Якщо береться депутат
За багато років плідної праці директор ПП «Ананьїв-хліб» Володимир Федорович Мунтян зумів вивести збанкрутілий хлібозавод у лідери з виробництва хлібобулочних виробів.
Депутат районної ради Володимир Мунтян фактично підняв з колін хлібопекарську справу у Ананьївському районі. Це сьогодні смачними паляницями жителів міста та сіл не здивуєш. А понад десять років тому саме він зумів вдихнути життя у місцевий хлібозавод, відродити виробництво і налагодити випікання і навіть реалізацію смачних хлібобулочних виробів. У 2000 році, коли Одещина потрапила у лабети ожеледиці, колектив ПП «Ананьїв-хліб», маючи автономне електрозабезпечення, не припиняв роботу, забезпечував свіжим хлібом жителів як Ананьївського, так і Любашівського районів…
Сьогодні на підприємстві працює досвідчений та умілий колектив хлібопекарів. Щодоби тут випікають широкий асортимент хлібобулочних виробів. І щоранку понад 5 тонн запашної продукцію потрапляє безпосередньо з печі у роздрібну торгівлю. Продавці кажуть, що на полицях він не залежується, бо має чудові смакові якості і за ціною доступний. Задоволені і незаможні покупці, які мають змогу придбати для обіднього столу дешевший соціальний хліб. Його випікають трьох сортів: з пшеничного борошна вищого ґатунку, з борошна першого ґатунку, суміші пшеничного і житнього борошна. Також ним забезпечуються школи, дитячі садки та лікарні.
Особливу майстерність і фантазію вкладають майстри-пекарі у виготовлення ексклюзивних виробів, готуючи їх для презентації районної промисловості на різних обласних та районних заходах.
Керівництво району високо оцінює не лише підприємницьку, а й меценатську діяльність В.Ф. Мунтяна. Чимало районних культурно-мистецьких заходів відбуваються за його фінансової підтримки. Серед них – традиційний фестиваль молдавської культури «Стругушор».
Дуже задоволена волонтерською діяльністю Володимира Мунтяна голова районної організації ветеранів Валентина Тамаюнас. За її словами, депутат-підприємець найбільше допомагає ветеранам війни, воїнам-інтернаціоналістам села Гандрабури (його мала батьківщина), обом місцевим школам (з ремонтом та комп’ютеризацією), тощо.
Юрій ФЕДОРЧУК,власкор «Одеських вістей», Ананьївський район
Кулібін з Городнього
Відомий фізик і ведучий телепередачі «Очевидне – неймовірне» Сергій Петрович Капіца у свій 81 рік працює головним редактором журналу «У світі науки». Борис Євгенович Патон, який відзначив 90-річний ювілей, далі очолює Національну Академію наук України. А от фермер із села Городнього Болградського району Петро Васильович Михайлов у свої 80 років сконструював і власними руками складає комбайн.
У Городньому я була років два тому. Тоді мене здивувало те, що на вулицях лежали дорогі металеві труби. Лежали без охорони.
Сьогодні Городнє обплутано яскраво-жовтою павутиною газопроводу. Цей населений пункт газифікований майже на 80%.
Так, коштувало дуже дорого. Кожна сільська сім’я у середньому вклала по 5 тисяч доларів. Більшості довелося їздити на заробітки. Але справа-то зроблена!
Цього разу Городнє мене здивувало знову – виритими уздовж доріг «окопами». То там, то тут чоловіки з лопатами, обливаючись потом, завзято довбали твердий глинистий ґрунт. Що вони затіяли?
– На краю села, на узвишші, є артезіанська свердловина. Якщо прокласти вулицями труби, то вода самопливом піде у двори – можна буде поливати городи. От наші люди і узялися до роботи, – пояснив мій добрий знайомий, підполковник у відставці Афанасій Афанасійович Константинов.
Так, такі вони, городненці – не чекають милостей ні від природи, ні від уряду. Беруть у руки робочі інструменти – і от уже світова економічна криза, а разом з нею вітчизняна політична стають тільки темами для анекдотів.
У цьому унікальному селі є дуже унікальні люди. Розповідають, наприклад, що місцевий коваль Микола Мазлін за допомогою кувалди виправив люфт кермового колеса японського авто. Але сьогодні А.А. Константинов організував мені зустріч з надзвичайним самородком, з майстром, про якого у Городньому говорять: «Це – наш Кулібін!»
…Загавкав, але одразу привітно замахав хвостом песик – звик цей цуцик до гостей. Посередині двору – розібраний мотоцикл. Поруч з остовом, на мішковині, рядочками акуратно складені всі запчастини. Так акуратно, як інструменти в операційній.
Назустріч тихесенько, дрібно переступаючи ногами, вийшов літній чоловік, він нагадав мені Миколу Амосова – такий же сухорлявий, з таким же жвавим, проникливим поглядом. Тільки замість білосніжного халата лікаря – спецодяг механіка, що пропах мазутом, машинним маслом і соляркою: господар цього будинку «оперує» серця машин.
– У нашому селі, мабуть, не знайдеться автомобіля, який би не пройшов через руки Петра Васильовича, – познайомивши з господарем, сказав його товариш Афанасій Афанасійович Константинов. – Хто б до нього не звернувся, ніколи не відмовить, завжди допоможе. І мене не раз виручав.
У дворі то там, то тут – металеві конструкції, призначення яких з першого погляду визначити неможливо. Екскурсоводом виступив син Кулібіна – Петро Петрович Михайлов (оскільки літній майстер – людина надзвичайної скромності, і свої досягнення афішувати не звик).
– Ну, давайте почнемо з головного на сьогоднішній день проекту – з комбайна, – і Петро Петрович повів мене на невеликий машинний двір.
Добру його частину займала металева махина з численними «коліщатами», з'єднаними між собою приводними пасами. На «другому поверсі» конструкції – кабіна для водія з кермом і кріслом.
– Роботи залишилося порівняно небагато, тато зараз складає передню вісь, – пояснив Петро Петрович. – Сподіваюся, до наступних жнив виведемо цю машину на поле.
– Що змусило Петра Васильовича взятися за такий непростий проект?
– І батько, і я свого часу оформили фермерські господарства. Землі у нас небагато – в цілому 7 гектарів. Ділянки – маленькі, і, відповідно, механізми для обробітку теж потрібні невеликі. В Україні такі не виготовляють. Та й грошей на купування техніки немає. Але ж для обробітку землі потрібно чимало механізмів. Досі, щоб зібрати врожай на своїх ділянках, доводилося наймати комбайн. Це, по-перше, дорого, а, по-друге, доводиться чекати, коли чужа техніка звільниться. От і вирішив батько: а чому б не скласти власний комбайн? Він 30 років у колгоспі комбайнером пропрацював, знає цю машину, як свої п'ять пальців. Єдине, що він купив – кілька десятків метрів кутиків та листовий метал, з яких зварив каркас машини. А вся «начинка», можна сказати, із звалища. У батька є токарний верстат, багато запчастин він виточив сам.
Як говорив Джейсон Еванджелу, «потреба породжує винахід, винахід – дві потреби». Для того, щоб зібрати цю чималих розмірів машину, городнєнському Кулібіну знадобилося сконструювати і установити поруч зі складальним майданчиком кран-балку. А ще для комбайна потрібні жатки. Але очі бояться, а руки роблять. І зробили вже чимало.
– Ось мотоблок для обробітку городу, батько його склав своїми руками, – далі вів екскурсію по мехдвору син майстра. – Є спеціальний культиватор для обробітку виноградників. Ось роторна фреза, використовується для обробітку полів. А це – саморобна зернова сівалка для малого трактора Т-25. Треба вкосити трави – будь ласка, є у нас самохідна косарка. І, звичайно, всі вантажі треба доставити додому – ось вам місткий причіп до трактора, теж цілком зібраний татом.
80-річний пенсіонер забезпечив сім’ю повним набором техніки, який потрібен для обробітку полів і городів. Так, правильно сказав Ларошфуко: «Мало хто вміє бути старим»...
Потяг до техніки у Петра Михайлова проявився ще замолоду. Розповідають, що саме у нього з’явився перший у Городньому легковий автомобіль. А діло було так. Коли у 1944 році німці відступали, вони через поспіх кинули техніку, яка вийшла з ладу. Юнак підібрав зовсім розбитий «адлер», який зараз можна побачити хіба що у фільмі про Штірліца. Поставив залізного «фрица» на польовому стані і після роботи залишався повозитися із «своїм металобрухтом», який був приводом для жартів товаришів. Але як же здивувалися городненці, коли через 8 років «адлер» завівся і рушив! Молодий майстер, а було йому 23 роки, не без гордості їздив вулицями села, розполохуючи зграї гусей і змушуючи від переляку – «Свят, свят, свят!» – триразово хреститися місцевих бабусь.
Потім був у юнака мотоцикл. Згодом «москвичі» різних модифікацій.
– Заходжу якось подивитися на новий «москвич» Петра Васильовича – немає автомобіля! Тільки по всьому двору – запчастини, – розповідає Афанасій Афанасійович. – Наш Кулібін щонайперше новий автомобіль розбирає, вивчає його будову, потім складає і користується.
У Петра Васильовича вдалися і його сини. Вони змалечку крутилися біля батька, жадібно підхоплюючи кожне його слово. Незабаром хлопчикам він почав довіряти різні роботи. Одного разу до Петра Васильовича звернувся житель сусіднього села Тараклії з проханням відремонтувати машину. Він уже обійшов усіх знайомих механіків – дехто брався, але ні в кого не виходило.
Кулібін з Городнього того дня був дуже зайнятий – ставив дах на будинку, а справа це, як відомо, не терпить зволікань. Але майстер не міг відправити чоловіка, який так важко дістався із сусіднього села.
– А ну, Петре, Степане, подивіться, що там! – скомандував він синам.
Хлопчикам було років по 12 – 14. Вони швидко зняли коробку передач, розібрали її на очах власника авто, який страшенно цьому здивувався – ну все, пропала машина!
Розібравши механізм, хлопчики показали його батькові. Майстер оглянув, проінструктував синів, що робити далі. Через якийсь час хлопці усунули несправність. Господар завів мотор, зробив селом кілька кіл – машина працювала, як годинник!
Поточна робота в колгоспі, вдома по господарству, допомога односільчанам ніколи не зупиняла головні проекти місцевого Кулібіна. Один з них – міні-електростанція, яка перетворює силу буджацьких суховіїв в електроенергію.
Останнім часом багато говорять про необхідність створення альтернативних, екологічно безпечних джерел енергії. А Петро Васильович Михайлов давно цей проект здійснив. Стоїть вітряна міні-електростанція в нього безпосередньо на городі.
– Щоб запустити цей вітряк, залишилося встановити тільки генератор, але він коштує 3 тисячі доларів. Звідки ж взяти такі гроші? – зітхнув Кулібін.
Домашня електростанція – єдиний проект Петра Васильовича Михайлова, що зупинився за півкроку до фінішу. Але ж ця конструкція могла б виробляти до 10 кіловат на годину електроенергії. Її б вистачило не тільки на освітлення будинку. Головний задум – використовувати силу вітру для того, щоб запустити крупорушку та міні-млин. Які теж, як ви розумієте, сконструйовані і складені самим Петром Васильовичем.
– Ми дуже раді, що наш батько захоплений улюбленою справою. Мені здається, цей комбайн, який тато складає ось уже три роки, його на ногах і тримає. А потім, я не сумніваюся, він вигадає щось ще. Поки людина до чогось прагне, працює, вона живе.
Кажуть, старість настає тоді, коли майбутнє стає минулим. У Петра Васильовича майбутнього ще багато – летить вперед його творча технічна думка.
На прощання він виніс банку меду – він ще й бджолами займається?!
– Беріть, а то образиться, – шепнув підполковник, який знає щедру вдачу друга, який все життя своєю захопленою роботою приносив користь землякам.
Багато відомих особистостей створили свої найкращі твори у старості. Ґете, як відомо, створив безсмертного «Фауста» у 80 років (пам’ятаєте, «…Кто к тайнам жизни рвется мыслью каждой, в своей душе находит их родник»). Мікеланджело завершував скульптурну композицію у величному храмі Святого Петра у Римі на дев'ятому десятку життя. Та що за прикладами далеко ходити: наш сучасник Микола Амосов робив операції на серці до 79-ти років, а після написав ще п'ять книжок. Фермер же із села Городнього у свої 80 років сконструював і власними руками складає комбайн.
Антоніна БОНДАРЕВА,власкор «Одеських вістей», Болградський район
