хірурга непередбачених ситуацій буває чимало.
У відповідь він розповів історію, яка сталася ще у Казахстані. Тоді на сьому добу після початку захворювання привезли хлопчика – сина сусідки Леоніда Семеновича за під’їздом. Було зрозуміло, що у дитини перитоніт, і вижити вона має один шанс із тисячі. Мамі запропонували вибрати хірурга, який буде проводити операцію. Вона, звичайно ж, вибрала Короткого.
Леонід Семенович до найменших подробиць пам’ятає, як рятував хлопчика, вичищаючи черевну порожнину від гною, що розклався. І коли операція підходила до завершення, його рука чомусь увійшла в область таза і викинула на стіл тонкий кишечник. Виявилося, що там була дірка в діаметрі 2,5-3 сантиметри. Якби хірург не помітив її, дитина б померла.
З тих пір Леонід Семенович вже ніколи не дивувався, коли робив незрозумілі, на перший погляд, дії, що приводили до порятунку пацієнтів. Професія хірурга справді не обходиться без втручання зовні. Навіть його колеги помітили: якщо чергує Короткий, обов’язково по «швидкій» привозять пацієнтів з незвичайною клінікою перебігу будь-якого хірургічного захворювання. Привозять під Короткого.
Сьогодні ювіляр далі працює під керівництвом завідувача 1-го хірургічного відділення МКЛ № 11, доктора медичних наук, професора, завідувача кафедри хірургічних хвороб № 3 ОДМУ Юрія Володимировича Грубника. Він цінує неординарність, досвід і мудрість Леоніда Семеновича, довіряє йому, чудово розуміючи: саме на таких людях тримається сучасна медицина.
Вітаючи Леоніда Семеновича з днем народження, хочеться побажати йому міцного здоров’я і якомога довше залишатися у строю у своїй авіації, де йому під силу всі фігури вищого пілотажу.
