Сьогодні ввечері у Одеському російському театрі – подвійна подія: відкриття Театрального салону та прем'єра вистави малої форми «Життя за 1000» Театральний салон – це не лише можливість перегляду вистав, але й безпосереднє спілкування глядачів з акторами, режисерами, художниками, цікаві програми, виступи, виставки, обговорення. Салоннні вечори у театрі будуть відбуватися щотижня, по вівторках, кожен вечір буде мати свою «родзинку». Так, сьогодні відвідувачі салону почують авторські пісні під гітару у виконанні режисера Олексія Литвина. А перед цим вони побачать його нову постановку – моновиставу у виконанні народного артиста України Олега Школьника. Напередодні прем'єри із актором зустрівся наш кореспондент.
– Олеже Львовичу, розкажіть трохи про роль, яку Ви зараз репетируєте.
– Це моновистава, п'єса австрійського драматурга Петера Турінні "Усе, нарешті". Щоправда, режисер Олексій Литвин назвав нашу виставу "Життя за 1000", причому я довідався про це останнім. Вийшло досить кумедно: я місяць вчу текст п'єси "Усе, нарешті", у театрі підходжу до розкладу на грудень – а там написана якась нова вистава – "Життя за 1000". Я запитую нашого завтрупи: "Миколо, а що це за "Життя за 1000"? А він мені: "Як, Олеже? Це ж ти граєш!"
– Але у виставі буде йтися про життя і про тисячу?
– Звичайно. Зміна назви цілком виправдана. Взагалі, це дуже цікава п'єса, і розкривати інтригу передчасно не хотілося б.
– Але хоч трохи відкрийте завісу таємниці.
– Ну, так і бути – одну деталь відкрию: зазвичай у моновиставах актор працює один, але в мене у цій виставі є партнер – щоправда, неживий і дуже незвичайний. Мій партнер тут – пістолет. Ось така штука – на шостому десятку років трапляється роль, де без пістолета взагалі нічого не відбувається. У моїй кар'єрі, звичайно, були ролі, пов'язані зі зброєю, наприклад, у фільмі Георгія Юнгвальд-Хількевича "Мистецтво жити в Одесі", або у нещодавньому фільмі того ж режисера "Повернення мушкетерів". Але у цій п'єсі пістолет – це зовсім особлива історія.
– Пістолет заряджений? Ви будете з нього стріляти?
– Ну, якщо на сцену виходить людина з пістолетом... Тут, звичайно ж, одразу пригадується знаменита чехівська фраза. "Якщо у першому акті на сцені висить рушниця, в останньому вона має вистрілити". Але про те, вистрілить чи не вистрілить мій пістолет у фіналі, ми поки що говорити не будемо – трохи поінтригуємо глядача.
– Але, все ж таки, напевно, ця п'єса не лише про пістолет, але й про людину?
– Безумовно. Знаєте, тут нещодавно в одного ленінградського кінорежисера був ювілей. Я чому про це згадав – мені дуже сподобалося одне його висловлювання, воно має прямий стосунок і до професії актора взагалі, і до нашої вистави зокрема. На запитання: "Про що Ви мрієте зняти фільм?" він відповів так: "Ви розумієте, колись актор Сергій Бондарчук вирішив стати режисером – і став ним, одержав усі можливі звання, нагороди, медалі. Але почав він із екранізації оповідання Шолохова "Доля людини". Ось вам і відповідь, чим потрібно займатися у нашій професії – долею людини" Я повністю поділяю цю думку. Це може мати стосунок до будь-якої ролі, – але до цієї ролі у "Житті за 1000" особливо. Саме доля людини – нібито б успішної, яка нібито відбулася. Це людина, яка могла б стати щасливою, начебто вона такою і була. І ось чомусь вона раптом взяла у руки пістолет. Навіщо, чому? Ось про це наша вистава.
– Олеже Львовичу, сама форма моновистави для Вас не нова – одеські театрали добре пам'ятають "Контрабас" Патрика Зюскінда у Вашому виконанні.
– Так, саме "Контрабас" був для мене першою в житті моновиставою. Таке запам'ятовується на усе життя – два з половиною місяці репетицій із чудовим режисером Олександром Івановичем Дзекуном. Як зараз пам'ятаю те незвичайне відчуття, якого я зазнав у день прем'єри, за п'ять хвилин до початку, до відкриття завіси. До цього я репетирував, був зайнятий роллю, створенням характеру та сутності свого персонажа і зовсім не замислювався про те, що має бути далі. А тут, коли я почув гул переповненої зали театру музкомедії (мені тоді навіть стіни не допомагали, оскільки рідний для мене російський театр був на реконструкції) – і ось, стоячи по цей бік завіси, я раптом незвично чітко усвідомив: завіса, це Рубікон, барикада, я, актор, тут, вони, глядачі – там. І попереду година сорок –сам-на-сам на сцені. І треба перемагати, інакше вони підуть – і без вороття... І на мить страх, – а раптом не зумію? Адже тут ти не залежиш від партнерів, можеш розраховувати лише на самого себе. І тут важливе одне – береш ти залу чи ні. І ось, коли було кілька місць у виставі, коли я чув тишу, що йде із глядацької зали, не мертву порожню тишу, а живу, напружену, ту тишу, що дорожча за будь-які оплески... Заради цієї тиші варто займатися цією професією. Володіння думками людей, володіння їхньою увагою – це найвища нагорода у нашій справі.
– Лише промовивши прізвише Ваше, у людей, як правило, з'являється усмішка. В "Житті за 1000" глядачам буде чому усміхнутися і над чим посміятися?
– Мені б дуже хотілося, щоб на цій виставі люди сміялися, і сміялися багато й щиро, ми з режисером Олексієм Литвиним усіма силами прагнемо до цього. У автора жанр п'єси позначений просто – "монолог", а ми позначили жанр вистави як комедія. Хоча в цій виставі не буде жодних гегів-шмегів, це не "Камеді-Клаб" і не розважальна програма. Це п'єса, пронизана дуже тонким, інтелектуальним гумором, це зовсім інша природа сміху. І якщо у межах цього матеріалу я змушу глядача усміхатися і сміятися – отже, вистава вдала.
