33 роки тому мені пощастило познайомитися із доктором медичних наук, професором, а нині головним науковим консультантом Інституту очних хвороб та тканинної терапії імені В.П. Філатова АМН України, заслуженим діячем науки і техніки України Людмилою Терентіївною КашИнцевою. Здавалося б, досить добре знав її, а сьогодні в інтерв'ю ювілярка розкрилася новими гранями.
– Людмило Терентіївно, у передпокої Вашої квартири гарне жіноче взуття із каблучками. Чи нескладно ходити у такому взутті, і що взагалі значать для Вас каблуки?
– Каблуки... Вони змушують вирівняти спину, стежити за поставою... А це додає особливого настріою та впевненості.
– Незважаючи на те, що Ви й без каблуків ставна, струнка жінка...
– Так вони ж мої друзі, частина мого єства і в моєму 85-річному віці...
– Дивлюся на фотокартки із Вашого сімейного альбому і розумію, що вони як, свого роду, хронікери Вашого життя...
– Звичайно... Ось на цьому знімку я випускниця Одеського медичного інституту. Це було у 1950 році. Саме напередодні випуску, до інституту приїхав заступник міністра охорони здоров'я з питань кадрів. Він відбирав молодих фахівців для роботи до науково-дослідного інституту, яким керував на той час знаменитий академік Володимир Петрович Філатов. Спочатку нас було 32 особи, потім залишилася "чортова дюжина", а через ще якийсь час лише сім молодих лікарів.
– Ви пам’ятаєте свою першу операцію?
– Звичайно, пам'ятаю, хоча це було вже майже п'ятдесят років тому. Нас тоді, ще зовсім молодих лікарів, розподілили по різних відділеннях. Я потрапила до глаукомного відділення, у якому працюю і сьогодні. Один із лікарів готував до операції пацієнта. І вже мав намір направляти його до операційної. А я (так нас навчали) перед тим, як везти хворого на операцію, перевірила його стан, натиснувши на так званий слізний мішечок, після чого помітила, що в пацієнта з'явилися скупчення слизу. Я повідомила про це професора Філатова. Він подивився на мене і сказав: "Ти будеш уважним лікарем. А хворого оперувати сьогодні не можна. Коли в нього це минеться, сама й прооперуєш". І операція пройшла вдало, тим більше що Володимир Петрович Філатов увесь час був поруч.
– Наскільки мені відомо, сьогодні з його учнів живуть і здраствують в Одесі лише двоє – професор Терентьєва і ви – професор Кашинцева. Про Володимира Петровича написано дуже багато... Дивлюся на рідкісні фотокартки та книжку, присвячену Вашому вчителеві "Жизнь и думы, и любовь". А яким він був у звичайному, не науковому спілкуванні?
– Коли я його вперше побачила, йому було вже 75 років. Гарне і завжди спокійна обличчя. Суворий, стрункий... Пам'ятаю, одного разу приїхали до нас кіношники знімати навчальний фільм під назвою "Трахома". Мене запросили як помічницю професора. Посередині кімнати, де проходила зйомка, стояв стіл. Під ніжку цього стола, для того, щоб він не хитався, робітник підклав тріску. У процесі кінозйомки, Володимир Петрович, читаючи лекцію, сперся об стіл. Тріска вилетіла, і стіл похитнувся. Зйомку зупинили. Я кинулася виправляти ситуацію. "Що ви робите?", – звернувся до мене професор. – Руки лікаря-офтальмолога ніколи не повинні доторкатися до шорсткуватих предметів"... Взагалі, він був дуже уважним та турботливим стосовно молодих лікарів.
– Якої Ви думки, якби й сьогодні інститут очолював Володимир Петрович Філатов, яким був би цей інститут?
– Гадаю, досить успішним. Чому? Часи змінюються. Разом з ними, змінюються умови та завдання, які стоять перед країною, суспільством, і, зокрема, перед нашим інститутом. Змінюються і підходи до розв’язання багатьох наукових та лікувальних проблем. Володимир Петрович мав талант менеджера: вмів знаходити способи вирішення найскладніших завдань... Гадаю, що й сьогодні він відмінно впорався б із усіма проблемами...
– Що особисто Вам дало спілкування із академіком Філатовим як у людському, так і в науковому плані?
– Для мене Володимир Петрович став еталоном ділової людини у найвищому розумінні цього слова. Він ніколи не був зарозумілим, але був дуже суворим, вимогливим і до себе, й до співробітників. Володимир Петрович мав чуття новизни...
– Знаючи Вас багато років, можу сказати, що ці якості властиві і Вам, Людмило Терентіївно.
– Я дуже рада, якщо Ви так мене бачите. Отже, я все ж таки зуміла перейняти якісь якості свого вчителя...
– При академіку Філатову Ви почали займатися проблемою глаукоми. Одним із ваших напрямів досліджень був вплив діабету на це захворювання.
– Глаукома у хворих на цукровий діабет – це й було темою моєї докторської роботи.
– Докторська робота припускає якесь відкриття, яке потім можна використати на практиці. Яким зі своїх наукових відкриттів Ви можете пишатися?
– "Не можна дивитися на око як на орган, потрібно дивитися на організм, у якому живе око", – любив повторювати академік Філатов. І ще він дуже любив фразу Козьми Пруткова: "Зри в корінь". Тому, коли я почала займатися глаукомою, почала з "азів": від клініки, від характеристики цього захворювання, намагаючись знайти причини його виникнення. У результаті тривалих та копітких досліджень, прийшла до висновку, що між глаукомою та цукровим діабетом існує певний зв'язок... У 1972 році я вперше заявила, що глаукома це локальний прояв системної судинної патології. На Заході про це сказали лише через 10 років, та й то невпевнено. На конгресі у Фінляндії до мене підійшов відомий швейцарський професор, і сказав: "Ви знаєте, мабуть, глаукома розвивається все ж таки на тлі іншої судинної патології, тому треба шукати джерела, які дають привід для її розвитку"...
– Тобто Кашинцева виявилася правою ще у сімдесяті роки минулого століття?
– Так. Але тоді мені було дуже складно доводити свою правоту. А тепер – це загальна думка.
– У Вас багато учнів, Ваших послідовників. Чи є серед них невдячні учні?
– Знаєте, я дуже не люблю це слово "невдячний" стосовно людини. Є різні люди, різні умови, обставини, у яких вони живуть... У кожного своє життя, свої проблеми. Хтось не забуває привітати мене на свято, а в когось може просто бракує часу... Але більшість все ж таки не забуває... І за це я їм дуже вдячна.
– Людмило Терентіївно, Ви високоосвічена людина, досконало володієте двома іноземними мовами – англійською та французькою. Чудово спілкуєтеся українською, рідною мовою та російською... Як вплинули Ваші батьки на Ваше становлення?
– Страшні, голодні 30-ті роки відняли в мене батька, молодшого брата та старшу сестричку. З п'яти чоловік нашої родини залишилися лише ми з мамою. Знаю, що батько був майстровою людиною: своїми руками шив взуття, виготовляв меблі, а ще дуже любив агрономію. Ось один із деяких моїх яскравих дитячих спогадів про нього: батько подає мені яблуко і говорить: "Ось це яблуко я назву на честь тебе, Белашек". Так він називав мене через моє біляве волосся... Перед смертю батько попросив маму, щоб вона постаралася тим з нас, хто виживе, дати добру освіту... Із Черкаської області ми з матір’ю переїхали до Миколаєва. Там пережили і фашистську окупацію. Моя мама була звичайною домогосподаркою, як більшість сільських жінок. У неї була початкова освіта – чотири класи церковно-парафіяльної школи. Слова ж батька мама запам'ятала і зробила усе можливе, щоб я змогла закінчити спочатку середню школу, а потім інститут. Мама присвятила мені усе своє життя...
– Людмило Терентіївно, Ви із простої сільської родини, одержали добру освіту, стали лікарем, вченим. А як Ви гадаєте, якби Ваша юність проходила б за нинішнього часу, зуміли б Ви, будучи із простої, роботящої родини, а не родини бізнесмена, одержати таку освіту і реалізувати себе в медицині, у науці?
– Є дуже багато здібних, навіть обдарованих дітей, яким, на жаль, не вдається реалізувати себе... Мені дуже пощастило і з батьками, і з вчителями... Звичайно, сьогодні, коли за усе треба платити, зокрема, і за освіту, багато дітей, і, тим більше, вихідці із сільської місцевості, не мають можливості навчатися. Сільське населення перебуває ніби поза часом та простором... А наука? Академія не має коштів для реалізації серйозних наукових, технічних винаходів, які, найчастіше, значно цінніші та вищі за те, що робиться за рубежем. Зараз людина змушена думати лише про одне – як заробити гроші, як вижити. У талановитих людей, які могли б зробити дуже багато корисного для країни, відібрали цю можливість. ...Адже не секрет, що багато творчих та наукових працівників змушені були піти у торгівлю...
– Чи не здається Вам, що у нашому суспільстві змістилися акценти моралі?
– І мені дуже боляче від цього. Як людина, я формувалася за Радянської влади. Звичайно, і тоді в державі були свої недоліки (хоча, у якій країні їх не було?) Коли я сьогодні бачу ветерана Великої Вітчизняної війни, який рахує свої копійки у крамниці, боячись, що не вистачить навіть на найнеобхідніше, на це просто страшно дивитися. Не знаю, ким же треба бути, щоб не розуміти, що завдяки цим людям, власне кажучи, ми сьогодні живемо. А акценти нашої перемоги у Великій Вітчизняній війні, деякі політики намагаються змістити... Сьогодні ж з'явилася категорія людей, які одержують задоволення від власного добробуту і зовсім не помічають страждань інших, які живуть поруч. Більше того, вони ще намагаються відняти останнє навіть у тих, у кого й так майже нічого не залишилося. Вони викидають людей з їхніх кімнат або квартир для того, щоб продати та покласти гроші собі до кишені. Це хижаки. Усе їхнє життя – це суцільне матеріальне накопичення і суперництво один з одним – хто схопить більший шматок... Це явище деморалізації нашого суспільства... Раптом я себе піймала на думці, що в Україні з'явився новий клас людей-трутнів, які збагачуються за рахунок народу...
– Ви багато років були головою товариства "Милосердя", яке займалося тим, що піклувалося про хворих, про ветеранів війни, про залишених дітей. Чи не здається Вам, що тепер втрачено такі якості як милосердя та безкорисливість? Пам'ятаю на одній із конференцій товариства, Ви свій виступ присвятили саме безкорисливості... Як Ви гадаєте, якби Ви сьогодні із трибуни говорили на цю же тему, Вас би усі зрозуміли, як розуміли тоді?
– Гадаю, що мене назвали б дивачкою... Знаєте, після операції, мені, як хірургу, люди часто дякували – квіти, цукерки. І раптом гроші... Я гроші ніколи не брала, і це викликало у багатьох здивування. А я пояснювала, що виховувалася за Радянської влади, і для мене це принизливо...
– Не хотів би говорити про політику, але сьогодні без неї неможливо. Людмило Терентіївно, кому із сучасних політиків Ви віддаєте перевагу, особливо із кандидатів у Президенти?
– Петру Симоненку та Віктору Януковичу. Їхні соціальні програми найреальніші, на мій погляд. Було б непогано, якби їхні програми можна було б якимось чином об'єднати.
– Коли Вам зателефонуєш, Ви завжди зайняті. То Ви пишете рекомендації за завданням Міністерства охорони здоров'я з питань глаукоми, то Ви рецензуєте кандидатську дисертацію, то читаєте докторську, то виступаєте на науковій раді. Я розумію, що вільного часу у Вас мало. І все ж таки, коли він трапляється, що Ви любите робити?
– Вдома, як правило, у вільний час я читаю іноземну літературу за фахом. Але дуже люблю художню літературу. Мої улюблені письменники із іноземних – Бальзак, Золя, Гюго. Люблю глибоко моральні книжки із вирішенням складних проблем, де показано, як люди у найважчих життєвих ситуаціях виходять на верхню сходинку своєї людської свідомості. Подобається "Князь тьмы" нашого українського письменника Бориса Олійника. Люблю читати Валентина Пікуля.
– А яке у Вас ставлення до сучасної літератури?
– На жаль, переважно значна частина цієї літератури паплюжить та спотворює наше минуле та споганює дійсність. Та й пишуть її часто ті, хто не мають жодного уявлення про те, про що беруться розповідати. Тому, переважно, мені вона не цікава.
– Сучасна література, як і історія, спотворює нашу дійсність, але їй довіряє молоде покоління.
– Я б сказала, що довіряє їй лише частина молодого покоління, обманутого, на мій погляд. Але є й інша частина молоді, на неї й надія.
– Прийнято говорити, що очі – це "дзеркало душі". А як з погляду офтальмолога?
– Я дуже люблю очі в усіх людей.
– І що Ви в них бачите?
– Суть людини. В очах можна побачити абсолютно усе. Око – це, насамперед, шматочок мозку. Око за розвитком мозку є його відгалуженням. По очах можна визначити – обманює людина чи говорить правду, добра вона чи зла...
– Ви як офтальмолог по очах можете визначити не лише стан цього органу, але й стан душі людини?
– Можна сказати й так.
– Людмило Терентіївно, життя прожите велике. У ньому було багато успіху, та й сьогодні він Вас, як і раніше, супроводжує. Але коли Ви залишаєтеся наодинці із собою, без улюблених книжок, з ким би хотіли зустрітися, поговорити, поспілкуватися? Кого Вам бракує?
– Мами й чоловіка, насамперед... Але це для тепла. А поговорити... Можливо, з кимось із політиків.
– А з ким би Ви з них вступили в дебати?
– З Олегом Тягнибоком. Адже він теж мій колега, лікар і далеко недурний чоловік. Коли він виступає, відчуваєш, що людина уболіває за свою націю, але це "уболівання" у нього переростає у хворобу, і дає паростки націонал- шовінізму. А це ж і є нацизм. Не можна жити із такою ненавистю до частини народу України. Так, треба мати свою думку. Але потрібно розуміти, що вона є й у інших людей. І з цією думкою можна не погоджуватися, але з нею потрібно рахуватися...
Ще б хотілося б поговорити із Віктором Януковичем. Мені, здається, що він дасть багато доброго для країни, тому що він за своєю суттю – господар. Там, де він просувався своїми кар'єрними сходами, був успіх. І віриться, що він – талановита людина, хоча не великий оратор, як деякі, може багато корисного зробити для народу України. І звичайно, хотілося б запитати у Петра Симоненка, чи можна у сьогоднішньому житті застосувати ідеї класиків марксизму, адже в їхній теорії було багато й корисного...
– Людмило Терентіївно, Ви мені колись говорили, що девіз Вашого життя – це добре відомі поетичні рядки Миколи Заболоцького...
– "Не дозволяй душі лінуватися"... Це мій стиль життя.
– Зізнатися, мені важко повірити, що вам 85. Ви така ж струнка, приваблива, як і багато років тому... І мудра… Хочу Вас запитати, скільки років Ви збираєтеся ходити на каблуках?
– ...Доти, доки буду ходити по землі.
