Дорога до Петровська-Першого – рідного села Петра Георгійовича Ламбова – видалася короткою. Навіть з тими зупинками, які він, керівник ВАТ «Петросталь», робив біля робочих полів. Після минулих дощів завершували сівбу. І Ламбова це тішило. Тут, на серпнівських сусідніх землях, господарство орендує 800 гектарів. Земля дісталася занедбана. Доводилося кожен метр доводити до пуття. Отож і середня врожайність поки що невисока – 20 – 25 центнерів зерна з гектара. Коли на основних, рідних, одержують стабільно до 35 центнерів.
Людьми Петро Георгійович не нахвалиться. З такою любов’ю і повагою говорить про них – ніби про дітей своїх. Він і організував їх швиденько, сфотографував для газети, скромно прилаштувавшись скраю. Як не просив його Данило Шаврієв – тракторист і комбайнер спец на всі руки – стати у центрі, – не погодився. Потім Ламбов скаже:
– Бачите, які вони у нас? Один Шаврієв чого вартий. Унікальний чоловік. Немає тієї роботи, яку не зміг би виконати. Потрібно – і блоху підкує.
І такі ж влучні характеристики дав кожному механізатору. Він працює з ними багато років. Всі справи розв’язують на основі особистої совісті і відповідальності.
– Жаль лише – знецінює селянську працю держава, – нарікає Ламбов. – Ніби на витривалість. Мовляв, виживемо – добре. Не виживемо – втрата невелика. І це при тому, що і погода наш край своєю милістю не жалує.
Справді, з квітня по травень – місяці, коли дощі вирішують все, – була цілковита безхмарність. І лише 12 липня, саме в день Петра і Павла, пройшов тут рятівний благодатний дощ.
Але ж у сільському господарстві, як ніде, ложка дорога до обіду. Для яровини дощ вчасно потрібен. Як і для соняшнику. Виноград – культура хоча і терпляча, але на природні катаклізми теж дуже чутлива. У цьому році він показав себе у «Петросталі» краще, ніж у минулому році. Виключно за рахунок вологи, накопиченої серпневими дощами. Ваговитими гронами «аліготе» – а 75 відсотків виноградних плантацій відведено у господарстві саме під цей сорт – у бригадах Сергія Ламбова та Валентини Белекчи натішитися не могли. І добре, що Київський завод шампанських вин забирав врожай, вивозячи його своєю технікою. Адже із збутом винограду за умов жахливої цінової політики держави виживати стає все важче. По суті, виноградарство, як галузь, поставлено під загрозу знищення. Петро Георгійович порівнює. Ще два роки тому кілограм винограду господарство могло продати за ціною 3 гривні 20 копійок – 3 гривні 40 копійок. – У нинішньому вона впала до 1 гривні 60 копійок. І навіть за такою ціною сонячні ягоди було важко збути. Тому Молдова, Грузія своєю дешевою, сумнівної якості винопродукцією і окупували український ринок. А вітчизняний виробник опинився на задвірках.
– Це справедливо? – запитує Ламбов. – Є підприємства, які у цьому році переробку навіть не розпочинали. Всі резервуари заповнені ще минулорічним вином. І це та проблема, яку потрібно розв’язувати на рівні держави.
Досвідчений керівник, він ніколи не повірить, що зростання цін на пальне з травня на кілька десятків відсотків сталося не без мовчазної згоди уряду. А на зерно і виноград, вирощені, що називається, кров’ю і потом, ціна – впала. І йому важко зрозуміти таке зневажливе ставлення цього самого уряду і до самої галузі, і до того, хто у ній зайнятий.
За розмовами ми під’їхали до маленької церковки, розташованої на самому початку цього села. Три роки тому спорудила її «Петросталь», облагородивши і прилеглу територію. Острівцем духовності називає це святе місце Ламбов. У Петра Георгійовича любов до рідного села – на генетичному рівні. Він і до прізвища свого ставиться шанобливо, тому що дід його був одним з перших переселенців. На пам’ять про них, засновників села, сьогодні встановлено гранітну стелу. Місце обрано безпомилково. Поруч із школою. На місці зруйнованого будинку інтернату і пустиря. Все розібрали, розчистили, розбили парк, посадили берези. Тепер кожного дня діти проходять повз цей пам’ятник, навіть першокласники знають історію свого села. Це і є наступність поколінь! – багатозначно говорить Петро Георгійович.
Він явно гордий з того, що ще одна його ідея здійснилася, і до цього особисто він має безпосередній стосунок. А до чого, власне, він не має стосунку у рідному селі? Ось і директор школи Федір Петрович Берил так і сказав:
– Якби не підтримка Петра Георгійовича, мабуть, досі не було б у нас парового опалення і дах навряд чи було б перекрито.
Все це взяло на себе господарство, витративши понад 170 тисяч гривень. Зараз у школі сухо, тепло, затишно. Вона на хорошому рахунку у районі. 20 випускників цього року – нині студенти вузів, або професійно-технічних училищ. Тут з повагою називають ще одне ім’я – першого директора Бориса Дмитровича Козловського. Завдяки його наполегливості школа і була споруджена. Сьогодні у ній – цікава характерна особливість – 50 відсотків педагогічного складу – чоловіки.
Для молодого, першого скликання, сільського голови Георгія Георгійовича Паскалова, Петро Георгійович і наставник, і старший товариш. Мати поруч таке надійне плече – велике діло. Доступнішим стає розв’язання навіть найскладніших проблем. Особливо, якщо до цього долучається ще й громада. Давній вже, але чим не приклад для наслідування, коли п’ять односельців – Петро Паскалов, Микола Желяпов, Федір Балтажи, Петро Каламанов, Борис Адамов і Дмитро Дюльгер з бракованих залізобетонних стовпчиків виклали 12 кілометрів тротуарів!
На 90-річчя села з вдячністю згадали багато імен, які вклали і вкладають свої сили і душу у його розвиток. Назвали і Петра Георгійовича Ламбова. Чуйну, добру, сильну духом людину, справжнього патріота. Але, мабуть, не всі вони знають, що серед великої кількості його грамот є і адресована йому Подяка Президента України «за видатні успіхи у забезпеченні соціально-економічного розвитку району, активну громадську діяльність…». Стандартні, здавалося, фрази. Але адресовані конкретній особі, вони набувають сили і значимості.
…На зворотному шляху (вже без Петра Георгійовича) ми зупинилися біля чудового оберега цього села. Здалеку фігури святих, які оберігають його, виконані на повен зріст, здаються живими. Вони благословляють подорожніх на добрі справи.
– Храни його Господь, – тихо промовив водій.
– Кого? – запитала я.
І не здивувалася, почувши:
– Ламбова. Петра Георгійовича.
