Дива трапляються і мрії здійснюються...
ПодружжяСвітланаіОлексійЩекотіхіниуберезні2007 рокувзялинавихованняп'ятирічнудівчинкуТаню, яказдвохзполовиноюроківперебуваласпочаткувБудинкумаляти, апотімуБілгород-Дністровськомуінтернаті.
Тепер ця родина зросла ще на чотирьох дітей. 24 грудня Одеська міськрада дала згоду на створення дитячого будинку сімейного типу на базі прийомної родини Щекотіхіних і надала їм дворівневу мебльовану квартиру по вулиці Маршала Говорова загальною площею 206 кв. м.
– Ніколи не забуду, як перебуваючи вже вдома, перші тижні Танюша перед тим, як лягати спати, за дитбудинківськими правилами дуже рівно ставила тапочки біля ліжечка, акуратно і ретельно складала свій одяг, – згадує Світлана. – Це було до того зворушливо, що я дала собі слово: вона тепер ніколи не буде ні в чому мати відмову, завжди буде жити в любові, теплі й затишку. Це дивовижно добра і чуйна дитина. Танюша дуже зраділа, коли довідалася, що її п'ятнадцятирічна сестра Оленка тепер теж буде жити з нами. А ще в неї з'явиться братик Антоша і його дві рідні сестрички.
Що стосується Нового року. …У моїй і Олексія особі ви бачите Діда Мороза і Снігуроньку з великим стажем, – посміхаючись, говорить Світлана. – Тепер же ми будемо готувати святковий ранок, на якому я перейду в образ Зимоньки Зими, а Танюша стане Снігуронькою. Їй дуже подобається виступати. Вона з татом – Дідом Морозом буде читати вірші і співати пісеньку. Таня – дівчинка із творчими здібностями і добрими, правильними амбіціями.
Зараз завдання Світлани і Олексія якнайшвидше і краще організувати побут, щоб потім, за їхніми словами, всі свої сили і, насамперед душевні, вони змогли витрачати тільки на дітей.
– Наших нових діток треба зігріти так, щоб вони відчули, що їх люблять не абстрактною любов'ю, як це відбувається в інтернатах, а справжньою материнською, батьківською. Як і Танюша, вони повинні відчути свою значимість, відчути впевненість у собі і своїх силах, зрозуміти, що ми завжди поруч, завжди з ними, – вважає подружжя Щекотіхіних.
Світлана і Олексій дуже задоволені квартирою з відмінним плануванням, яку вони одержали для свого Дитячого будинку. У дітей там буде все – і спальні, і ігрова кімната, і навчальний клас. Є місце і для домашніх улюбленців – кішечки і щеняти, якого нещодавно, ще сліпого і напівживого вони підібрали на вулиці. Тепер Лакі перетворився на симпатичного і тямущого песика.
– Можливо, хтось із прийомних батьків скаже, що допомога соціальних працівників їм не потрібна, – говорить Світлана Щекотіхіна,– але для нас із чоловіком, для мене вона дуже істотна. Головний фахівець Одеського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді Ірина Володимирівна Гиря, яка займається соціальним супроводом нашої родини (а тепер уже дитячого будинку), людина дуже тактовна, котра вміє дати потрібну, слушну пораду у плані спілкування з дитиною. Спочатку стосовно Тані я поводилася скоріше як педагог, а не мама. І це мені дуже заважало. Ірина Володимирівна, коли я ділилася з нею якою-небудь ситуацією, завжди підказувала мені правильний підхід до Танюші. Всі ті соціальні працівники, з якими довелось познайомитися, – це дуже небайдужі, дуже розумні й коректні люди.
Коли ми виростаємо, стаємо реалістами і прагматичними людьми, перестаємо вірити в дива. А от Світлана зізналася, що продовжує мріяти. Вона знає, що, якщо дуже сильно забажати, то хоча б одна мрія обов'язково збудеться:
– Нехай всі діти загадують бажання і пишуть листа Діду Морозу, як наша Танюша. Торік вона написала, що дуже хоче, щоб її старша сестричка була поруч із нею, і щоб жили ми всі у «високому будинку, з вікон якого було б видно море». Вона навіть намалювала цей будинок з аркою. Коли нам дали нову квартиру, і ми вперше підійшли до будинку, то побачили арку, схожу на ту, що колись, просто мріючи, намалювала наша дівчинка.
Таня вірить, що десь високо у неї є її янгол-охоронець, що святий Миколай кладе їй під подушку подарунок, і що тато тільки допомагає Дідові Морозові, який сам, один не впорається зі своєю роботою.
Вікторія ЄРЬОМЕНКО,«Одеські вісті»
І знову щастя в домі оселилося
Ну, звичайно ж, найбільше у цій дружній сім’ї зустрічі із Дідом Морозом чекала маленька Віка. Тому що вже знала – буде весело, смішно, будуть подарунки, танці біля ялинки. Її Віка наряджає сама. Хіба що поблажливо дозволяє взяти участь у цьому казковому дійстві наймолодшій зі своїх тіток – п'ятнадцятирічній Насті. Ось повеселитися разом із нею біля прикрашеної зеленої красуні – це будь ласка. А поки що їй не терпілося продемонструвати своє білосніжне, легке, як пушинка, плаття. Кружеляти у ньому – одне задоволення. Особливо, якщо тобі аплодують і підхвалюють.
Трирічна Вікочка – улюблениця у численній родині Міли Михайлівни Мухи, котра стала матір'ю-героїнею. Вона, молода та гарна, ростила сама п'ятьох своїх дітей, після того, коли коханий чоловік, з яким пов'язане усе найкраще, що може бути в долі жінки, трагічно загинув на виробництві. З тієї самої хвилини, здавалося, усе скінчилося. Міла цілодобово ридала у нещодавно купленій чотирикімнатній квартирі, і горе розривало на частки її серце. Думалося: можливо, якби він не поїхав тоді на Північ на заробітки, життя потекло б іншим руслом? Але, мабуть, доля її така – стати вдовою. Лише один втішливий доказ знаходили для неї рідні та близькі, відволікаючи від страшних думок: «У тебе діти. Ти потрібна їм...»
І потроху Міла поверталася до буднів, вже без Петра. Зайнялася ремонтом, тим самим заглушаючи душевний біль. Старша донька Іринка стала випускницею школи вже без батька. А після – і Олег, Богдан, Петро. Енергійну, невгамовну, з гарною багатою фантазією маму – їхню Мілу Михайлівну – неодмінно обирали до батьківського комітету. Друзі говорять:
– З Мілою надійно. Добра, подільчива вона людина. І дуже совісна.
Ось є ж положення, за яким багатодітна мати обслуговується усюди без черги. Та ж ні, займе її і стоїть разом із усіма. Навіть, коли минулого року викликали до Одеси для нагородження та вручення медалі і посвідчення матері-героїні, зніяковіла такій увазі.
Сьогодні її тривоги про одне: щоб усім дітям, а отже, і їй було забезпечене державою гідне життя. Із сумом згадує минулі часи, коли навіть на одну зарплату чоловіка – робітника-формувальника – разом із сім’єю робили часті «вилазки» до Одеси. Щоб просто поблукати по її гучних вулицях, погратися у Луна-парку та побувати у зоопарку. Це було цілком доступно. Ні, ощадкнижки в них не було. Але усе найнеобхідніше в дітей було.
10 років без коханого чоловіка, звичайно ж, були для Міли Михайлівни роками нелегкими. Спасибі мамі – допомагала. Допомагає і зараз. Добре, живе поруч – у найближчому селі Павлівці. Сюди – є такі міркування – згодом Міла Михайлівна збирається переїхати. На щастя, налагоджується і особисте життя. 31 грудня разом із Новим роком відзначать і першу річницю одруження з Павлом – односільчанином. Доброю, надійною людиною. Рік разом, можливо, й небагато, але достатньо, щоб у тому можна було переконатися.
З'їдуться діти. Міла молить Бога, щоб Олег у новорічну ніч не опинився на чергуванні. Він служить за контрактом у внутрішніх військах в Одесі. Міла ним не нахвалиться.
– Руки в нього, – говорить, – як у батька – золоті.
А Богдан – той на комп'ютерах «божевільний». Петро – зварником в Ізмаїлі працює, там і живе. Настенька у 10 класі навчається. Товариська, життєрадісна дівчинка. Іринка виховує доню Вікушу.
Цікаво, хто ж буде Дід Морозом цього року? Невже цією чудовою головною роллю новорічної домашньої вистави Міла поступиться Павлові? Навряд чи. Тому що ніхто не зіграє цю роль краще, ніж вона. У травматологічному відділенні районної лікарні, де вона працювала, дотепер згадують із посмішкою минуле 31 грудня із Мілою Михайлівною у вбранні Діда Мороза. Так лише вона могла: весело привітати, у цей же день розписатися із Павлом у РАГСі і уже ввечері прибути на нічне чергування. Разом із ним. Якому довірила своє життя. Своїх дітей. І улюблену онучку Вікушу.
Таїсія БАРАНОВА,власкор «Одеських вістей»
І весілля, і новосілля
ДляРусланиіСергіяМостовихізСавраніминулийрікзапам'ятаєтьсянасампередтим, щоусерпнівонивідзначилиподію, доякоїйшлип'ятьроків: відсвяткуваливесілля. А батьки нареченої піднесли молодятам ключі від чудесного будиночка. Після весілля вони відсвяткували новосілля.
Щоб довідатися, як живеться цьому молодому подружжю і як вдалося їхнім батькам у такий непростий час облаштувати чудове сімейне гніздечко для своїх дітей, іду у «гості» до Мостових.
Руслани, на жаль, вдома не було – вона закінчує навчання в Одеському екологічному університеті. Сергій же на правах господаря запросив до будинку, у якому все зроблено добротно, зі смаком.
Тільки встиг скипіти чай, як під'їхали тесть із тещею. Одразу видно, що вони бажані гості в цьому будинку.
Тетяна Вікторівна і Руслан Павлович переконані в тому, що батьки повинні допомагати дітям стати на ноги. А ті, у свою чергу, уже будуть підтримувати власних дітей. Вони самі дванадцять років будували свій будинок.
– Усе, що заробляли, ішло на будівництво, – говорить Руслан Павлович. – Адже вирішили серйозно подбати про дітей.
А можливим це стало тому, що, починаючи з 1997 року, стали підприємцями. Спочатку були реалізаторами, потім побудували свою крамницю господарських товарів. А стартовий капітал для початку бізнесу заробили в підсобному господарстві. Незважаючи на те, що у обох вища освіта, тримали свиней, корів, займалися вирощуванням овочів, розсади.
Ось так і добудували свій будинок і купили доньці. А після заручин до його ремонту і облаштування долучилися і батьки Сергія. Микола Федорович і Людмила Григорівна останнім часом не працюють, але займаються великим господарством. Із цього живуть і самі, і синові допомагають.
– Тепер молодята не будуть поневірятися по чужих кутках, а одразу будуть вести своє господарство, – задоволено говорить Тетяна Вікторівна.
До приходу дорогих гостей Сергій встиг показати мені город, навколо якого він уже поставив огорожу. Тепер облаштовує нижній поверх, думає про спорудження сараю і гаража.
Обходячи свою досить велику садибу, Сергій журиться тим, що на все задумане дуже бракує часу. Він працює інспектором адміністративної практики в райвідділі внутрішніх справ. Але головне, що є про що піклуватися.
Коли виходили з будинку, біля ніг господаря з'явилося кошеня. Глянувши на нього, Сергій сказав:
– Скоро Руслана приїде, і буде тобі веселіше. Не сумуй.
Чи то котика він заспокоїв, чи то себе.
Первістка назвали Максимком
У ці дні в будинку Петрових метушня. Але це радісна метушня. Батьки готуються до першого дня народження свого первістка. Максимко народився на початку 2009 року. І хоча цей рік і для багатьох людей, і для країни в цілому був досить важким, а іноді навіть безрадісним, він приніс Світлані і Віталію щастя – сина Максимка. Цьому маленькому непосиді судилося бути не тільки першою дитиною, але і першим онуком у сім’ї Петрових.
Світлана Василівна і Леонід Андрійович усе своє життя працюють на фермі. Світлана Василівна – завідувачкою, а чоловік скотарем. З ранку до ночі у турботах. Діти, – син Віталій та донька Оксана, як і більшість сільських дітей, росли, можна сказати, самі по собі. Бачачи зайнятість батьків, чим могли їм допомагали. І це кожному з них стало у пригоді у самостійному житті. Ставши главою сім’ї, Віталій самостійно зробив ремонт у придбаному за допомогою батьків будинку. Молода дружина теж господарювала, але вона більше у цьому році займалася їхнім маленьким сином.
Але про все по порядку. Для того, щоб народити дитину, Світлані спочатку довелося серйозно лікуватися, навіть пережити операцію. Але молода жінка все витримала для того, щоб коханому чоловікові подарувати доньку. Так, саме доньку. Віталій мріяв тільки про доньку. Навіть ім'я приготував. Спочатку й УЗД було, ніби на його стороні – двічі показувало, що буде дівчинка. Але у підсумку народився син. Як зізналася молода мати, вона дуже захоплено дивилася серіал «Кадети» і їй дуже подобався герой на ім’я Максим. От і подарував її Бог Максимка.
А тепер сподіватимемося, що згодом лелека принесе в цю сім’ю й Дашеньку.
А поки що всі радіють маленькому синочку і онучкові. І хоча він тільки навчився ходити і вміє вимовляти всього кілька слів, батьки мріють, щоб він виріс здоровим, щоб став хорошою людиною і доля йому подарувала хорошу дружину.
А найперше, про що мріє подружжя Петрових, щоб у новому році Віталій нарешті знайшов роботу. Тому, що зараз він має статус безробітного. І молода сім’я живе на його допомогу і ті гроші, які Світлана одержує за народження дитини.
Та ще батьки допомагають, чим можуть. Наприклад, забезпечують їх борошном, а молода господиня сама пече хліб. Так і живуть, але не сумують. Намагаються бути оптимістами. Дуже хочеться, щоб всі мрії цієї молодої сім’ї здійснилися.
