Вісімнадцять років тому було проголошено Акт про незалежність України. За ці роки відбулося чимало змін. Сьогодні ми маємо право говорити, що живемо у зовсім іншій країні, ніж тій, якою вона була 18 років тому. Змінилося буквально усе. Виросло покоління, народжене у 1991 році, для якого радянські часи – далека історія. Які вони, вісімнадцятирічні? Що для них – незалежність нашої країни? Які пріоритети? Що подобається, а що ні як у нинішньому, так і у минулому часі? Росте країна, ростемо й ми разом із нею.
ВКРАЇНО,МИ РОВЕСНИКИ З ТОБОЮ…
Вкраїно, ми ровесники з тобою,
Ми молодість, ми юні журавлі,
Що розправляють свої дужі крила,
Щоб вперше відірватись від землі.
Ми летимо разом, ключем єдиним,
Нас вільний вітер в небо підійма.
Вкраїно, ми пройдем вогонь і воду,
Для сильних духом перешкод нема.
Усі стежки нам стеляться під ноги,
Медово сяє сонце лиш для нас,
Нам відкриваються усі простори,
Нарешті наш прийшов з тобою час.
Росли з тобою, набирались сили,
Проторували в світ свою дорогу,
Із болем падали і підіймались,
Щоб підійти до нового порогу.
Тепер вдивляємось в минуле,
Із впевненістю – в світле майбуття.
Вкраїно, ми ровесники з тобою,
У нас одна любов
й одне на двох життя.
Олеся КУДЛАЧ, 18 років,
студентка, с. Троїцьке, Любашівський район
«Мої батьки стали незалежними одне від одного...»
Святослав Шевяков (м. Москва),
м. Білгород- Дністровський
– Так склалося, що мої батьки сьогодні живуть у різних державах. Мама – в Росії, тато – в Україні. Вони стали незалежними одне від одного, як і дві великі держави, дуже дружні у минулому. Влітку я приїжджаю до батька на Чорне море, до Білгорода-Дністровського, до незалежної України. Тут у мене багато добрих друзів, відмінних вражень і емоцій. І на рівні простих людських відносин я не відчуваю жодного дискомфорту, коли спілкуюся з жителями цього стародавнього містечка. Люди в незалежній Україні дружелюбні і дуже гостинні. Але по телебаченню щоразу чується нагнітання у відносинах Росії та України. Мені здається, це не більш ніж політичні ігри. Звичайній людині, на мій погляд, додаткові складнощі не потрібні. І якщо сьогодні перетинати кордон з Україною можна з російським паспортом, це добре. Але якщо незалежність будь-якої держави стане набирати незручних і навіть потворних форм, нам усім стане складніше. Кожна держава має право на самовизначення. Але при цьому не потрібно принижувати інших. Мої московські друзі, будучи в Україні, чули на свою адресу образливі слова "москалі". Зі мною такого ніколи не траплялося, і дуже не хотілося почути таке, приїхавши одного разу до батька.
Перспектив бачу – мільйон
Влад Вакуленко, народився 2 червня 1991 року, студент Одеської державної академії будівництва та архітектури:
– Завжди хотів стати будівельником. І здійснив свою мрію. Це найнеобхідніша професія. Я вже цього літа, тільки закінчивши перший курс, вже працював на спорудженні стін санітарно-контрольного пункту в аеропорту. Перспектив бачу – мільйон!
Розраховую на хороший заробіток, хочу скористатися з можливості виїжджати за кордон, де більша зарплата і більше об'єктів, де потрібні мої знання. Але тільки на певний час. А назавжди – не зможу, тому що знаю: буду дуже сумувати за Одесою, за друзями. Та й за політичними шоу, які теж стали частиною життя.
Ні, я, звичайно, не хочу, щоб так тривало далі. Це не так розважає, скільки засмучує. Гадаю, наше покоління, коли підросте, змінить ситуацію докорінно. Адже відомо, що для перемоги зла досить бездіяльності добрих людей. Тому що, якщо не втручатися ні в що, то так воно і триватиме далі, і всі питання вирішуватимуться без нас. Братиму участь у майбутніх виборах.
У цьому році скоротили виділення грошей на стипендії – нашу підтримку, підрізали матеріально. А без фінансової основи розвивати себе як особистість важко. Не можна ж увесь час перебувати у "голодних студентах" і при цьому відчувати себе повноцінним членом цивілізованого суспільства. Але про це більше говоримо у своєму середовищі. Особливо розповсюджуватися на публіку не хочеться, тому що рот хоч і не затикають, але потім твої слова згадають...
Вчимося приймати рішення
Олексій Гаврилов, студент Ізмаїльського державного гуманітарного університету, секретар міської молодіжної ради:
– Про минулі часи ми чимало знаємо із книжок, фільмів. Знову ж, з розповідей батьків: у минулі часи ти повинен був читати, дивитися те, що тобі дозволяють. У тебе є своя думка? Ну й май її собі на здоров'я десь на кухні та пам’ятай – за тебе усе вже вирішили.
У нас же усе не так. У кожного є своя думка, яку варто поважати. Хіба погано, коли людина має власну думку і не боїться її висловлювати? Наша молодіжна рада, секретарем якої я є, побудована саме на повазі думки кожного. Ми спільно випрацьовуємо стратегію дій, вважаючи найважливішим для себе організацію різних масових заходів, присвячених нашим ровесникам і усім тим проблемам, які сьогодні нас хвилюють. Це й роз'яснення згубності наркотиків, і робота з підготовки майбутніх батьків до створення сім’ї, народження дітей... Нас хвилює усе, зокрема й економічні складові розвитку міста. Адже нам жити і працювати у майбутньому. Від нас багато у чому залежить, яким буде завтрашній день сім’ї, міста, країни. Ми намагаємося залучити якнайбільше дітей до своїх заходів, навчаємо інших та навчаємося самі ухвалювати рішення і відповідати за їхнє виконання. У цьому, можливо, ми в чомусь схожі з комсомолом. Що ж, гадаю, організація, подібна до комсомолу, але без тодішнього ідеологічного підґрунтя, була б дуже доречною у нашому житті.
Іменини з родзинкою
Ця струнка юна білявка нічим особливим від своїх однолітків не вирізняється. Єдине, що народилась Інна Малаховська 24 серпня 1991 року, тобто – ровесниця нашої незалежної України. В цьому році вона відзначає своє вісімнадцятиріччя.
Незадовго до цього дня в розмові із нею запитала, чи відчуває вона себе якоюсь особливою, чи вплинув якось на її життя такий збіг.
– Та ні. Ніколи не відчувала себе якоюсь особливою. Та й оточуючі сприймають мене, як і всіх моїх ровесників. Єдине, що на десятиліття мене запросили на урочистості з нагоди Дня незалежності і подарували гарну ляльку.
– Та ще те, що іменини відзначаєш разом із нашою незалежною державою. Тобто, такі собі іменини з родзинкою.
– Так, у мене виходить подвійне свято.
– Інночко, коли ми спілкувались з тобою кілька років тому, ти посилено вивчала англійську мову. Причому вона тобі дуже подобалась. Який шлях ти обрала після закінчення школи? Чи згодились знання з іноземної, набуті на додаткових заняттях?
– Знання ніколи не бувають зайвими. Нині я навчаюсь в Одеському державному університеті внутрішніх справ. Мрію стати слідчим. Тож і англійська мені стає в нагоді.
– Чи відчуваєш ти себе справді вільною і незалежною у нашій незалежній державі?
– Так. Я вільно і самостійно обрала ВУЗ, вступила до нього, тепер навчаюсь. Чого ще потрібно на даний час?
– А що б ти побажала своїй ровесниці – незалежній Україні?
– Нині наша держава переживає некращі часи, тож хочеться побажати, щоб швидше минула криза, щоб нарешті, стабілізувалось життя.
– Як, на твою думку, майбутні вибори можуть зробити реальними твої побажання?
– В усякому разі я покладаю на це великі надії. Думаю, що після виборів багато що зміниться на краще. Тим паче, що наша держава вже досягне зрілого віку.
– А який день народження тобі запам’ятався найбільше?
– Коли відзначала шістнадцятиліття. Все таки одержала паспорт. Стала повноправною громадянкою України.
– Ну що ж , хай щастить і тобі, і твоїй ровесниці – нашій Україні.
Про що посперечалися закохані
Що таке 18 років для людини? Залишилися позаду безтурботні шкільні будні, пишний випускний бал і хвилювання перед дверима вузів – почалося цікаве студентське життя. Нарешті ти вийшов з-під контролю пильного батьківського ока і самостійно плануєш кожен свій день. Хочеш – іди на лекції, хочеш – спи до полудня. Тільки потім, звичайно, будуть проблеми. А ще 18 років – це право вперше взяти участь у голосуванні, і тому іноді починаєш дивитися програму новин. Ну, а головне для людини в цьому віці, погодьтеся, – кохання. Отже, напередодні 18-річчя незалежності країни до нашого об'єктиву потрапила закохана парочка 18-річних студентів.
Артем Бондарев, студент Київського національного політехнічного університету:
– Незалежність: чи добре це? Я не можу сказати – мені немає з чим порівнювати. З чим асоціюється незалежність? Це – свобода думки, пересування. Свобода вибору. І все це я маю. Сам обрав вуз – Київський політех, визнаний ЮНЕСКО найкращим університетом України. Навчаюся безкоштовно, держава ще мені й стипендію платить. Вважайте, за державний рахунок (збирав стипендію) поїхали на тиждень з Настею до Криму. Це літо запам'ятається нам цікавими екскурсіями по Ялті, Алупці, Феодосії. Навесні, до речі, самостійно організували з друзями поїздку до Львова. В Україні є що подивитися. Звичайно, хочемо побувати і за кордоном.
Я вважаю, що для студентів є всі можливості розвиватися у будь-якому напрямі. Я, наприклад, ходжу до тренажерної зали і займаюся плаванням у студентському спорткомплексі, і все це – безкоштовно.
Відносини з однокурсниками – демократичні. Викладачі до нас толерантні, не утискують, але вимагають знань. А якщо не будеш серйозно навчатися... Ніхто не змушує: бери в руки лопату – і на поле! Кожен має право обирати. У цьому житті розумієш, що все залежить винятково від тебе. Будеш більше працювати – будеш цікавіше жити. Сподіваюся, що в майбутньому вдасться вдало працевлаштуватися і знайти застосування своїм знанням.
Звичайно, спілкуючись зі своїми колишніми шкільними товаришами, розумію, що не всі студенти одержують освіту у вузах з такою чудовою базою, як у столичному політеху. Вважаю, що держава повинна більше виділяти коштів для розвитку вищих та інших навчальних закладів, що, своєю чергою, позитивно вплине на різнобічний розвиток молоді.
Однаксупутниця Артема – Настасія Ялома, студентка Київського національного лінгвістичного університету, яка вивчає іноземні мови, дотримується іншої точки зору:
– Незалежна Україна – далеко не порожні для мене слова, звучать упевнено і красиво, але, проте не змушують моє серце тріпотіти так, як, напевно, хотілося б моїм предкам – національним героям, які кров'ю і потом втілили свою мрію про незалежність у життя.
Так вже сталося, що ми з моєю незалежною ровесницею із самого початку йшли не плече до плеча, а порізно, кожна – зі своїми проблемами, перемогами і невдачами. За всі свої 18 років я не відчула ані дружнього поплескування по плечу, ані надійної руки допомоги, ані впевнено-вірного прогнозу на завтрашній сонячний день (не беручи до уваги, щоправда, безкоштовної середньої освіти і абсолютно вільного права критикувати владу). Отже, тепер я – незалежна особистість. Тільки от ще з усіма наслідками, що випливають звідси. Моя освіта, медичне обслуговування, проживання у великому місті оплачую... точніше, оплачують мої батьки. Опля! Виявляється, не така вже я й незалежна. А от щоб злізти, нарешті, з шиї своїх батьків, мені, знову ж таки самій, потрібно знайти роботу. Для того, щоб на зарплату (увага!) можна було купувати цю саму незалежність.
Сама я за вдачею ідеалістка, і, якщо чесно, мене довго мучили докори сумління з приводу моєї "паралельності" (але не байдужості) стосовно незалежності неньки-України, на долю якої теж випало багато чого перетерпіти... Адже насправді Україна теж виявилася не такою вже і незалежною. Взяти хоча б проблему з газом.
Я – не націоналістка, але патріотка. Однак же патріотка не Батьківщини, як великої і незалежної держави, а як батьківщини (тут з маленької літери) – землі моїх предків.
У жодному разі не хочу сказати, що незалежність для країни – це погано. Просто це важко.
Дуже хочеться, звичайно, щоб моя дитина, якщо в неї колись братимуть інтерв'ю, упевнено сказала: "Незалежна Україна – це я!"
Залишилося Артему і Настасії (фізикові й лірикові) поставити останнє запитання: такі різні точки зору на ситуацію в країні не зіпсують взаємин?
У відповідь молоді люди розсміялися: "Звичайно, ні! У нас – демократія!"
Що сказати? Беріть приклад, Донецьк і Львів!
