ВирушаючидоКомінтернівськоїцентральноїрайонноїлікарніназустрічізлауреатомконкурсу«Жінкароку» уномінації«Охороназдоров'я», завідувачкоюкабінетуінфекційнихзахворювань, лікарем-інфекціоністомТетяноюВолодимирівною Шевченко, подумалось про нелегку роботу лікаря в сільській місцевості. Адже тут фахівець повинен бути готовий до будь-якої ситуації. У нього немає можливості перекласти відповідальність за ухвалення рішення на колег з іншої лікувальної установи з тієї простої причини, що в районі всі дороги пацієнтів обов'язково приведуть їх до центральної районної лікарні. Такий характер роботи формує і характер людини, привчаючи її бути і лікарем, і соціальним працівником, а часом і сповідником одночасно.
Навіть першого погляду на Тетяну Володимирівну було достатньо, щоб зрозуміти: переді мною мудра, спокійна людина і досвідчений, кваліфікований лікар. Під пильним поглядом її очей було легко налаштуватися на розмову про життя-буття інфекціоніста. На розмову, у якій неминуче перетинаються думки про здоров'я жителів району з міркуваннями про особливості не дуже розумної поведінки людей взагалі.
– Сьогодні з самого ранку доводилося робити крапельниці, – розповідає Тетяна Володимирівна. – Чимало випадків кишкових інфекцій через вживання немитих овочів та фруктів. Крім того, дається взнаки неправильне харчування. Наприклад, поїли абрикосів або персиків, а потім запивають їх водою з-під крана або молоком. Буває, мами, намагаючись заощадити, дають малятам молочні суміші, що прокисли. Ні до чого доброго це, звичайно, не призводить. Чимало і важких ангін. Спекотно, люди п'ють холодну воду, напої, а потім у них починаються фолікулярні і лакунарні ангіни з високою температурою і небезпекою ускладнень, якщо вчасно не зайнятися лікуванням. Буває, що розвивається і паратонзиллярний абсцес. Найчастіше його рекомендують розкривати, але я раджу використовувати "ефект морської води". Рекомендую хворому полоскати горло теплою водою із сіллю, содою і йодом. Як правило, на другий день абсцес прориває, температура падає, і людина починає одужувати.
Вистачає також отруєнь кавунами. Щоб вони такими великими були, застосовують прискорювачі росту, нітрати. Людський організм, особливо дитячий, не може впоратися з цими речовинами. Саме о шостій ранку мені доводилося надавати допомогу дитині, яка отруїлася кавуном.
У всьому, про що розповідає Тетяна Володимирівна, відчувається ґрунтовність людини, яка пройшла всі сходинки професійного становлення і не є улюбленцем долі.
Народившись у Комінтернівському, після школи вона вибрала медицину і з відзнакою закінчила акушерське відділення Білгород-Дністровського медичного училища. Одержавши направлення до вузу, поспішати не стала, віддала перевагу практиці. Але через п'ять років роботи в Комінтернівській ЦРЛ прийшло розуміння того, що треба йти далі. І хоч на той час близнюкам було всього по півтора року, Тетяна Володимирівна вступає до Одеського медичного інституту.
Автобус до Одеси з Комінтернівського відходив о 5.40. Вона просила водіїв увімкнути світло в салоні, щоб встигнути прочитати конспекти. А після занять знову поспішала на останній автобус, що відправлявся о 16.00. Всі водії знали цю незвичайну пасажирку. І так тривало всі вісім років навчання.
Треба сказати, що турботи про дітей взяв тоді на себе чоловік Леван Павлович (навіть лікарняні, коли малята хворіли, брав він, тому що пропускати заняття в інституті Тетяні Володимирівні було не можна) та й реферати він теж непогано писав. Загалом , життя родини чітко підпорядковувалося маминому навчанню. Удома навіть вимикався телевізор, якщо вона готувалася до занять.
З особливою вдячністю Тетяна Володимирівна згадує професора з анатомії Ніну Іванівну Козир, інших педагогів. І, незважаючи на труднощі, вважає, що закінчила вуз граючись, із задоволенням. Основна причина цього – непідробний, щирий інтерес до своєї професії.
Вона радіє, коли після тривалих пошуків і поневірянь пацієнтки в інших лікувальних закладах вдалося діагностувати у неї токсоплазмоз – складне інфекційне захворювання, що вміє спритно маскуватися під найрізноманітніші недуги (його ще називають мавпою всіх хвороб). У цьому випадку припускали і міозит, і гастродуоденіт, і фарингіт, і нейроінфекцію. Усього через пару днів після початку лікування, призначеного Шевченко, жінка відчула себе краще, почала одужувати.
Як справжній лікар і мати двох синів, Тетяна Володимирівна не могла залишитися байдужою до проблеми наркоманії. Адже жертвами наркотиків стають переважно молоді люди. Тому вона співпрацює із Благодійним фондом щодо зниження шкоди серед споживачів ін'єкційних наркотиків.
– Наркоманові, щоб він облишив наркотик, потрібно допомогти, не залишити наодинці з проблемою, – переконана Тетяна Володимирівна. – Не потрібно говорити людині, що це остаточний вирок, що не підлягає оскарженню. Потрібно зрозуміти, що вона не одразу зможе впоратися з наркотичною залежністю, а якийсь час буде далі колотися, не відмовиться від статевого життя. Тому наркозалежну людину треба привчити користуватися разовими шприцами, пояснити, що вона не має права обходитися без презерватива при статевих контактах. Відчуваючи підтримку і розуміння, виконуючи всі вимоги замісної терапії, багато хто рятується від наркозалежності.
Чесно кажучи, слухаючи Тетяну Володимирівну, не переставала дивуватися її здатності вступати в боротьбу й гідно проходити випробування. Адже справжньою перевіркою на міцність було навчання у вузі. Потім довелося повертати до нормального життя хворого чоловіка, щодня вселяючи в нього впевненість у тому, що все буде гаразд. І вона домоглася свого. Вона перемогла, чоловік одужав. Крім того, виховала двох чудових синів, якими щиро і цілком справедливо пишається. Хоча вони вже і дорослі, але виховані в родині, де прийнято одне про одного піклуватися і допомагати, залишаються з мамою і батьком друзями, готові завжди підтримати і їх, і одне одного.
І, нарешті, робота з наркоманами і ВІЛ-інфікованими – складна, вона потребує цілковитої віддачі від лікаря. А з урахуванням особливостей життя в сільській місцевості, ще й не обмежуваними рамками робочого дня. Тут можуть звернутися по допомогу і пораду у будь-який час. Багато хто намагається відмовитися від роботи з наркоманами, бережуть себе. Але лише така людина, як Тетяна Володимирівна, яка живе за принципом "Хто, якщо не я?", не відгороджується від цієї проблеми, розуміє, що хворі – це, насамперед, чиїсь діти. І їм обов'язково потрібна допомога досвідчених дорослих.
Погодьтеся, не кожен зміг би з усім цим впоратися. А Тетяна Володимирівна справляється. І мріє лише про те, щоб завжди вчасно приходити на допомогу.
