(Анатолію Глущаку – 70)
Одеському поету Анатолію Глущаку виповнилося сімдесят. Вік мудрої зрілості, коли вже пройдена так звана «точка повернення» і мимоволі хочеться оцінити, чи відповідає твоя життєва позиція, заявленій раніше – «Та за народний щедрий стіл/ Не поспішаю першим сісти»?
Самому це зробити важко або навіть неможливо. Чесніше, переконливіше про це можуть сказати лише твоя творчість, (а за цей час вийшло понад десять поетичних збірок поета, антологій, упорядником яких він був) або колеги по перу.
«Поезія живе і розвивається незалежно від того, пишуть про творчість поета літературні критики чи не пишуть. Стоїчний досвід одесита Анатолія Глущака, поета самобутнього і обдарованого, – переконливе тому свідчення: він ніколи і ні від кого не домагався визнання, премій і нагород, ніколи не турбувався, як тепер кажуть, про власний імідж», – писав у своїй післямові до збірника поета «Ковчег надії» київський літератор Петро Осадчук.
Як це співзвучно з думками, висловленими Борисом Пастернаком у вірші «Быть знаменитым некрасиво»:
Цель творчества – самоотдача,
А не шумиха, не успех.
Позорно, ничего не знача,
Быть притчей на устах у всех.
І, справді, для Анатолія Глущака поезія – це щось більше, ніж просто майстерність версифікатора, який уміє все заримувати і красиво піднести читачеві. Вона для нього, швидше, образ небайдужого побутування у цій системі тимчасових і географічних координат. «А спокій завжди бездуховний,/ Він долю розчахне навпіл…»,– говорить поет. І стверджує уже в іншому вірші:
Що відписує життя? – Невдоби...
Недороди... Пирії... Межу.
Долю – йти до правди чорноробом,
А не випасати льоху-лжу.
Одна із принадних рис вдачі Глущака-поета – дбайливе ставлення до слова. Перш ніж вжити його у тексті, він обов’язково звернеться до словника. І не до одного, а до декількох, зокрема до тлумачних, фразеологічних, щоб уточнити його значення у тому чи іншому контексті. Тому близький і зрозумілий його вигук «І святотатство і грабіж/ В соборі слова…», коли подивишся і послухаєш, що сьогодні коїться і говориться на політичному, а, головне, на літературному Олімпі. А свою глибоку шанобу до цих скарбниць української самості він висловив у «Триптиху про українські словники»: «Це народна духівниця,/ Це майдан вкраїнських слів».
Хто знайомий з творчістю Анатолія Глущака, не міг не звернути уваги на те, що він не тільки дбайливо і, я навіть би сказав, з хворобливою педантичністю ставиться до поетичного слова, але і до оформлення самих книжок. Кожна з них, видана за останні кілька років, це, без перебільшення, зразок поліграфічного мистецтва. І в цьому, як мені здається, йому допомагає досвід, набутий під час роботи директором книжкового видавництва, і, звичайно ж, любов до образотворчого мистецтва. Його можна бачити майже в усіх виставкових залах Одеси, де відкриваються експозиції відомих (і не дуже) художників. Він близько знайомий з багатьма з них, пише про їхню творчість рецензії та есе, ніби дотримуючись заповіту Миколи Заболоцького: «Любите живопись, поэты...»
Говорячи про ювіляра, погрішив би проти істини, якби не сказав кілька слів про Глущака-перекладача. Анатолію випала щаслива удача, перекладаючи твори зарубіжних, передусім, слов’янських поетів, знайомити з їхньою творчістю українського читача. Дар перекладача – особливий дар. І полягає він не тільки у здатності передати зміст, закладений у творі іноземного автора, донести до читача його душу, але і домогтися таких висот, коли перекладений вірш стає фактом національної літератури і культури. І, як мені здається, багато в чому це Глущакові вдається.
У 2007 році побачила світ його книжка перекладів «Польський літературний вітраж», у якій репрезентована уся поетична еліта сусідньої, дружньої нам, країни – від Яна Кохановського, який творив у шістнадцятому сторіччі, до наших сучасників – Віслави Шимборської, лауреата Нобелівської премії, та Станіслава Мисаковського, українця за походженням. Важливо відзначити, що у «вітражах» надрукована добірка віршів останнього автора мовою оригіналу і у перекладних версіях – українською. Хто захоче викрити перекладача у неточностях, нехай спробує.
На запитання, чи не тенденційний добір авторів, яких він перекладає, Анатолій Глущак відповідає: «Передусім, я перекладаю те, що мені подобається, крім того, мені хочеться познайомити українського читача з вершинами світової поезії. Наприклад, з творчістю Чеслава Мілоша – лауреата Нобелівської премії з літератури 1980 року. Його називають найінтелектуальнішим поетом сучасності, але мало хто знає його у нашій країні. Та інших чудових авторів, які не обов’язково причетні до польської літератури».
У зв’язку з цим доречно сказати, що праця перекладача Анатолія Глущака відзначена у минулому році республіканською премією імені Василя Мисика. А завершу ці нотатки про ювіляра строфою з його вірша «Диалог» в авторизованому перекладі російською:
Громко подумать, негромко сказать, –
Кто же услышит?!
Ропот надежды, молчанья печать –
Все это свыше…
