Відходили свої трудні віки дорогами України сивочолі співці-кобзарі. Новий час затьмарив їхні самотні голоси естрадними ритмами, затяг до концертних гранд-залів любителів симфонічної та камерної музики. І все-таки не вмирають перлини національної творчості – думи.
Анатолій Шевченко бере гітару, і ллються звуки – такі ж, як ті, що просвітлювали дух давнього слов'янства. Одеська філармонія, де він працює понад чверть століття, рекомендує його як талановитого виконавця, який віртуозно володіє формою і кольором звуку, його потаєним змістом. Нинішні дослідження маестро присвячені тенденціям музичної культури, створеної нашими предками.
– Анатолію Антоновичу, до цієї роботи більше спонукає почуття національної гордості за історичне коріння свого народу чи прагнення пізнати глибинні пласти музики?
– Для мене ці поняття неподільні. І у тому, і в другому явищі захоплює інтрига творчого розвитку. Адже думний лад – та форма етики, яка і сьогодні зберігає життєздатність. Наприклад, не менш давні скандинавські руни виконали свою драматичну роль і стали пам'ятками. А тема думи не вичерпана. Отже, процес національної самосвідомості в Україні далі еволюціонує. Це ж стосується і державного устрою.
– Тому настав сприятливий період, щоб відновити традиції дум?
– Їх не потрібно відроджувати. Тому що вони існували завжди. І супроводжували життя народу, будучи надбанням організованої системи кобзарства.
– Отже, думи відрізняються від звичайних народних пісень?
– Фольклорне мистецтво – це пісні, які співав увесь люд: орачі, косарі, пастухи. Думи ж обов'язково припускають наявність професійного виконавця. Нехай його манера далека від академічної, але це й не стихійна гра. Велич дум завжди несли сліпі співці, які ходили по світу.
– Це теж відмітна риса традиції?
– Скоріше незмінний факт. При втраті якогось органу чуттів посилено активізуються інші. У людини, позбавленої можливості споглядати світ, як правило, підвищується гострота слуху, посилюється пам'ять, стають тоншими тактильні відчуття. Тобто, набуваються якості, важливі для виконавців думної музики. Адже у давнину музичні твори виконувалися без нот, винятково на слух і по пам'яті. От тільки незрячі хлопчики, відібрані з дитячих років в учні, не просто завчали текст. Їм передавалося розуміння духовної концепції такого явища творчості, як дума. Для них же виконавство було можливістю брати участь у житті суспільства, заробляти на хліб. І нести місію українського кобзаря як морального просвітника народу.
– Це – не перебільшення?
– Бродячі співці були чи не єдиним засобом масового інформування. Радіо, телевізора, інтернету, як відомо, не було. Тому у період закладання державності кобзарство було найефективнішим і найдоступнішим способом формування загального психологічного настрою. А міфологічні образи, до яких зверталися кобзарі, сприймалися як приклади належної поведінки і героїки. Сказання були записані згодом. І стали класикою.
– Але чи не порушив розвиток писемності цього струнного способу вираження національної ідеї?
– Київська Русь, яка уже знала рукописне слово, була результатом об'єднання багатьох племен. Але християнство, яке стало її офіційною релігією, заперечувало язичницьку спадщину. Боротьба з ним знайшла відображення і у «Слові о полку Ігоревім». Літературні пам'ятки лягли в основу епічного жанру. Їхній зміст теж співався у супроводі інструментів, часто на старий лад.
– Ми зберегли музику. А слухача, здатного сприймати думи?
– У відповіді на це запитання не можна бути категоричним. Так само, як дивитися на Україну тільки як на політичне утворення. Ми розгубили не слухача, а хранителів культури. І створили її споживача, більш схильного до пошуку у музиці розваги.
– І часто у їхніх оцінках переважають підходи європейського музикознавства, яке відводить музиці іншого походження другорядну роль. Чи справедливо вимірювати думи цими канонами?
– В усіх культурах, і в українській, зокрема, є традиційні звукоформи. Це не стільки конкретна мелодія, скільки мелодекламаційні розспіви. Вони можуть варіюватися у залежності від світогляду автора. Але у них незмінно зберігається основа, дух народу, що стоїть вище за будь-які соціальні технології.
Наприклад, індійська рага, арабський макам, андалузьке фламенко, та й російські билини мають зовсім інший лад і специфічну структуру. Щоб зрозуміти їх, потрібно знати мову і філософію цих культур. А переносити механічно європейську матрицю на інші культури невірно. Це стосується і самобутності кобзарів.
– Зараз усюди звучить бандура. Куди поділася кобза?
– Бандура – це вдосконалена кобза. У неї також залишився резонаторний ящик. Але з'явилося більше струн з «приструнками», які збагачують звучання. Тому гриф у неї розширений, але струни при грі також притискуються до нього. Останнє істотно відрізняє бандуру від гуслів.
– Анатолію Антоновичу, у Ваших творах теж є думна тема?
– Так, до неї я звертаюся давно, і ці елементи включаю до багатьох своїх творів. Цілком перебувають у цьому ключі «Буря на Чорному морі», «Хаджибей» з циклу «Одесика». Ще – Дума про Григорія Сковороду. Це написано для гітари. Але стародавня структура – та ж!
