Цього року в нашій області намолочено 2922 тис. тонн зерна. Другий рік поспіль за цим основним показником Одещина посідає перше місце в Україні.
Крім того, вирощено 242 тис. тонн соняшнику, 184 тис. тонн картоплі, 468 тис. тонн овочів, 64 тис. тонн фруктів, 176 тис. тонн винограду, 191,2 тис. тонн ріпаку та іншої продукції.
Повторюємо дані показники не для чергового визнання заслуг наших хліборобів. Це вже було офіційно зроблено на урочистостях з нагоди Дня працівників сільського господарства. Але саме там ще раз прозвучала й глибока тривога: маючи родючі землі, чудових людей-трудівників, вирощуючи такі щедрі врожаї, село далі живе дуже бідно. Причому ситуація погіршується рік у рік , незалежно від отриманих доходів або рівня рентабельності місцевих господарств різної форми власності.
Справді, чому? Спробуємо об’єктивно вникнути до цієї проблеми, виділивши лише деякі складові. Про інші, сподіваємося, повідають наші читачі, офіційні особи.
Дармова оренда
Для початку наведемо ще декілька досить цікавих цифр, без яких буде складно зрозуміти процеси, що відбуваються на селі. Десять років тому, 3 грудня 1999 року було видано Указ Президента України "Про невідкладні заходи щодо реформування аграрного сектору економіки". Це був сигнал на остаточну ліквідацію колишніх КСП і радгоспів, розпаювання землі та майна, накопиченого за багато десятиріч.
Тепер ми маємо 1045 нових агроформувань різної форми власності. Основна їхня частина базується на оренді земельних паїв. У їхньому володінні сьогодні 1130,7 тис. гектарів землі – понад половина усієї ріллі.
За законами логіки виходить, що тепер основна частина селян, крім своєї прямої зарплати або пенсії, буде ще одержувати й дивіденди за свої здані наділи. І чималі, якщо дотримуватися офіційних розрахунків, то виходить майже 300 млн гривень на рік. Але це з погляду безсторонньої арифметики.
А ось яка реальна практика. У перші роки оренда за земельний пай становила всього 1,5 відсотка від вартості землі. Сама її оцінка й сьогодні залишається питанням спірним, і багато селян говорить про її явне заниження. Але будемо виходити з того, що офіційно визнано й зафіксовано у документах.
Незадоволені були власники земельних ділянок і низьким відсотком орендної плати. Але вона проіснувала вісім років – до кінця літа минулого року. А 19 серпня 2008 року був підписаний новий Указ, де орендна плата була збільшена удвічі. Малося на увазі, що це стрімко поліпшить соціальну картину не селі. Але зміни, якщо й відбулися, то зовсім в інший бік.
Новий Указ і сьогодні багато орендарів не квапляться виконувати. Більше того, на адресу державних органів посипалися листи із вимогою даний акт скасувати. Та й на практиці у кожному районі чинять на свій розсуд, майже повсюдно ігноруючи вимоги законодавства.
Скажімо, у Татарбунарському районі далі виплачують лише 1,5 відсотка, в Іванівському – 1,62. І в цілому по області виходить десь 2,5, що нижче навіть за загальнодержавний показник.
Але на цьому обмеження орендодавців земельних ділянок лише починається. Усталилася взагалі якась незрозуміла ситуація, коли розрахунок провадиться за принципом: як хочу – так і роблю. На вулиці вже грудень, кінець року, а нові сільські "магнати" не квапляться розрахуватися із людьми.
У Миколаївському районі розрахунок проведено лише на 29,9 відсотка, кривдять односільчан у Саратському, Ананьївському, Ренійському та багатьох інших районах.
Наступний етап "здирщини" полягає у провадженні самого розрахунку із довірливими пайовиками. Якщо виходити з тих цифр, які наводилися на початку статті, то люди повинні одержати чималі суми.
Але існує ще одне положення, яке повинен знати кожен власник земельної ділянки та вимагати його дотримання. Воно полягає у тому, що належна оплата має провадитися у співвідношенні – 70:30, тобто 70 відсотків оплачується грішми, а решта – натуроплатою. А на практиці три чверті зазначеної вище суми видається зерном та іншою продукцією. За розповідями багатьох селян увесь "розрахунок" складається із видачі двох-трьох мішків зерна, по мішку ячменю та соняшникового насіння. У кого виходить трохи більше, у кого – ще менше. Як пояснюють місцеві "господарі": то погода підвела, то врожай низький зібрали, то ще щось перешкодило, то боргів багато нахапали.
І варто тому бідному селянинові (а це найчастіше старі, немічні люди) поскаржитися або висловити якесь невдоволення, як почують у відповідь: "Забирай свій пай і йди на усі чотири сторони". А куди йти, коли і в інших фермерів такі ж "драконівські" умови... Тому не "виникають", не нарікають і змушені лише дякувати "господарю" за ті подачки, які він виділив.
Кожному – по дві цеглини
А тепер розглянемо друге джерело, яке мало дуже збагатити сільських жителів. Йтиметься про ті, справді, незліченні багатства, які були в колгоспах та радгоспах на той час, і які можна було реально побачити та помацати. Це будівлі тваринницьких ферм, величезний тракторний і автомобільний парк, тепличні господарства, зрошувальні системи тощо. Навіть сьогодні, після усіляких списань, уцінок, відвертого злодійства та розграбування по "цеглинках" тих же будівель ферм, майстерень і контор, у власності колишніх колгоспників "значиться" майна більш ніж на 3 млрд гривень. Воно, відповідно до офіційних договорів, повинно приносити місцевому населенню щороку майже 3 млн.
Повинно, але приносить практично усього лише якісь десятки тисяч. Тут видача орендної плати у Арцизькому та Іванівському, деяких інших районах взагалі дорівнює нулю, а в інших не доходить навіть до рівня 30 відсотків.
– То ж за що платити, – пояснював ситуацію один сільський підприємець, – майна цього давно немає і у спомині. Будівлі по-варварському зруйновані, техніку списано, живність із ферм теж кудись зникла.
З ним важко сперечатися, але виникає запитання, а як усе це могло зникнути на очах правоохоронних органів, прокуратури, інших захисників прав селян?
– А тут є гарна лазівка, – пояснив співрозмовник. – Створювалася штучно величезна заборгованість, і нібито для її ліквідації продавалося усе майно, а потім ті ж нові господарства взагалі оголошували себе банкрутами і вже через суди "узаконювали" зникнення майна. Хоча багато чого й не зникло, воно поруч, за селом, але в нього з'явився новий господар, часто колишній керівник колгоспу або радгоспу, що використовує ті ж будівлі на свій розсуд, викликаючи обурення місцевих жителів.
Але їхнім скаргам мало хто приділяє уваги. Згадаємо хоча б ситуацію у селі Кулевчі Саратського району, про яку розповідала наша газета. То ж і друге джерело доходів "пересихає" ще інтенсивніше. І незабаром, як запевняють економісти, про нього взагалі не буде мовитися!
Зарплати – на латки
Тепер про третє джерело доходів на селі. Про заробітну плату тих же механізаторів і тваринників, на яких ще тримається сільськогосподарське виробництво. Про те, як вони працюють і які результати їхньої праці, вже говорилося. Ми бачили багатьох із цього загону сільських трудівників на святі – Дні працівників сільського господарства. І просто не віриться, що їхня праця без вихідних і свят, без нормальних побутових умов оцінюється так дешево. Середня зарплата на селі не дійшла навіть однієї тисячі, і далі залишається найнижчою у галузях економіки.
Але й ці злиденні гроші не квапляться віддати селянам. Якщо дотримуватися звітів сільгоспуправлінь, то заборгованість становить на діючих підприємствах 217,2 тис. гривень. Але це далеко не повна картина. Як повідомили із Головного управління праці та соціальної політики, загальна заборгованість становить майже 3,7 млн гривень. І селянинові байдуже, хто не віддав зароблене: працюючі ТОВ чи вчорашній банкрут.
І на ще один чинник хотілося звернути увагу. Охорона праці на селі залишається на найнижчому рівні. Десятки людей звертаються до поліклінік під час проведення посівної, обприскування виноградників, внесення гербіцидів та інших хімікатів.
У розмовах із багатьма механізаторами довелось ще раз почути про те, що їм і тим же сівачам доводиться голими руками розмішувати протруєне насіння, вдихати отруйні пари при обприскуванні посівів, садів та виноградників. А про якісь захисні засоби і розмови немає.
Тому не дивно, що багато молодих механізаторів хворіють, потребують серйозного лікування. Але грошей на це просто немає.
– А нашої зарплати вистачає лише на одні латки, – ніяково жартує один із моїх співрозмовників. – Ось і відмовляються сільські люди від тих же операцій, дорогого лікування.
Можливо їх значно більше, але відомі десятки випадків, коли обоє батьків, які працюють у селі, не можуть належним чином "спорядити" свою дитину до школи. А якщо їх двоє, троє... От і полишають люди насиджені місця, кидають напризволяще рідні будинки і вирушають на пошуки пристойного заробітку. Сьогодні село із десятком розвалених будинків, покинутих їхніми власниками, – повсюдна сумна картина.
На цьому підґрунті з'являються досі небачені конфлікти, навіть трагедії. Брати й сестри сперечаються, у кого будуть жити бабуся або дідусь. Чи не правда – досить шляхетний порив любові та вдячності до своїх батьків! Але усе пояснюється куди прозаїчніше: просто старі одержують пенсію і завжди мають хоч якусь "живу копійку", яка щодня потрібна в домі. І тут одним натуральним господарством не обійтися, а в селі вирощену продукцію продати просто нікому і ніде.
Господарям теж нелегко
Знаю, прочитають керівники господарств вже написане, і у відповідь висунуть свої цілком обґрунтовані претензії. Їм рік у рік усе складніше провадити сільгоспроботи: дорожчають насіння, паливно-мастильні матеріали, гербіциди та інші захисні засоби. А про нову високопродуктивну техніку залишається просто мріяти. Усе це так і не зовсім так.
При цьому вони скромно замовчують про ту істотну підтримку, яку одержали хоча б цього року. А це 126,7 млн гривень із державного, 6,2 млн гривень із обласного та 4,1 млн гривень – із районних бюджетів. Крім того, залучено до сільського господарства 8 млн доларів іноземних інвестицій. Це вже справа контролюючих органів перевіряти постійно, куди йдуть усі ці суми.
Звичайно, можна погодитися із керівниками господарств, що їм з кожним роком усе складніше реалізувати свою продукцію. А ситуація із закупівлею зерна вже другий рік доходить до того, що ті ж хлібороби не можуть навіть повернути свої витрати. Поставлено надуманий заслін і на реалізацію тваринницької продукції. У той же час до країни завозиться м'ясо досить сумнівної якості, зате за низькою ціною.
А нещодавно довелося ознайомитися із матеріалами про захист ненаситних трейдерів. Їм, бачите, постійно не повертають ПДВ за зерно, реалізоване за кордоном. А тому... ці 20 відсотків вони будуть стягувати з тих же товаровиробників і тому, мовляв, на цю суму зменшать і без того низьку ціну на зерно.
Як тут не обуритися, не ринутися зі скаргами до Президента, до Кабінету Міністрів. Але усе це поки що марні слова і звертатися ні до кого: саме там і формується політика, яка призвела до повної кризи сільського господарства.
Що ж робити у такому випадку? Звернемося по пораду до досвідчених людей. Один з них – Володимир Видобора, Герой України, голова ЗАТ АК "Свобода" Ізмаїльського району.
Він переконаний, що сьогодні сільську людину ніхто не захищає. Профспілки мовчать, немов усе у повному ажурі. Не хвилює доля селянина і керівництво країни.
– Отже, – говорить відомий хлібороб, – настав час поєднуватися для власного захисту. За роки незалежності нас чимало дурили, розпорошуючи наші голоси.
Тепер треба поєднуватися у асоціації на районному, обласному та державному рівні. Мати своїх представників у Верховній Раді, щоб там захищати інтереси селян та лобіювати нові закони, як це робиться у багатьох країнах.
Одним словом, захист інтересів селян тепер залежить від них самих, їхнього вміння організовуватися, щоб протистояти остаточному пограбуванню.
