Яким він хлопцем був….
Шістнадцятого січня в Ананьєві поминали нашого земляка Дениса Алексєєва. Саме Денис був одним із двох громадян України, які 9 грудня минулого року трагічно загинули у російському місті Перм після сумнозвісного шоу в барі «Хромая лошадь»...
За злою іронією долі сороковини співпали з днем народження хлопця. А 25 січня, у Тетянин день, був день народження його мами. Денис обіцяв матері святкувати вдома. Він свою обіцянку... «виконав». Але дуже сумними видались ці дати. На день трагічної загибелі Денису було всього 26. Він писав вірші, молодий, здоровий, життєлюбний і амбітний. Лише починав свій життєвий шлях, який, здавалося, буде довгим і безхмарним. Та раптом втрутилась зла доля. Як у пісні В. Висоцького «Прерванный полет»:
Кто-то высмотрел плод,
что неспел.
Потрусили за ствол –
он упал.
Вот вам песня о том,
кто не спел,
И что голос имел –
не узнал.
Может, были с судьбой
нелады,
И со случаем плохи дела,
А тугая струна на ладьи
С незаметным изъяном
легла.
Якщо з кимось трапляється лихо, ми співчуваємо, вболіваємо, але сподіваємось, що воно нас обмине. Не обминуло. 7 грудня тишу раптом пронизав зловісний дзвінок. Знайомі Дениса з Пермі сповістили його мамі, Олені Миколаївні, що син її лежить у Пермській міській клінічній лікарні, що він постраждав внаслідок відомої уже на той час трагічної події. Мати, не розмірковуючи, зазбиралася в дорогу, на порятунок сина. 8-го була вже біля дверей реанімації, благала, молила Бога і людей про допомогу, сподівалася, що молодий, здоровий організм сина переможе страшну недугу. Та дива не сталося – наступного дня, 9 грудня, хлопець помер. До живого сина матір так і не впустили.
Олена Миколаївна вирушила зі своїм безцінним багажем у найтривалішу й страшну дорогу, яка була в її житті, – в дорогу додому. У Києві Дениса зустрів тато. Батьки привезли сина додому, щоб наступного дня розпрощатися з ним назавжди.
Що ж сталося, і як Денис опинився у Пермі? Ще навчаючись в Одеському економічному університеті (відомий як «наргосп») на факультеті менеджменту, куди він вступив у 2000 році після закінчення Ананьївської середньої школи № 1, хлопець почав працювати в одній з одеських компаній. Характер роботи в основному полягав у відрядженнях – спочатку містами України, а потім і Росії. Після закінчення університету, у 2005-му, відрядження змістилися у бік другої. Останнім місцем відрядження Дениса була філія його фірми у російському місті Первоуральську Єкатеринбурзької області. Це за 360 км від Пермі, де працював на тих же засадах кримчанин Андрій. Хлопці познайомились в Одесі на фірмі, куди приїздили зі звітами. А потім, опинившись на Уралі, за тисячі кілометрів від дому, вони здружилися й створили свою маленьку громаду – земляцтво. А потім фірма, в якій працювали хлопці, закрилася, і оскільки прийнятної роботи вдома не знайшлося, то вони стали шукати її за останнім місцем відрядження.
Того злощасного дня, 4 грудня, Денис приїхав до Андрія і його дівчини на гостину. Прогулюючись, друзі зайшли до нічного клубу «Хромая лошадь». У цей день його власники на честь 8-ї річниці створення клубу влаштували свято. Молоді люди лише встигли зробити замовлення – і невдовзі, о 1-й годині ночі, прогримів фатальний салют. Стеля приміщення була із легкозаймистого матеріалу, тож пожежа спалахнула миттєво. Майже одночасно, через відсутність вентиляції і запасного виходу, приміщення заповнив чадний газ. Спочатку люди вискакували на вулицю, хто як міг, та коли погасло світло, почалися тиснява і паніка. Намагаючись вирватись з капкана, люди вибивали стіни душогубки – та марно...
Андрій загинув майже відразу. Дівчина вижила, але від шоку втратила пам’ять. Денис прожив чотири з половиною доби – отримав 73 відсотків опіків верхніх дихальних шляхів. Він ще встиг назвати себе, дату народження і місце проживання...
За Андрієм приїздила сестра – Олена Миколаївна застала її у Пермі. Вони, як і їх хлопці, заприятелювали, підтримуючи одна одну.
Знаючи Дениса, його відмінне фізичне здоров'я, твердість характеру, наполегливість та гостре відчуття інстинкту самозбереження, ми напевне знаємо, що він би вирвався. Та Денис загинув, допомагаючи людям, рятуючи друзів...
Коли ховали Дениса (15 грудня), стояла гарна погода – це за день до сніговію й шторму – небеса в останню хвилину ніби вирішили зглянутися. Провести хлопця в його таку ранню, проте останню подорож прийшло дуже багато людей, вони подумки ніби промовляли один до одного: знаєте, яким він хлопцем був!.. Друзі, однокласники, вчителі, співробітники, всі, хто знав Дениса, згадують про нього як про світлу, життєрадісну людину, справжнього трудоголіка, який поспішив жити, творити добро.
– Денис був розумним, освіченим, талановитим, – говорить друг дитинства Максим Котенко. – Ми разом росли, навчалися, мріяли, будували плани на майбутнє. Тонким, чуйним, вірним та надійним другом був наш Ден. Він був нашою гордістю, взірцем, авторитетом. Для батьків, рідних і близьких, для друзів це невимовна втрата.
Олена Миколаївна все життя працює у школі-інтернаті, віддаючи своє серце, любов і тепло чужим дітям. Чому жорстока доля не зберегла її єдину, золоту дитину? Мати прищепила своєму хлопчикові добро, працелюбність, активну життєву позицію. Школу Денис закінчив із золотою медаллю, також успішно – університет. Мати покладала на сина великі надії. Він виріс і перевершив її сподівання. Та раптом світ обвалився для неї! З чиєї вини?!
Тетяна КОТЕНКО, Одеса – Ананьїв
Нагорода чекає на героя-підводника
Після тривалого ремонту в одному з найдавніших навчальних закладів – Одеському морехідному училищі ім. Олександра Івановича Маринеска відкрився і почав працювати музей морської слави.
У реконструкції, у копіткій роботі щодо збору додаткових матеріалів, організації стендів і виготовлення макетів кораблів активну підтримку музею надали Одеська національна морська академія, музей морського флоту, історико-краєзнавчий музей. Новий експонат – макет підводного човна, на якому служив легендарний командир О. Маринеско, згодом Герой Радянського Союзу, подарував музею від Одеської облради її голова Микола Скорик.
Значну частину роботи взяли на себе члени Асоціації ветеранів-підводників їм. Героя Радянського Союзу, контр-адмірала Миколи Луніна. Голова Асоціації – капітан 1-го рангу Володимир Білоусюк підкреслив, що цей музей «морської слави» відображує як історію становлення морського училища, так і розвиток нашого вітчизняного флоту.
Центральне місце в експозиції посідає погруддя О. Маринеска і стенд, що розповідає про його шлях – від випускника цього морського училища до бойового героя.
Зібрана там також інформація ще про одного унікального підводника. У Велику Вітчизняну він воював на підводному човні Л-3. Мова йде про Петра Даниловича Грищенка. Це одесит, ас військової справи, визнаний усіма як кращий снайпер. Ним було знищено багато фашистських підводних човнів. Однак доля не була до нього прихильною. До звання Героя Радянського Союзу, яке, безперечно, заслужив своїми подвигами, він представлявся 10 разів, але постійно затвердженню для нього цієї нагороди заважали якісь несподівані обставини. Сьогодні вже точно встановлено, що відмови вищого командування відбувалися у зв'язку з політичними поглядами і особистими амбіціями. Моряк-підводник хоробро бив ворога, але був прямолінійний, чесний і правдивий, не дружив із владою.
Підводники Асоціації доклали чималих зусиль, щоб зібрати відповідні історичні матеріали, що підтверджують героїчні заслуги П. Грищенка. Зараз до українського уряду надіслано клопотання про те, щоб П. Грищенку було присвоєно звання Героя України.
– Чи виявить нинішній уряд увагу до цієї людини, нашого земляка, чи вкотре повважає, що в країні й так досить героїв-підводників? Але у кожному разі історія життя і подвигів Петра Даниловича Грищенка – яскравий приклад мужності та стійкості, на якому виховуються курсанти училища, – сказав В. Білоусюк.
Валентин АВЕЛІЧЕВ
Помилка лейтенанта Шмідта
Беручи на себе керівництво повсталими кораблями у Севастополі, П.П. Шмідт не тішив себе надією. Ще 12 листопада, одразу після однієї із зустрічей з депутатами «Очакова», він говорив про передчасність повстання. Про необхідність на цьому етапі саме мирної боротьби він говорив і на міському мітингу 13 листопада. Та і сам не розраховував брати участі у повстанні. Очікував відставки, щоб як вільному від присяги громадянинові поїхати по містах Росії й агітувати на мітингах за загальний страйк і скликання Установчих зборів. І навіть коли матроси закликали його очолити повстання, він поставив умовою своєї згоди лише мирну тактику. Він не допускав і думки про пролиття крові.
Ця налаштованість П.П. Шмідта винятково на мирні засоби боротьби, упевненість у тому, що роззброєна ескадра не небезпечна для «Очакова» і за першим його словом приєднається до повсталих у дивізії, що війська, котрі прибувають до міста, не насміляться стріляти, – зіграли фатальну роль у долі Севастопольського повстання.
Тому-то багато часу було витрачено на дискусії, а самого командувача флоту П.П. Шмідта доводилося переконувати у необхідності переходу до рішучих дій щодо захоплення кораблів і арсеналів. Найгарячіші голови пропонували не менш гарячі плани.
Можливо, один із цих сміливих планів і був би здійснений, якби у повсталих була хоча б ще одна зайва доба. На відміну від адміністративно-ієрархічного апарату сил царату (ескадра, батареї й сухопутні війська), який був налагоджений і далі діяв, повсталим катастрофічно не вистачало елементарної організованості, практично не було досвідчених організаторів. Нечисленна, знекровлена попередніми арештами організація соціал-демократів була фізично не в змозі охопити своїм впливом той величезний стихійний рух, що так швидко спалахнув, яким, несподівано навіть для революціонерів, виявилося листопадове повстання у Севастополі.
Повстанці, зайняті розв’язанням насущних внутрішніх проблем, не були готові до рішучого наступу. Весь день 14 листопада вони були зайняті «готуваннями до оборони і до нічних захоплень суден». Однак повільність наступу губила всю справу.
Незворотність часу, що безцільно тане, повною мірою не усвідомлював, очевидно, і сам П.П. Шмідт. Явно недооцінив він організаторські здібності й досвід Г.П. Чухніна у справі «масового вилучення баламутів» і «промивання мізків» командам, так переконливо продемонстровані ним при нейтралізації всього флоту услід за повстанням на броненосці «Потьомкін».
Історія, на жаль, не зберегла докладної хроніки подій тих днів, а головне – мотивів, що визначали поведінку керівників повстання. Багато слідчих матеріалів виявилися втраченими. Розповіді учасників подій нерідко розходяться навіть у найважливіших деталях.
Багато дослідників вважають (та так воно, очевидно, і було), що матроси виявилися більш революційними, ніж сам П.П. Шмідт, і членам комітету у дивізії доводилося переконувати його у необхідності всіляко прискорити захоплення ескадри.
І. П. Вороніцин через рік після подій писав, що на останній об'єднаній нараді керівної трійки повстання на «Очакові», що відбувалася ввечері 14 листопада на борту крейсера, П.П. Шмідт обіцяв, що вночі він заарештує офіцерів на кораблях ескадри і до ранку захопить її повністю. Матроси ж, зі свого боку, обіцяли надіслати до «Очакова» три захоплених ними міноносці. Вранці «Очаков» повинен був підняти сигнал «Флотом командує Шмідт», і одночасно червоні прапори повинні були здійнятися на всіх кораблях ескадри.
Цієї версії дотримується і автор найбільш значної роботи з історії листопадового повстання А.П. Платонов. Він пише, що в той час як повсталі матроси у цілковитій відповідності із цим прийнятим планом увечері й протягом всієї ночі з 14 на 15 листопада захоплювали кораблі в Південній бухті, П.П. Шмідт не робив жодних розпоряджень до захоплення флагманського броненосця «Ростислав». Коли ж йому про це нагадали, він заявив: «Завтра вранці, коли команда судна довідається, що я перебуваю на «Очакові», то вона сама добровільно до мене приєднається». Але цього, як відомо, не сталося. І повстання було жорстоко придушено.
Валерій Шерстобитов, член НСЖУ
P.S.Петро Петрович Шмідт народився 5(17) лютого 1867 року в Одесі у дворянській родині потомственого морського офіцера. Закінчив Морське училище в Петербурзі (1886). Служив на Балтиці й на Тихому океані; у 1898-му у чині лейтенанта пішов у запас. Плавав на океанських торговельних суднах. На початку 1904-го мобілізований, із січня 1905-го – командир міноносця № 253 на Чорноморському флоті. На початку революції 1905 – 1907 років організував у Севастополі «Спілку офіцерів – друзів народу», потім брав участь у створенні «Одеського товариства взаємодопомоги моряків торговельного флоту» – однієї з перших на морському транспорті профспілкових організацій. У пам'яті нащадків П.П. Шмідт залишився як керівник повстання військових моряків на Чорноморському флоті, за що разом з товаришами був розстріляний на острові Березань 6(19) березня 1906 року. В Одесі на честь його названо вулицю, на будинку, де він жив, установлено меморіальну дошку.
