Завідувач хірургічного відділення Віктор Афанасійович Митрієв констатував, що зайве необхідно видалити. І призначив день операції.

Знаєте, як почувається людина, якій належить лягти на операційний стіл? Правильно, вона подумки починає писати... заповіт.

І от у найкращій сукні (для хоробрості, але не допомагає) я стою в лікарняному коридорі, очікуючи, коли чергова медсестра визначить мені ліжко-місце. Тремчу як осиковий листок.

– Не переймайтеся! – раптом хтось гладить мене по плечу з ніжністю котячої лапки. Над марлевою пов'язкою іскряться добрі очі:

– Усе буде гаразд!

Жінку, повністю одягнену у біле, не впізнати. Але її видає зріст – метр п'ятдесят, не більше.

– Софіє Спиридонівно? Це – Ви?!

– Хіба змінилася?

– Ні! Але невже Ви дотепер працюєте?

Через маску звучить по-дівочому дзвінкий сміх:

– Сьогодні у нас за планом три операції. Я Вас візьму першою. Не заперечуєте? І запам'ятайте: усе буде гаразд!

Старша хірургічна сестра спурхнула по коридору, а я стала згадувати першу зустріч із цією чуйною, душевною медпрацівницею. Зустрілася вона на зорі моєї журналістської юності. Це було рівно двадцять років тому. Софії Спиридонівні Власовій «стукнуло» тоді п'ятдесят, і я чомусь запам'ятала, що вона працювала ще без окулярів.

Із цієї хвилини я не те що забула всі свої страхи, одержавши підтримку цієї дивовижної жінки.

…Вона пурхала по операційній, як білий метелик, як сніжинка.

– Софіє Спиридонівно, невже Ви дотепер працюєте без окулярів?

– Так, уявіть собі! Я, напевно, у маму вдалася – вона навіть на схилі віку нитку в голку всовувала без окулярів.

Медсестра спритними швидкими рухами сповивала мене в стерильні серветки і простирадла.

– Скільки ж Ви років у медицині?

– П'ятдесят два роки. Але це ще не рекорд. У нас у відділенні старшою медичною сестрою працює Олена Миколаївна Зиміна, от у неї виробничий стаж – 55 років. Моя колега багато років працювала в операційній, а коли відділення очолив Михайло Степанович Романов (Почесний громадянин міста Рені, біля будинку лікарні йому встановлено пам'ятник, – авт), він призначив Зиміну старшою сестрою, а мене взяв до себе в операційну. Було це майже тридцять років тому, навіть не віриться... У Михайла Степановича ми всі багато чому навчилися.

– А якими якостями повинна володіти хірургічна сестра? Напевно, вона повинна бути «підкована» не гірше, ніж лікар?

– Я б сказала, що насамперед – відповідальність і дисципліна. Адже ми як солдати. Операційну бригаду піднімають у будь-яку годину дня і ночі.

– Отже, всі ці роки Ви живете в постійній бойовій готовності? Напевно, для жінки – мами, господині дому, це дуже непросто. А Ви як і раніше любите відпочивати на городі?

– Так, я дуже люблю, коли все росте й цвіте! Але й на городі, як в операційній, мені доводиться працювати в рукавичках. Адже хірургічній сестрі категорично протипоказано мати справу із землею.

До миті приходу хірурга у господині операційної було все готове – стерильні пінцети, ножиці, гачки, затискувачі. Від одного вигляду цих інструментів можна знепритомніти, але ж Софія Спиридонівна – поруч.

Я спостерігала, як звичними рухами сестра надіває на лікаря стерильний одяг.

– Вікторе Афанасійовичу, адже наркоз буде місцевий?

– Так.

– Тоді я зможу написати репортаж з операційного столу?

– Ви краще про Софію Спиридонівну напишіть. Вона нас усіх у хірурги вивела.

– Ну, Ви скажете, Вікторе Афанасійовичу!

– Не скромничай, Сонечко! Це – щира правда! Зараз буде трішки боляче. Потерпіть.

– Вікторе Афанасійовичу, а Ви пам’ятаєте свою першу операцію? – потерпівши, продовжувала я.

– Аякже! До речі, я робив її під керівництвом Софії Спиридонівни. Сонечко, ти ж не будеш проти цього факту заперечувати?

– Так, я добре пам'ятаю Вашу першу операцію, – засміялася сестра.

– А діло було ось як. У ті роки нас, хірургів, у районі було багато, і я тривалий час вів прийом в амбулаторії. Мені було вже років під сорок, коли, нарешті, з'явилося місце в хірургічному відділенні лікарні. На початку я переважно асистував іншим лікарям. Але треба ж колись починати самому.

– Ой...

– Боляче?

– Є трохи.

Софія Спиридонівна миттю подала хірургові шприц. Додавши наркозу, він продовжував:

– І ось завідувач відділення якось говорить: «Вікторе Афанасійовичу, там, в операційній, Сонечка вже все приготувала, починайте самі, а я пізніше підійду».

– А мені Михайло Степанович перед цим сказав: «У Віктора Афанасійовича сьогодні перша самостійна операція – нумо, Сонечко, візьміть його в оборот!»

– Але я ж цієї «змови» не знав! Заходжу до операційної, все вже готово, а заввідділу досі немає. «Та, що ви, Вікторе Афанасійовичу, не знаєте, що робити? Ану ж бо давайте!» – командує Сонечка. І ми почали... Операція тривала понад годину. Сонечка мене на кожному кроці підтримувала: «Все йде за планом. Все добре!» Головна роль хірургічної сестри, напевно, – створення в операційній сприятливого емоційного мікроклімату. Адже бувають дуже складні операції: нервуєш, злишся, навіть висловишся часом нецензурно. Але Сонечка в такі моменти вміє знайти потрібні слова – і одразу заспокоюєшся, зосередитися.

– І як завершилася перша операція?

– Благополучно. Хоча пропотів я наскрізь. Іду до кабінету – ноги ледве тримають. Там сидить Романов, а перед ним – повна попільниця недокурків. «Розумієш, – говорить мені заввідділу, – доки самостійно не зробиш першу операцію, будеш в асистентах ходити». Я плюхнувся в крісло: «Дайте й мені сигарету». Хоча ніколи в житті до цього не курив. Ось так пройшла моя перша операція. Ну що, Сонечко, здається, все? Дивися добре. Чисто?

– Так, чисто.

– Тоді шиємо.

…Я не помітила, як операція підійшла до завершення.

Тоді, у білій тиші операційної, я ще не знала, що на честь Віктора Афанасійовича Митрієва і Софії Спиридонівни Власової незабаром зазвучать фанфари. Не знала про те, що в межах районного конкурсу «Людина року» завідувачеві хірургічного відділення буде присвоєно титул «Медик року 2009». А рядовій з передової Софії Спиридонівні Власовій буде вручено приз у головній номінації. Її, витонченого бійця невидимого фронту, жителі Ренійського району назвуть «Людиною року 2009». За високу теоретичну і практичну підготовку. За професіоналізм. За цілеспрямованість і вимогливість до себе. За велике відчуття відповідальності й організаторські здатності. За чуйність і душевність.

Одержавши нагороду, сестра сказала усього два слова: «Служу народові!»