Багатоголосся прожитих днів Анатолієм Антоновичем Шевченкому Книзі Доль записано не інакше, як у вигляді партитури. Майстер, який досконало володіє формою, звуком і кольором музики. Композитор, музичний теоретик, есеїст та художник. Так відрекомендовує його Одеська філармонія, де він працює понад чверть століття. Але найбільше він відомий, однак, як талановитий виконавець, що віртуозно володіє гітарою. Про себе він сам говорить: «Я народився музикантом».
Багатьом приємно пов'язувати пробудження свого таланту із незвичайним випадком, феєричним баченням або шокуючим ударом блискавки. Але хіба не дивовижні самі по собі і не спроможні надихати живі образи невичерпної реальності звуків? Навіть якщо вони важкі, як гул великого дзвона.
– Усе життя – шок, – говорить Анатолій Антонович. – Коли мені було три роки, почалася війна. Над нашим селом Сентяновка, та й над усією Луганщиною, рвалися бомби. Пожежею було знищено наш будинок, хліб замінювала лобода...
Усі семеро братів у родині Шевченків стали художниками. Анатолій Антонович теж одержав свою першу освіту у художньому училищі ім. М. Грекова, тільки в Ростові-на-Дону. Творче середовище виявилося сильнішим за тотальні установки у післявоєнній країні на престижність технічних професій. Ці стереотипи чимало підживлювали популярні тоді бравурні марші про "сталеві руки-крила". Сьогодні маскультура так само забиває слух своїми стереотипами. Але жодні електронні награвання кліпів та мобільних телефонів не зможуть зрівнятися із тим враженням, яке справляє справжня музика. Наприклад, Баха, Равеля, Бетховена, Чайковського.
– Однак вона не припускає загального розуміння. Глибини музики починають відкриватися лише з розвитком музичного мислення, – говорить Анатолій Шевченко. – Це можна порівняти з наукою, якою займається багато хто, але далеко не кожен математик сприймає теорію відносності Ейнштейна. Та й не кожний потребує цього. Так само і складні музичні структури, як, скажімо, об'ємне сприйняття музики – додекафонія або пошук випадку – аллеоторика входить до кола інтересів небагатьох. Зараз велика увага приділяється так званій легкій музиці, де важливий розважальний елемент. Але вона, якщо вдуматися, побудована на відгомонах фундаментальної музики. Нерідко сьогодні відбувається експлуатація класики, коли з неї довільно беруться окремі мелодійні фрагменти.
Теорії музичного мислення присвячені багато лекцій, дослідження, літературні твори Шевченка. Стосовно цього він із музикознавця перетворюється у вченого, який вивчає еволюцію звуку від часів шумерів та античності до наших днів. Визначаючи характер музичної мови епохи, він, тим самим, збагачує свою художню палітру, коли виходить із гітарою на сцену.
– Музика здавна мала стосунок до точних числових наук таких, як арифметика, геометрія, астрономія. Музика є єдиним видом творчої діяльності, заснованим на природному фізичному чиннику, – говорить А. Шевченко. – Звук, який формує її структуру, подібний до світла, ділиться на спектри. Історія музичного мислення – не що інше, як поступове освоєння кольорів цього спектру.
Одного лише витонченого слуху для того, щоб мислити у подібному ключі, недостатньо. Звичайний слухач стежить за мелодією, уловлює гарні місця. Але це підхід на рівні подобається – не подобається. А, припустимо, симфонія припускає розуміння того, як вибудувана її драматична конструкція, як і чим пов'язані її частини. Тут необхідно також знання концепції. Одним із найяскравіших носіїв музичного мислення я називаю Баха, який вплинув на світогляд цілої епохи. Звичайно, слухання його музичних творів – не стільки одержання легкого задоволення, скільки серйозна робота.
– Очевидно, виконання – теж?
– Коли я граю на сцені, я – робітник. Безперечно, я небайдужий до сприйнятливості аудиторії, загальної атмосфери зали, нарешті, до її оформлення. Але я не можу коректувати своє ставлення до музики залежно від людей. Тому я можу коригувати перед будь-якими слухачами, навіть перед ув'язненими. Я усім надаю повну можливість зрозуміти музику.
У 50-ті роки минулого сторіччя на увесь Союз був лише один гітарист Олександр Михайлович Іванов-Крамськой. На той час А. Шевченко вже закінчив музичне училище ім. П. Чайковського у Сімферополі. Але він не зміг скористатися пропозицією майстра предметно навчатися у нього, тому що для цього потрібно було розв’язати таку проблему, як переїзд до Москви.
– Я не відношу себе до його школи. Або до школи іноземних виконавців, які почали приїжджати на гастролі у 60-х роках. Я синтезував виконавську манеру і створював свій стиль, – говорить А. Шевченко.
Довелося пережити часи, коли в гітарі бачили лише засіб для акомпанементу бардівським пісням. Коли її академічне звучання витісняли із великої концертної сцени джазові оранжування. Потім ритмічні зрушення призвели до появи новомодних напрямів типу рок, поп, арт, реп, хіп-хоп. Звичайно, неодноразово доводилося зіштовхуватися із ретроградністю чиновників від культури. Так, ще років 40 тому вони підозріло ставилися до класичної музики Андалузії – фламенко, плутаючи її з українським прізвищем. Репертуар стало можливим різноманітити після того, як космонавт Севастьянов підняв цей інструмент до космічних висот, взявши з собою "шестиструнку" у політ.
Поступово А. Шевченку стало простіше вводити до програми арабську, індійську національну музику з її міфологічним колоритом, зі складними побудовами та східною образністю. На гітарне виконання лягли вірші Гарсіа Лорки, п’ятирядкові вірші японського поета Ісікава Такубоку. Так були створені великі цикли творів під спільним заголовком "Гітара та етнографія", "Антологія гітари", "Географія гітари". Коли у 80-ті роки Анатолій Антонович вийшов на слухача із програмою "Антологія фламенко", він завоював залу з перших акордів. Пам'ятаються і авторські твори "Три поетичні легенди для гітари", "Українська сюїта", "Одесика", художньо-методичний цикл "Доторкання", цикл експериментальної музики "Трансформації"...
Сьогодні, 29 вересня, починається восьмий десяток років його життя. Творчим звітом перед долею є тисячі зіграних творів, кілька книжок з історії і теорії музики, робота з учнями, плідна діяльність щодо пропаганди музичної культури.
Неможливо уявити Анатолія Антоновича без гітари. Він сідає біля полиці із книжками, торкається струн і завмирає на мить, немов відокремившись від тлінного. За космічною теорією звукові хвилі йдуть у простір, і звідти, з вічності, приходить відгук. Чи не через ці вібрації гітарист уловлює ще невідоме нам майбутнє? Тихіше. Не заважайте йому...
