Нещодавно вийшов з друку черговий, десятий, том книжки Віктора Файтельберг-Бланка «Бандитская Одесса». Її автор – доктор медичних наук, професор, академік, генерал-майор медичної служби, якого знають не лише в Україні, але й за кордоном. Віктор Рафаїлович, мабуть, один із найобізнаніших одеських письменників про кримінальне середовище далекого та нещодавнього минулого Одеси. Його дослідницька робота заснована на архівних матеріалах КДБ, СБУ, МВС, прокуратури та судів. Нова книжка і стала приводом для нашої зустрічі.
– Вікторе Рафаїловичу, в усьому світі Одесу знають як місто гумору, якого з роками, на жаль, стає усе менше; місто біля Чорного моря, у якому іноді небезпечно купатися; і місто аферистів, шулерів... Скажіть, хто першим із одеситів створив бандитську славу нашій прекрасній Одесі?
– Міф про Одесу, як про бандитське місто, почали створювати приблизно у шістдесяті роки ХІХ століття. В умовах післяреформеної Росії, коли було скасовано кріпосне право, на південь хлинуло прийшле населення. Насамперед, тому, що життя тоді в Одесі було найдешевшим серед міст царської Росії. Перший же, кому належить така, не зовсім втішна характеристика Одесі, був Полонський. У своїй книжці «Самый дешевый город» він заявив, що Одеса тому бандитська, що в місті організовані бандитські зграї, які грабують скарбницю. Ще тому, що тут будувався і функціонував порт, який сприяв «діяльності» контрабандистів. Вони, за словами Полонського, використовували з власною метою катакомби, будували для награбованого «міни», між катакомбами влаштовували ходи для перевезення контрабандних товарів. Тоді вже з’явилася величезна кількість одеських шахраїв та шулерів.
Вже при де Рибасі був зафіксований перший резонансний злочин. Він пов’язаний з іменем Косоглу, якого було вбито, щоб помститися за пограбування грецької громади. А вбив його Біломорський, прибулець із Греції. Він за дорученням грецької громади зажадав від Косоглу повернути вкрадені гроші. До речі, вони були поділені із де Рибасом, якого саме тому викликав до себе Павло І, імператор. Мабуть, справа полковника російської армії Косоглу була першою резонансною справою в Одесі. А друга справа пов’язана із іменем Фадєєва, який теж шахрайським шляхом привласнив великі казенні кошти. І, як вважають дослідники Одеси, теж за потурання де Рибаса.
Фадєєв втік до Сант-Петербурга, але одеська жандармерія знайшла його там в одному із поміщицьких маєтків і привезла до Одеси, де він був засуджений на 8 років тюремного ув’язнення.
А ось при дюкові де Ришельє шахрайства в Одесі все ж таки стало менше. Він збільшив штат поліції і відкрив перші в’язниці. До речі, до нього де Рибас побудував замість в’язниць так звані ями, в яких утримувалися злочинці. Злочинців випускали в кайданах на вулиці, щоб вони просили милостиню на їжу. За Ришельє шахраї та аферисти, контрабандисти та бандити утримувалися у спеціально побудованих в’язницях, в яких вони одержували допомогу на харчування:
– Наскільки я пам’ятаю, під час правління дюка де Ришельє була гучна кримінальна історія з якоюсь Поздняковою...
– Так-так. Позднякова – це дворянка, яка зробила підкоп під Казначейством разом із іншими двома дворянами. Їм вдалося викрасти кілька сот рублів – царських золотих монет. Але витрачено було лише 18 рублів золотом, тому поліція їх дуже швидко знайшла. Позднякова одержала невеликий термін, на відміну від своїх помічників. Справа в тому, що вона була сестрою милосердя під час російсько-турецької війни, нагороджена Георгіївським хрестом, незважаючи на те, що вона була жінкою. Тому й одержала всього три роки тюремного ув’язнення.
– Це правда, що за дюка де Ришельє процвітали будинки терпимості?
– Архівні дані свідчать, що у той час бідою Одеси була справді проституція. Санітарна служба постійно доповідала дюку про різні венеричні захворювання. Мабуть, з того часу вже жінок Одеси продавали за кордон, зокрема, в гареми Туреччини та Близького Сходу.
– Тільки наші сучасниці-повії найчастіше добровільно заради наживи продаються.
– У зв’язку із цим наведу один, на мій погляд, сумний факт, пов’язаний із княгинею В’яземською. Її викрали для продажу бандити, переважно грецького походження, написавши листа із вказуванням місця побачення від імені її нареченого. У листі говорилося, що він чекає на неї біля порту у невеличкій корчмі. Коли вона туди прийшла, то її схопили, зв’язали і помістили на судно. Княгиня В’яземська зрозуміла, що пірати везуть її для продажу на Схід, але змиритися із цим вона не могла, стрибнула за борт і потонула. Її тіло хвилями знесло до Кримського півострова і прибило до берега в районі Ялти. Княгиню пізнали за медальйоном, на якому було гравірування «Княгиня В’яземська». Втративши такий ласий шматок заробітку, бандити вирішили звернутися до князя В’яземського, щоб одержати за неї викуп, мотивуючи тим, що вона жива. Коли вони прийшли до нього на Ланжеронівську, їх схопила поліція. Ця справа слухалася в суді. Але не встигла вона початися, як князь В’яземський зі своїми двома товаришами-офіцерами убіг до суду і застрелив трьох бандитів. Після цього випадку Ришельє заборонив йому відвідувати Одесу, і сюди він більше ніколи не приїжджав.
– Слухаючи Вас, Вікторе Рафаїловичу, можна зробити висновок, що в бандитській Одесі превалювало більше греків.
– Ні-ні. Серед бандитів були люди різних національностей – євреї та болгари, українці та росіяни, молдавани... І навіть був чорногорець за національністю, відомий Мішиць-Михайловський.
– А, це той, який мріяв об’єднати усі балканські слов’янські держави на чолі із Болгарією?..
– ...А потім цей союз приєднати до Російської імперії. Його група у складі чорногорців, болгар, македонців вела таку пропаганду на території Туреччини та інших держав. Звичайно, він був шахраєм міжнародного рівня. У Росії він нібито будував за своїм проектом найбільший у світі аероплан, під нього від заможних купців та поміщиків шляхом обману одержав величезну кількість грошей. Але цього йому було мало. І він зі своїми помічниками пограбував Лондонський банк, з якого вивіз чимало коштів. Але поліція їх вистежила і оточила потрійним кільцем. У результаті усі його товариші покінчили життя самогубством. А самого Мішиць-Михайловського не знайшли. Лише через півроку він з’явився в Одесі. Його справа була відома і Санкт-Петербурзькому, і Одеському розшуку. Знаючи це, він симулював катастрофу, у якій, нібито, його аероплан розбився. І усім навіть показував уламки так званого літака. Але все ж таки у 1912 році його посадили до в’язниці. Ви собі не можете уявити, що в нього було виявлено величезну суму грошей, рівноцінну річному запасу Російської імперії. Влада не могла збагнути, що з ним робити. З одного боку, він відомий міжнародний бандит, а з другого, – ці гроші були потрібні для ведення Першої світової війни, яка розпочалася у 1914 році. Все ж таки його випустили із в’язниці.
– А як же закінчилося його шахрайське життя?
– Не повірите. У 1918 році він з’явився в Одесі комісаром Тимчасового уряду. Обікрав ломбард, зник, і сліди його після цього загубилися…
– Ви знаєте, проглядається сучасний почерк наших, сьогоднішніх, шахраїв, які затесалися в політику, економіку... У підсумку: хто в бігах, хто під слідством, хто вже за ґратами... Загалом, аферисти та шахраї усіх часів і народів безсмертні... Тих і сьогоднішніх поєднує корпоративна мораль та норми поведінки.
– Але Ви знаєте, серед «моїх» (посміхається) одеських бандитів були набагато колоритніші постаті, ніж сьогоднішні. Згадаємо хоча б Мішку Япончика, який народився у дуже бідній єврейській сім’ї биндюжників. Япончик – його бандитська кличка, дана йому через розкосі очі. А справжнє його прізвище – Вінницький Михайло. Про нього вже було багато написано, але свого часу Мішка перебував у анархістській дружині. Змінювалася влада – він примикав і до червоних, і до білих (щось на зразок вчинків деяких політиків сьогоднішнього дня).
– Для тих, хто, можливо, не знає, нагадайте, як «знаменитий» одесит закінчив своє життя.
– Це було у 1918 році. Він тоді «курирував» понад 2 тисячі бандитів Молдаванки. Вони дружили із колегами зі Слобідки, але ворогували із пересипськими. Однак йому вдалося їх усіх об’єднати. Япончик навіть написав листа голові губвиконкому, якого було надруковано в газеті і в якому заявляв, що він бандит і діяв за царизму, що його вчинки були спадщиною царського часу. Але в умовах революційного соціалізму він прагне вести нормальне життя. І тоді голова губвиконкому разом із Реденсом – це свояк Сталіна, начальник ЧК, вирішили прибрати цих людей із Одеси, тому їх важко було спіймати. Цього не змогли зробити ні царська поліція, ні денікінська контррозвідка. Вони були кумирами Молдаванки. Грабували та накривали гарні столи для молдаванської бідноти. Тому їх не видавали. І, нарешті, їх зібрали та створили перший революційний полк імені Володимира Ілліча Леніна. А Мішку поставили на чолі його. У результаті полк висунувся до румунського кордону. Перші, з ким вони схопилися, це були румунські та білогвардійські загони. Вони перемогли їх, йшли в штикову, закидаючи супротивника гранатами.
А потім вони завагалися і оголили фронт. І Мішка вирішив повернутися до Одеси, а з ним пішло – їх було спочатку близько 2 тисяч, – близько тисячі двохсот чоловік. Це теж чимало. Вони відступали на бронепоїзді, йшли на Одесу. Біля Роздільної їх загнали в тупик. Там заявили, що він засуджений до розстрілу. Мішку Япончика та його ад’ютанта розстріляли.
– Наскільки мені відомо, його родичка ще довго жила в Одесі?
– Декілька його сестер у роки революції були репресовані, а рідний брат так і залишився жити на Молдаванці. І жив тут до першої хвилі еміграції євреїв, десь до 70-х років. Але потім брат емігрував... Про багатьох сучасних «япончиків», напевно, через десятиліття ми ще довідаємося, як і довідаємося про сучасних жінок, подібних до Соньки-Золотої Ручки.
– Ви маєте на увазі Соню Блювштейн.
– Так, жительку Брод. Але потім вона переїхала до Одеси, вийшовши заміж за одеського злодія-красеня. А починала вона залізничною злодійкою, промишляючи в поїздах. До речі, мало хто знає, що Соня першою у світовій практиці почала використовувати снотворні засоби. Але так вміло це робила, що ніхто не гинув. Зараз бандити користуються «клофіліном», і люди, що вжили його, найчастіше гинуть. А вона знала дозування, і усе завершувалося благополучно. А потім вона взялася за великі афери. Ми про неї і фільм зробили, як і про Мішку Япончика, чимало книжок про неї написано.
– Судячи із фільмів та з Ваших книжок, вона була досить ефектною жінкою, чудово володіла польською, румунською, російською, українською мовами. І звичайно, завдяки своєму зовнішньому блиску, я б навіть сказав, ще й ораторській майстерності, вміла увійти в довіру до будь-якої людини. Ні-ні, я ловлю себе на думці, що деякі наші сучасниці, посадові особи, так мені нагадують Соньку Золоту Ручку...
– Мені теж. І гадаю, що пройде не так вже й багато часу, коли про Соньок із нашого сьогоднішнього життя ми довідаємося про карколомні факти. Поки ж що я працюю із архівами. Гадаю, що вони поповняться через якийсь час і новим фактологічним матеріалом, який дасть основу не для одного ще документального фільму або книжки. Що й говорити, за останні роки в нас корупція розцвіла. І, повірте, не заради красного слівця, прагну сказати, що мені імпонують заходи нашого нового уряду та Президента В.Ф. Януковича, спрямовані проти корупціонерів в органах влади. Корупція за усіх часів починалася зверху, вона, як ракові метастази, поширювалася в усі сфери життєдіяльності суспільства.
– Вікторе Рафаїловичу, Ви пишете про бандитів та шахраїв не лише минулого століття, але й сьогоднішнього століття. Чи не небезпечно? Адже живі їхні родичі, та й багато хто з них, відбувши тюремний термін, випущені із в’язниць.
– Якось в «Аргументах и фактах» вийшла моя стаття «Бриллиантовое ожерелье». У ній я розповів про жінку легкої поведінки видатної краси, до якої почала залицятися близька людина Хаммера, головний інженер Григорівського порту. Він з нею одружився. Офіційно. І подарував їй діамантові підвіски та намисто. Тоді це коштувало 27 тисяч доларів. Я навіть із нею розмовляв. Але її вбили праскою. Через ці ювелірні прикраси. Той, хто відсидів 10 років, почав мені телефонувати із Лондона, погрожуючи. Йому пояснили його ж колеги, такі ж бандити, як і він, що я, загалом, дуже м’яко написав про нього. Треба було жорсткіше написати. При тому, що він став таким великим корупціонером і діячем, дуже заможною людиною, і в нього є багато інших заслуг – економічних, перед Україною, які я теж відзначив. Розумієте, з одного боку, він бандит, а з другого, – робить чимало для підтримки фінансової потужності України. Що я теж вказав. Йому пояснили, що я нічого особливого не хотів. І він від мене відчепився.
– Скажіть, Ви вважаєте себе більше лікарем чи істориком?
– Знаєте, дев’ять років тому я завідував кафедрою у сільгоспінституті, де в мене у підпорядкуванні було 134 працівники і була найновітніша апаратура. Потім очолив медико-фармацевтичну асоціацію, що складається із 83 чоловік підприємців. Я не підприємець, я обраний президент. До останніх двох років я ще консультував у поліклініці, приймав хворих та займався великою клінічною роботою. Але, зізнатися, пошукова письменницька робота так захопила, що я не можу тепер прожити і дня без рядка. Живу надією, що «Историю Одессы» і «Бандитскую Одессу» я напишу аж до сьогоднішніх днів. А для цього треба видати ще шість книжок. За покликанням я, звичайно, лікар, як і мої батьки. Батько був відомим медиком-академіком. А письменницька справа для мене стала не лише хобі, але й сенсом життя.
– Нехай усі Ваші плани, Вікторе Рафаїловичу, здійсняться. Але навіть те, що Ви вже написали, гідно увійшло до антології нашої одеської літератури.
