МаріяБельчак– координаторгромадськоїорганізації«Дозор», відомоїодеситамзчисленнихакційназахистісторіїУкраїни. «Дозорці» активно протидіють героїзації Степана Бандери та Романа Шухевича, а також виступають за єдиний культурний та економічний простір із нашими найближчими сусідами – Росією та Білоруссю.
– Маріє, що наштовхнуло на ідею створення «Дозору»?
– Точніше сказати, хто. Колишній Президент та його ідеологія, український уряд. Багато у чому «завдяки» їхнім діям у мовній, культурній, ідеологічній і, звичайно ж, економічній сферах життя ми з’явилися як реальна організація. Сталося так, що люди, які раніше просто спілкувалися один з одним в інтернеті на найрізноманітніші теми і не були особливо політизованими, вирішили об’єднатися. Ми зрозуміли, що настав час проявити свою громадську позицію не лише у віртуальному, але й у реальному світі. Останньою краплею, що переповнила чашу терпіння, було рішення Національної ради по телебаченню та радіомовленню про обов’язковий дубляж російських фільмів українською мовою, що практично повністю поставило під заборону російськомовне кіно на великому екрані. Не було б подібної політики, яка провадиться окремими державними чиновниками, – такими, наприклад, як міністр культури Василь Вовкун або міністр освіти Іван Вакарчук, напевно, не було б і нашого «Дозору».
Усі ми вважаємо себе частиною російського світу, російської культури. Для цього не обов’язково бути етнічним росіянином. Ми не націоналістична організація, і тому на проблемах етносу або нації ми абсолютно не зациклені.
Люди приходять до нас саме тому, що знають, навіщо вони сюди йдуть. У наших лавах студенти, інженери, професори, журналісти, викладачі вузів. Є й колишні працівники правоохоронних органів.
Усі ми дуже різні. Але усіх згуртувала спільна ідея та бажання щось робити для нашого міста, для нашої країни. Кожний у нашій організації робить рівно стільки, скільки може, наскільки дозволяє вільний від роботи час. Адже у нас зібралися люди, які мають і роботу, і сім’ю, яким теж треба приділяти увагу.
– Цікаво було б довідатися трохи про Вас, Маріє. Хто Ви за професією, чим захоплюєтеся у вільний час? Які Ваші уподобання у літературі та музиці, які людські якості цінуєте над усе?
– Як і усі, закінчила школу, потім одержала середньоспеціальну освіту. Зараз закінчую вуз, факультет психології. Працюю журналістом. До книжок у мене особливе ставлення. Кілька років працювала саме у торговельній сфері, пов’язаній із книжками, тому у літературі «всеїдна». Читаю з однаковим задоволенням і історичні книжки, і наукові, і художню літературу. Хакслі, Кен Кізі, Булгаков, Горький, Кара-Мурза, Радзинський, Аксельссон, Стругацькі, Павіч, Кундера, Ісабель Альєнде – перераховувати можу доволі довго. Те ж саме стосується і музики. Слухаю усе, починаючи від радянських військових пісень та закінчуючи французькими мюзиклами. Улюблений театральний і кінорежисер – Марк Захаров.
У людях ціную принциповість, чесність, відкритість.
– Маріє, а як складаються відносини з іншими молодіжними організаціями Одеси?
– Відносини складаються по-різному. Якщо йдеться про близьких нам за поглядами, то тут все зрозуміло – ми намагаємося якнайбільше співпрацювати, оскільки ми не партія, і для нас немає необхідності замислюватися про певну політичну вигоду. Ось, наприклад, у січні разом із молодіжною організацією «Колокол» провели у парку Шевченка біля Алеї Слави громадський суд над Степаном Бандерою.
Із опонентами усе набагато складніше. Самі розумієте, у нас не може бути нічого спільного із організаціями, що викрикують такі гасла як «Москалів на ножі!», або з тими, у чиїх програмах, говориться про те, що лише українцям на Україні будуть надані усі права, уся повнота влади, а представникам інших народів доведеться задовольнятися лише тими правами, які залишать для них «щирі українці». Те, що подібні організації взагалі існують в Одесі – це ганьба для нашого багатонаціонального міста.
– Які акції з тих, що Ви вже провели, вважаєте найвдалішими?
– Ми існуємо самі по собі і не маємо підтримки зовні. Тому доводиться відсутність фінансових можливостей компенсувати креативністю: вигадувати незвичайні, цікаві та досить яскраві заходи. З таких акцій можна виділити 10 Квітня – День визволення Одеси. «Дозору» хотілося по-особливому привітати Одесу із днем 65-річчя визволення від окупації. Ми знайшли опис того, що відбувалося у ті дні: центральними вулицями визволеного міста йшли червоноармійці, а над оперним театром майорів червоний прапор – прапор Перемоги. Тому ми вирішили хоч частково реконструювати дану подію... Ранок 10 Квітня 2009 року Одеса, як і 65 років тому, зустрічала із прапором Перемоги над оперним театром.
Можна згадати і день народження Олександра Сергійовича Пушкіна. Знаючи, що пам’ятник Пушкіну, який стоїть у музеї великого поета, постійно «губить» тростину, ми вирішили зробити подарунок музею, а також усім одеситам – повернули тростину, при цьому надійно закріпивши її. Сподіваємося, що більше її не вкрадуть. А зараз міркуємо, як і чим допомогти цьому невеличкому музею, що опинився у скрутному становищі після зими.
А ще ми намагаємося провадити інші корисні для міста заходи. Наприклад, разом із вже згаданою організацією «Колокол» на 2-му Християнському цвинтарі упорядкували занедбані могили червоноармійців, які загинули під час Великої Вітчизняної війни.
