Не заради наживи…
Цю жіночку вперше побачила, коли ветеранський клуб «Затишок» справляв новосілля. Спочатку вона тепло вітала артистів-ветеранів із давно очікуваним і навіть вистражданим приміщенням, а потім, коли господарі почали співати, теж заспівала разом з ними українську народну пісню. Та так гарно, душевно, як співають у глибинці. А ще мене вразила її м’яка, по-особливому ніжна вимова. Після побаченого й почутого вже не могла не поцікавитися, хто ж ця молодичка. Виявилося, що це наш новий нотаріус.
Варто сказати, що в Савранському районі упродовж кількох років не було такого фахівця. Люди дуже страждали від цього. Для здійснення якихось нотаріальних дій доводилося їхати в сусідні райони. А це додаткові витрати і грошей, і часу. Бувало, щоб засвідчити один документ доводилося їздити кілька разів. І от майже три роки тому в район приїхала Катерина Борисівна Ізосімова. Спочатку біля нотаріальної контори черги були, як колись до Мавзолею. Тепер уже поменшали.
– Справді, нині вже не так багато людей приходить на прийом. І я намагаюся усіх приймати, – розповідає вже при зустрічі Катерина Борисівна.
Найперше цікавлюсь, звідки родом, бо ще при першій зустрічі помітила, що не місцева.
– З Вінниччини. Там закінчила сільську школу. І дуже мріяла стати юристом. Хоча дитині із маленького села, та ще з родини колгоспників було досягти цього дуже непросто.
Та допомогло ось що. По-перше, закінчила школу із золотою медаллю. І по-друге, це головніше, що дуже наполегливо, хоч і досить довго, йшла до своєї мети.
– А як потрапили до нас?
– Мене дуже просив голова райдержадміністрації Микола Миколайович Базей та сприяв цьому начальник Головного управління юстиції в Одеській області Микола Миколайович Лісогор. На той час, коли мене «сватали» на цю посаду, працювала в Черкасах головним спеціалістом – юристом. Мала квартиру.
– І все це без вагань залишили?
– Та ні. Вагання були. Не один день розмірковувала, зважувала. Вплинуло те, що мені стало шкода ваших людей.
– Залишивши все нажите там, що одержали тут?
– Мені дали пристосоване житло в одному приміщенні із нотаріальною конторою. Живу тепер тут із своїм молодшим сином – студентом-другокурсником, майбутнім юристом.
– Ви йому допомагаєте в навчанні?
– Я привчаю його до чорнової роботи. В нотаріальній конторі Савранського району лише одна штатна одиниця. Навіть секретаря-консультанта немає. До того ж робота ця дуже відповідальна, її багато, заробітна плата мала.
– Не шкодуєте, що полишили все нажите, а приїхали сюди на суцільні проблеми?
– Та ні. Адже я їхала не заради наживи, не заради прохань керівництва, а заради людей і любові до своєї професії.
Слухаю Катерину Борисівну, безперечно, вірю в сказане, хоча сьогодні це, мабуть, виняток.
Цими днями Катерина Борисівна відсвяткувала свій ювілей. Привітати іменинницю приїздили й батьки. Хоча вони вже дуже старенькі, та настільки люблять і пишаються своєю донькою, що не могли не розділити з нею цей радісний день. Мати Марія Прокопівна та батько Борис Федосійович почуваються дуже щасливими від того, що їхня дівчинка домаглася здійснення своєї мети, що нині займається улюбленою справою і що її поважають люди. А те, що їхня Катерина поїхала туди, де була потрібна, теж зрозуміли. Прості селяни звикли робити те, що потрібно для села, для громади, для людей. Так і доньку виховали. Тож її рішення не було для них несподіваним.
Познайомившись з цими людьми, ще раз переконалася у справедливості вислову: не важливо, де ти будеш, головне, яким ти будеш.
Дуже хочеться, щоб людині, яка так самовіддано поспівчувала мешканцям Савранського району, все вдавалося, щоб її подальша життєва стежина була довгою і плідною. Хай щастить вам Катерино Борисівно, сучасна подвижнице!
Лариса ПІВТОРАК,власкор «Одеських вістей», Савранський район
Знайомий – з усіма южненцями
– Чи може таке бути? – засумнівається перший-ліпший житель міста з 24-тисячним населенням. Тим більше, коли йдеться не про публічну людину, а про звичайного робітника.
А починалося все з подій неабияких. Як відомо, в основному силами і коштом морського торговельного порту Южний у місті хіміків і портовиків побудована і освячена Свято-Введенська церква. Нині вона світиться під сонцем своїми куполами, випромінюючи умиротворення, добро, благодать Божу. Стіни підняли досить швидко, з цим особливих проблем не було. А ость внутрішнє оздоблення, інтер’єр – тут уже їх вистачало. Особливо це стосується святая-святих – вівтаря. Так ось багато його складових – а це – виточені, вирізьблені або інкрустовані деталі, зроблені руками столяра такелажної дільниці порту Олега Юдова, зігріті його натхненням.
– Хіба ж я старався задля нагород, навіть Почесної грамоти, врученої Його Преосвященством митрополитом Одеським і Ізмаїльським Агафангелом? Звичайно, ні. Хотілося вкласти і свою часточку серця в загальну справу громади, подарувати її людям, – скромно каже Олег Іванович.
І має рацію! За весь час після урочистого відкриття найважливішої духовної будівлі міста тут побували ледь не всі южненці: під час найбільших двонадесятих свят, у суботні та недільні богослужіння. А ті громадяни, хто ще не переступає поріг церкви, неодмінно рано чи пізно прийдуть подумки поспілкуватись із Богом. І кожен буде смиренно, благовійно, зачудовано споглядати вівтар, серце храму. Саме звідси починається знайомство О.І. Юдова з усіма южненцями.
– Робота йшла піднесено, на одному диханні, як жодна ні до того, ні після. Ту атмосферу навіть не можу передати словами! – каже Майстер.
Так, то був зоряний час для столяра – червонодеревника Юдова! А перед тим – тривале навчання. Ще десь у п’ятому класі в хлопчика виявився хист до різьби по дереву. І мама, Валентина Захарівна, відвела синочка до художньої школи, де він опанував перші ази ремесла на рівні мистецтва, навчався орудувати стамескою, ножами і різними хитромудрими пристосуваннями, по-особливому відчувати оброблюваний матеріал.
Доля склалася так, що після одержання атестату зрілості подав документи до Одеського профтехучилища № 14, де здобув професію електрика-моториста. (Жили у скруті, отож мріяв про плавання, де можна було б у ті часи більше заробити). І тут не поталанило. Згодом влаштувався слюсарем-ремонтником на дослідно-механічний завод, звідки перейшов до кооперативу. Як і в багатьох, захоплення дитинства врешті-решт виплило нагору, владно вимагаючи змін на життєвій дорозі. Подолавши чималий конкурс, став студентом-заочником Московського університету художньої обробки деревини. Тут навчився не тільки мистецтву різьби, а й розпису по дереву, інкрустації, виготовленню найскладніших меблів за старовинними зразками. Це й стало основою подальшого фахового зростання.
Зростання засвідчило, зокрема, і власноручне виготовлення різних предметів церковного вжитку. Зрозуміла річ, треба було вкластися в рамки вимог православних канонів. Тут одного, навіть найвищого за фахом шостого розряду, замало… Як замало й уміння працювати на усіх верстатах такелажної дільниці, переважно імпортних, яких найбільше. На виробництві цей процес постійний, нерідко ніколи й вгору глянути.
– У техпроцесі нема дрібниць, – каже бригадир 201-ї бригади докерів Микола Бацура. – Після розвантаження вагонів ми повинні їх добре почистити. Порушили цю важливу вимогу – залізниця висуне ДП «МТП Южний» штрафні санкції. Отож мітли, і молотки, і кувалди та й все інше мають бути в потрібній кількості. Зрештою, так і є.
І чи варто говорити: майстри рівня Юдова завжди на вагу золота. І не тільки в колективі.
– Знаю, мого Олега на підприємстві цінують, – з усмішкою на устах мовить дружина Тетяна Володимирівна. – І вдома він навіть хвильки не посидить без діла. Я в декретній відпустці, нашій Даринці ще нема трьох рочків, вона весь час вимагає до себе уваги. Коли Олег переступає поріг квартири – я вже відпочиваю. Грається з Дарусею, обціловує, відповідає на її щебетання…
Далі Таня розповіла, що її чоловік не так давно на велелюдній виставці художньої творчості (різьба по дереву, вишивання, фотографія, роботи майстрів пензля та ін.) в Южненському міському палаці культури «Дружба» серед майже півсотні учасників посів друге місце і нагороджений Дипломом. А працював в основному тоді, коли займався на курсах по дизайну меблів, одержавши ще одне посвідчення. Сама дивується, як усюди встигає? Щоправда, на певний час довелось відмовитись від поїздки на дачу, від улюбленого рибальства.
До нашої розмови про О.І. Юдова, втрутився його багаторічний товариш-такелажник Юрій Ткаченко:
– Коли мені треба було поміняти двері в квартирі, поділився своїми клопотами на дільниці. Першим погодився допомогти і в суботній день саме Олег. Про якусь оплату навіть заборонив говорити. Таке не забувається!
Як добре, що поруч з нами є такі чудові люди!
Олег Іванович Юдов разом з іншими подарував южненцям Храм духовний, в якому є й часточка його таланту, щедрого на добро серця. Щоб очортала усю паству церкви благодать Божа!
Ярослав САВАРИН,член Національної спілки журналістів України
