Він пройшов крізь усе, аби втілити в життя власну мрію, котра принесла йому всесвітню славу. Народився у сім’ї спадкових дворян в Одесі. Змалечку мама – випускниця Інституту благородних дівиць (серед її виховательок, між іншим, була і видатна співачка Антоніна Нежданова) – прищепила хлопчикові любов до музики, навчила говорити по-французьки.
На початку тридцятих років минулого століття юнак, який закінчив Ришельєвський ліцей, змушений був, аби допомогти сім’ї, працювати соледобувником, різноробом на будівництві, сторожем і, нарешті, статистом в Одеському театрі опери та балету. Нарешті, тому що для хлопця театр з дитинства був величним Храмом культури, у якому до революції бував разом з батьками і молодшим братом щонеділі. Саме артисти театру, а надто – концертмейстер балетного класу Святослав Рихтер, помітивши в юнакові природну пластичність, надзвичайний музичний слух, глибоке знання літератури, особливо творчості Гоголя («Тараса Бульбу», наприклад, міг повністю цитувати напам’ять), нарадили продовжити освіту саме у даному напрямі.
Так, 1923 року вісімнадцятирічний Павло Вірський без особливих труднощів вступив до Одеського музично-драматичного училища, і успішно закінчивши його, став студентом Московського театрального технікуму. Його не бентежило те, що харчуватися доводилося на чотири копійки в день (рідкий супчик у найдешевшій їдальні – в обід і шматочок хліба з кінчиком м’яса – увечері), не лякали холодні стіни гуртожитку. Він уже тоді жив танцем – своїм Танцем. Не класичним набором жестів і рухів на сцені під певну музику, а міні-спектаклем, що мав розкривати душу і серце людини, народу, що мав базуватися на фольклорних джерелах, глибинних, накопичених століттями, витоках національного характеру. Кожен танцівник чи танцівниця у такій композиції мали свою роль, свій образ, для розкриття котрого актор повинен був змобілізовувати усі найкращі грані власних творчих засад.
Таку власну концепцію Павло Вірський проніс крізь усе життя, натхненню (а інакше не міг) працюючи балетмейстером Київської опери, ансамблів Київського і ордена Червоної Зірки ансамблю пісні і танцю Московського військових округів, а найбільше – коли став керівником створеного власноруч майже 75 літ тому ансамблю танцю України, що і понині носить його ім’я, де розвиваються його естетично-мистецькі традиції.
За два десятиліття (з 1955 по 1975 рр.), протягом яких Павло Вірський був незмінним художнім керівником самобутнього колективу, ансамбль підкорив своєю надзвичайно високою майстерністю, артистизмом, глибокою народністю, темпераментом, мальовничістю костюмів найвишуканішу світову публіку. Йому влаштовували бурхливі овації Париж і Мадрид, Монако і Пекін, Москва і Стокгольм. Після гастролей французькі газети, наприклад, із захопленням констатували: «Такої феєрії фарб, ритму, красивих облич Париж ще не бачив!» Князь Монако Альберт, міцно тиснучи після тріумфального концерту руку Павлові Вірському, підкреслив, (думка монаршої особи, між іншим, має лишатися, як по мені, аксіомою і нагадуванням для сьогоднішніх вітчизняних політиків): «Якщо у народу така висока культура, він упорається з будь-якими проблемами і труднощами».
Українським артистам, неповторним танцям у їх виконанні, їхньому «неперевершеному Маестро Вірському» щиросердечно аплодували Сальвадор Далі, Сімона Сіньоре, Ів Монтан, Мао Цзедун, Хо Ши Мін. Серж Лифар взагалі намагався не пропускати жодного концерту колективу у Західній Європі. А в Мадриді, після чергового тріумфу ансамблю, за куліси, щоб подякувати Павлові Вірському за феноменальну майстерність його трупи, прийшов ні хто інший, як… Отто Скорцені. Фото цієї зустрічі обійшло всі солідні газети світу і на п’ять наступних років зробило Маестро «невиїзним». Хоча це не завадило американській журналістці Анні Кісінгофф назвати Ансамбль народного танцю України колективом № 1 у світі, а своєму звіту про один з концертів дати вельми красномовний заголовок «Сорок Нурієвих в ансамблі Вірського».
Народний артист Радянського Союзу, двічі лауреат Державної премії СРСР та Державної премії України імені Т.Г. Шевченка, кавалер багатьох орденів і медалей, всесвітньо визнаний балетмейстер, хореограф, фольклорист, що надав танцеві, як жанру мистецтва, власної унікальної огранки – це все видимі промені яскравої слави Великого Маестро.
Невидимими для більшості лишилися важка праця у прямому розумінні до сьомого поту на кожній репетиції, сотні, якщо не тисячі, прочитаних книг з культурології, етнографії, історії і теорії танцю, фольклористики, чотири інфаркти, творчі терзання і пошуки, знахідки і прорахунки.
Про все видиме влучно свого часу написали московські часописи: «Рідкісний балетмейстерський дар Павла Вірського, надзвичайна злагодженість і професіоналізм труппи, життєздатність національної танцювальної школи забезпечують дійству свіжість і сучасність. Артисти випромінюють оптимізм – неначе танець для них не робота, а єдина радість в житті».
Учора, 12 лютого, культурна громадськість Одещини відзначила 105- ту річницю з дня народження свого видатного земляка. 35 літ тому він пішов з життя. Пішов у розквіті нових творчих задумів і планів, залишивши право на їх втілення однодумцям та нащадкам. Пішов, щоб назавжди залишитися у нашій вдячній пам’яті…
