Ширяєвому Шкляруку стоїть пам’ятник, його іменем були названі вулиця в Одесі та одеський авіаспортклуб. Сьогодні ми виконуємо це прохання.
У червневу днину 1966 року на одному з навчальних аеродромів відбувалися звичайні тренувальні польоти курсантів Саратовського авіаційного училища. Це були короткочасні польоти «по колу», під час яких відпрацьовувалися зліт і посадка. Та якими б нескладними вони не здавалися, курсанти ставилися до них з особливою старанністю – адже це були перші самостійні польоти. Без інструктора.
Ранок видався тихий, лагідний, і сонце, яке тільки-но сходило, здавалося, не зігрівало землю, а лише милувалося нею, зависнувши на блакитному небокраї.
Ось веде на посадку свій навчальний літак останній курсант із відділення молодшого сержанта Павла Шклярука. Тепер час готуватися до польоту й самому командирові. Прискіпливо стежачи за тим, як не зовсім уміло, з другої спроби, «намацує» злітну смугу його товариш, Павло раптом помітив далеко на обрії слід реактивного літака і мрійливо зітхнув. Ще й досі могутні лайнери бентежили його душу, як у дитинстві, коли народжувалася його мрія про небо. Походив Павло з роду хліборобського, виростав у селі Жовтні, що загубилося в причорноморських степах, на Одещині. Одначе бували й у їхньому степу ось такі тихі, лагідні ранки, і так само час од часу вимальовувався на небокраї заманливий слід реактивного літака…
Влаштувавшись після школи робітником на одному з одеських заводів, Павло Шклярук одразу ж записався до міського авіаклубу імені Поліни Осипенко, в якому починало свою льотну біографію чимало відомих нині авіаторів. А через два роки за рекомендацією клубу він був зарахований курсантом Саратовського авіаційного училища.
…Ось настала і його черга сідати за штурвал. Керівник льотної практики – сивоголовий полковник-фронтовик, який піднімався у небо на літаках мало не всіх вітчизняних конструкцій і воював з першого до останнього дня війни, провів Павла до літака, коротко нагадав мету польоту, і вже зовсім не по-командирському поплескав курсанта по-плечу, нібито щось передчував:
– Дивись, не підведи, синку, – стиха проказав на прощання. – Тримай марку училища.
– Триматиму, – усміхнувся Павло.
Полковник вважав Шклярука найкращим курсантом групи. Подобалася йому кмітливість вихованця, впевненість, з якою юнак «підступався» до машини з першого дня практичних занять. Не самовпевнено він до літака підступався, а саме з упевненістю – досвідчений педагог, полковник завжди чітко розмежовував ці поняття.
– Я – «Десятий»! Дозвольте зліт, – мовив Шклярук через кілька хвилин, зручно вмостившись у кабіні.
– «Десятий», зліт дозволяю! – почувся в навушниках голос керівника польотів.
Короткий розгін, і машина натужно, наче стомлений птах, відірвалася від землі й потяглася до блакитного марева небес. Ось попереду вже з’явилися перші будівлі міської околиці, заводські труби, дзьобаті крани, які зверху скидалися на застиглих у чеканні чапель, а трохи далі – залізничний міст через темно-синю, із зеленавими острівцями, стрічку Волги, по той бік якої він повинен розвернути свій літак й, описавши певну дугу, взяти курс на аеродром. Ще раз поглянувши на заволзькі луки – красо ж яка! – Павло натис на кнопку радіозв’язку:
– Я – «Десятий». Висота двісті пятдесят. Норма.
– Продовжуйте політ, – почувся голос керівника.
Та щойно полковник мовив це, як Павло раптом відчув, що літак, який досі вперто тягся у височінь, якось дивно шарпонувся і на мить ніби завис у повітрі. Погляд гарячково ковзнув по дошці приладів: висота, швидкість, паливо… Двигун! Він не чує звуку двигуна!
Ще не вірячи собі, що таке може статися, він знову натис на кнопку радіозв’язку:
– Я – «Десятий». Відмовив двигун, – схвильовано проказав полковникові. – Висота триста. Відмовив двигун… – проказував останні слова, намагаючись якось оживити літак, примусити двигун запрацювати.
– Вас зрозумів: відмовив двигун, – ураз зародився десь там, у затишку аеродромної вежі, голос керівника. – Негайно залишайте літак. Залишайте літак. – І знову позастатутне: – Не панікуй, синку. Ще раз перевір і…
Так, залишити літак, катапультуватися… Це єдиний наказ, який має право дати в цій ситуації керівник польоту, і єдине, чим може зарадити зараз своєму улюбленцеві полковник-фронтовик, який бачив на своєму віку тисячі смертей, а через сотні з них пройшов сам.
Висота двісті п’ятдесят. Літак почав катастрофічно втрачати рятівні метри. Павло ще міг катапультуватися, але прямо по курсу – велетенські корпуси заводу, а за ними – квартали робітничого селища. Навіть важко уявити собі, що сталося б, якби машина впала на цех або багатоповерховий будинок.
Шклярук рвучко взяв штурвал на себе і, намагаючись утримати висоту, скерував машину в напрямі ріки, подалі від міста. Та ось попереду виринає велетенський кран. Літак проходить повз нього, мало не креснувши крилом по стрілі. Будь-що зберегти висоту… Утримати літак на потоках повітря. А головне – не втрачати швидкості, задля чого треба дати літакові шугнути на кілька метрів униз… Ось і закінчується селище. Перед Павлом широка смуга річки, поцяткована острівцями, що утворилися під час весняної повені. Тепер, ось тепер!.. Але машина вже націлилася на залізничний міст, яким повільно, занадто повільно, як здавалося курсантові, проповзає пасажирський ешелон. І Павло зрозумів: усе проти нього в ці хвилини, геть усе!
Мало не зрізаючи арки, курсант якимось дивом перекидає машину через міст. Він востаннє намагається підняти літак, виграти кілька метрів висоти, щоб усе ж таки катапультуватися, і раптом просто по курсу бачить великий теплохід, уся верхня палуба якого всіяна малечею: білі блузочки, яскраві кепочки, букети квітів… Звичайна екскурсія по Волзі під час літніх канікул. Діти зраділи несподіваній появі літака, який, до того ж, летить так низько-низько! У повітрі кепочки, квіти, сотні рук і посмішок, яких пілот уже не бачить.
…Останнє, що він міг зробити для тих, що пливли зараз на теплоході, і для всіх, хто залишався на цій планеті після його загибелі, – це неймовірним зусиллям відвернути вже майже некеровану машину від щогли теплохода, і пролетівши смертоносною тінню над заповненою дітьми палубою, кинути машину в річку.
Пізніше, простеживши, за свідченнями очевидців, увесь шлях машини Павла Шклярука, від тієї миті, коли на висоті триста метрів відмовив двигун; відтворивши на карті і на місцевості всі його планерні віражі, навіть найдосвідченіші пілоти, які мали за плечима сотні налітаних годин, були вражені тим, як мужньо, з якою незбагненною витримкою боровся цей двадцятирічний юнак уже навіть не за своє життя, бо врятуватися він міг досить просто, а за життя всіх тих, хто міг постраждати від цієї катастрофи на землі. Це був подвиг, який людина здійснювала свідомо, до останньої миті свого життя рятуючи всіх, кого тільки здатна була врятувати.
Указом Президії Верховної Ради СРСР Павла Шклярука посмертно нагороджено орденом Червоної Зірки, його ім’я навічно було занесене до Книги пошани ЦК ВЛКСМ і до списків курсантів училища. В селищі Ширяєвому, де Павло закінчував десятирічку, на кошти, зароблені молоддю під час суботників, споруджено пам’ятник герою, а в місцевому історико-краєзнавчому музеї є присвячений йому стенд, який свідчить, що такі подвиги нащадки не забувають. Просто не мають права забувати.
