Чи гудітимуть бджоли?
– Я народився серед бджіл, – так сказав при зустрічі Петро Іванович Тарган з невеликого села Василівки Арцизького району.
Бджільництво в їхній родині – справа потомствена. Інтерес, а потім і любов до нього прищепив Петрові Івановичу батько, який вважав, що бджола – істота, корисність якої ще гідно не оцінили. Пасіка нині у Петра Івановича добра. Та лише неспокійні думки все частіше відвідують досвідченого, авторитетного бджоляра.
– Невже мед втратив свою значимість і попит на ринку? – запитую у Петра Івановича.
– Подивіться на телерекламу, – обурюється він. – Що там? Ролики з рекламою горілки та пива. Причому – протягом усього дня і ночі. Про мед – або зовсім нічого немає або вкрай скупа інформація. Але ж є ще більш цінний продукт діяльності бджоли-трудівниці – маточне молочко і перга. Адже спеціально приготовлений пилок містить весь набір елементів, необхідних для існування рослинних і тваринних організмів. А бджолина отрута? У тій же Німеччині, яка дуже серйозно займається виробництвом бджолиної отрути, грам цього корисного продукту реалізується за 160 доларів. У нас же більше 5 доларів за той же грам не дадуть. Принизлива нерівність! У кожному разі Петра Івановича вона ображає. Він усе більше переконується в тому, що бджільництво стає справою поодиноких ентузіастів. Тому і знижується з кожним роком катастрофічне число бджолосімей. У тій же Василівці колись їх було понад 800, зараз близько 200 залишилося. І бджолярі перспектив у цій галузі поки що не бачать жодних. Бджіл як і раніше злочинно труять хімікатами, обробляючи ними під час цвітіння сади. При цьому, знаходяться «знавці», які повторюють про цілковиту нешкідливість, скажімо, карбаміду. Бджолярі ж категорично заперечують: шкідливий він!
Тим часом, нетоксичні отрутохімікати є. З великою вдячністю відгукується Тарган про одне господарство Тарутинського району – «Перемогу». Там чітко дотримуються закону про охорону бджіл і на тому виграють. Навіть власне дослідження провели. На полях соняшнику, які інтенсивніше відвідували бджоли, урожай виявився на 40 відсотків вищим. Та за це, цілком справедливо, приплачувати бджоляреві потрібно. А обробку рослин під час цвітіння треба перенести на нічний час. Так у згаданому господарстві й чинять.
Ще одна вагома причина, з якої Петро Іванович та його колеги із глибинки можуть залишити це колись прибуткову справу: збут меду. На сьогодні це проблема проблем. На ринках великих міст, у тій же Одесі, сільському, без зв’язків, бджоляреві ходу немає. Як говорить Тарган, «у них там усе схоплено, місця закуплені раз і назавжди». Так, заготовляла одна із хмельницьких фірм мед. Оптом, по 11 гривень за кілограм! Щоб «наварити» на цьому, перепродавши далі – у Польщу. Там наш медок у великій ціні, у прямому й переносному значенні. Василівським бджолярам не зрозуміти, чому свою високоякісну продукцію вони не можуть вивезти за кордон? І чому бджолиний віск у них скуповують по 30-35 гривень, а в Польщі продають по 25 доларів. В Ізраїлі за кілограм дають усі 140 доларів.
– Чому наша праця у нашій незалежній державі так низько цінується? – запитує Тарган, а я лише розвожу руками у відповідь.
Словом, куди не кинь, усюди клин. І, проте, навіть за таких неблагополучних обставин реалізувати мед все-таки треба. Куди тільки Петро Іванович не телефонував. Усюди відповідь, як не дивно, негативна. Нарешті домовився з однією фірмою зі Львова. Домовилася і про ціну. Завантажив бджоляр свою машину флягами з медом і привіз до місця призначення. І тоді, незважаючи на попередню домовленість, ціну йому назвали зовсім іншу – «сміховинно низьку». Погодитися з нею – себе не поважати. Так Петро Іванович і повернувся з повними флягами додому.
І ще запитання. Почали дотацію давати на кожну бджолосім’ю. Усі зраділи. Але виявилося, що стосується це лише племінних пасік. А чи багато племінних-то в районі? Якщо до них віднесена та, що є в Задунаївці, так її такою, на думку Таргана, можна вважати з величезною натяжкою. Так, потомствений, один із найшанованіших бджолярів в окрузі, знову був обділений. А ще непокоїть його те, що передати свої знання й величезний досвід нікому. Не хоче цього молодь. До міста їде жити. А старих бджолярів уже залишилося зовсім мало. Тарган згадує давній, ще за СРСР, час, коли ефективно працювало товариство бджолярів. Воно поєднувало, допомагало. Сьогодні Петро Іванович їздить за бджолоінвентарем до Сарати. Тому що крамниця там завжди відкрита, чого не скажеш про арцизьку...
Про все це ми говорили з Петром Івановичем у дворі його будинку біля великого куща духмяних троянд. Він щойно відійшов від трактора – довелося ремонтувати.
– Я ж, – пояснив, – ще й землею займаюся. Пасіка доходу не дає, а родину годувати якось треба. Живу надією на поліпшення. Адже у нас зараз в країні нові Президент, уряд. Можливо, і справді усе налагодиться. Добре було б...
Таїсія БАРАНОВА, власкор «Одеських вістей», Арцизький район
Живе такий хлопець
Він чекав на ці курси підвищення кваліфікації ще з зими. А коли прийшло повідомлення, Євген Сафонов не дуже зрадів. Виїхати – це означає не привітати маму, Олександру Іванівну, з ювілеєм. Такого він не може допустити.
Женя в родині – молодший син. З дитинства був дуже наполегливим у досягненні якоїсь мети. Тому батьки не суперечили йому, коли він після школи поїхав не до Одеси, як багато його однокласників, а до сусіднього Цебрикового Великомихайлівського району, щоб у місцевому училищі здобути фах бухгалтера.
– Нічого, – утішала себе мати, – одержить диплом і до нас у торгівлю піде. Або до батька – на залізницю. Це теж поруч. Але син попросився до місцевого господарства «Дружба народів».
– Дуже чіпкий, роботящий хлопець, – так оцінював його в ті роки головний бухгалтер Олексій Кіршул, – але не всидів. Повабило його у поле, до конкретної роботи.
І там Женя потрапив у досить надійні руки. Його наставником став головний агроном, відомий в області фахівець Сергій Александрук.
А коли молодий хлопець вступив до Одеського аграрного університету, то радість ця була для всіх.
– Я навчався теорії на агрономічному факультеті, – ділиться співрозмовник спогадами, – а практику проходив у Сергія Веремійовича.
Вони й сьогодні поруч. Щоправда, Сафонов уже працює головним агрономом, а пенсіонер Александрук в усьому далі йому допомагає.
Добрі слова керівництва, відгуки сусідів, розповіді Жені про успіхи господарства, про роль у цьому агрономічної служби заспокоїли батьків. Він захопив своїми розмовами і старшого брата Віктора, який після служби в армії працював у міліції. За наполяганням Жені, і Віктор вступив до аграрного університету, де навчається на четвертому курсі.
Слід сказати, що господарство, де головним агрономом трудиться Є. Сафонов, є особливим, насінницьким. Тож з Євгена і вимоги подвійні. І він з честю справляється і з вирощуванням елітного насіння, і з високою врожайністю озимої пшениці, що дає з гектара до 60 центнерів.
– Гадаю, що і цього року буде не менше, – додає він.
– Дощі допомагають?
– Не лише вони. І за великих опадів можна теж залишитися без якісного зерна, як було в багатьох господарствах два роки тому. Ми ж одержали лише елітні та першого класу. І допомагає нам у цьому чітке дотримання системи сівозмін, ретельне виконання вимог кожного агроприйому.
Виявляється, у господарстві, де всього 2 тисячі гектарів землі, під багаторічні трави виділено 390 гектарів. Тут не женуться за тимчасовою вигодою від посівів ріпаку або соняшнику.
А ще в господарстві чимала ферма великої рогатої худоби. Одних племінних корів 240 голів.
– Це не тільки наш банк оборотних коштів, – пояснює Женя, – але й моя головна база для підвищення родючості ґрунту.
Справа в тому, що тут віддають перевагу органічним добривам, які, на думку агронома, не йдуть ні в яке порівняння із усілякою «мінералкою». У «Дружбі народів» відпрацьована технологія заготівлі гною, його доведення до перепрілого стану. І тільки готовий сипець вивозиться на поля.
З Євгеном Сафоновим зустрічався кілька разів.
Пам’ятаю його репліку на курсах агрономів-насіннєзнавців:
– У законодавстві відбулися серйозні зміни. Їх треба знати до тонкощів, щоб потім не лише вирощувати високий урожай, але й грамотно оформляти угоди купівлі-продажу.
Справжній діловий підхід. Але ж цьому хлопцеві ще немає й тридцяти!
– Щодня за кермом об’їжджаю поля у чотирьох селах. Додому повертаюся лише пізно увечері, – пояснює він.
Всі його ровесники та й молодші хлопці давно виїхали із села. А він залишився, хоча навіть за своїми фізичними даними міцно скроєного атлета Женя був би затребуваним на багатьох міських об’єктах.
У Жені – непідробне почуття відповідальності за долю господарства. А ще він вірний пам’яті трагічно загиблого директора ТОВ «Дружба народів» Миколи Огородника.
…На день народження матері син приніс квіти й подарунки. Він встиг до святкового столу. Але найбільшою радістю для Олександри Іванівни були запевнення Жені, що він незабаром приведе в дім довгоочікувану наречену.
Степан СЕРБІНОВ,«Одеські вісті»
