Уявіть собі, шановний читачу, що вам у ваші сімдесят років з «хвостиком» треба вийти на сцену і продемонструвати свої танцювальні здібності у відбірковому конкурсі перед вимогливим журі, у якому сидить сам знаменитий Влад Яма. Причому знаючи, що ва­­ше мистецтво транслюватиметься­ по телеканалу на всю Україну. Вистачило б сміливості і запалу? Гадаю, що багато хто не ризикнув би наважитися на таке. А от Анатолій Борисович Трухін ризикнув. І коли він, у неповторній за еластичністю манері від­бив­ши «ключі» і виконавши інші «колінця», ішов на носках зі сцени, Влад Яма, посміхнувшись, вигукнув: «Клас!»

Я бачив цю телепередачу з Києва, і коли Анатолій Бо­рисович, не за роками рухливий, неспокійний, з важкою потертою сумкою у руці, прийшов до редакції, щонайперше запитав:

– Яку мету Ви стави­ли,­ беручи участь у всеукраїнському відбір­ковому конкурсі? На що сподівалися?

Він широко посміхнувся, зітхнув глибоко і сказав:

– Та ні на що я не розраховував і не сподівався, Вікторе Івановичу. Мені хотілося, щоб молоді люди побачили мій танець і зрозуміли, що людина ніколи не повинна старіти душею і тілом. Треба бути оптимістом всупереч усьому. А щодо мети, то вона у мене чітко визначена – дожити до дев’яносто чотирьох років. А там побачимо.

Звичайно ж, таку заяву я сприйняв з певною часткою іронії. Але поступово, слухаючи Анатолія Борисовича, переглядаючи газетні пуб­лікації про нього та його власні статті, вірші, пародії, фотографії, переконувався, що у такому оптимізмі немає показухи. Він досі підтри­мує добру фізичну форму – вранці бігає. На одній нозі, витримуючи прямий кут другою, може простояти дві-три хвилини. Що і продемонстрував. За необхідності може зробити стійку на одній руці. А еластичності його рухів може позаздрити навіть мім-професіонал. Він і в мистецтві красномовства майстер. Ба­гато років був конферансьє, вів концерти відомих естрадних артистів. І з Петросяном, і з Моргуновим, і з Жванець­ким, іншими метрами кіно і сло­­ва співпрацював, що підтверджують їхні письмові відгуки про творчість Трухіна і побажання нових успіхів. Мимоволі виникло запитання:

– Анатолію Борисовичу, а що, власне, Вас зробило, не побоюся цього слова, популярним в артистичному світі?

– На естраді мені приніс популярність номер, який я назвав «каблучки». Стаючи до глядачів спиною, я повертав корпус на сто вісімдесят, а то і на двісті градусів. Ті, хто сидів у залі, бачили одночасно і моє обличчя, і каблуки. А пряжка ременя опинялася на боці. Такий номер не виконувався жодним артистом у світі. І не випадково великий маг Копперфільд, побачивши фотографію, на якій я сфотографований під час виконання «каблучків», висловив своє захоплення і залишив на ній автограф.

– За кількістю автогра­фів знаменитостей Вам ­міг­­ би­­­ позаздрити будь-який­ їхній запеклий збирач. Ні­кулін, Мішулін, Есамбаєв, Ступка, Гурченко, Магомаєв, Алзова, Кожедуб, Маресьєв, академік Патон... До речі, що Вас пов’язує з Богданом Ступкою?

– Ми знімалися у кінофільмі Кіри Георгіївни Муратової «Два в одному», відзначеному «Золотою Нікою». Богдан Силь­вестрович після перегляду картини сказав, що йому дуже сподобалося, як я зіграв свою роль. Для мене це найвища нагорода.

– А як Ви, не маючи фахової освіти, у кіноартисти пробилися?

– У 1997 році я видав книжку у співавторстві з Юрієм Хохленком «Неіконописний Пу­­ш­кін» і подарував її Кірі Ге­ор­гі­їв­ні Муратовій. Тоді ж продемонстрував їй своє декламування віршів, оповідань Михайла Зощенка, кілька но­мерів пантоміми, акробати­ки. І після цього пройшов­ ре­­тельний добір на роль контролера-хабарника у кіно­фільмі «Другорядні люди». Він удостоївся гран-прі у 2001 р. на кількох міжнародних кінофестивалях. Був помічений і мій скромний внесок до успіху. Кіра Муратова довірила потім мені гостросюжетну комічну роль у фільмі «Чеховські мотиви». А пізніше я знявся у головній ролі у кінокартині Леоніда Павловського «Кредитка» і у фільмі «Ефект присутності», який у 2006 році удостоївся нагород на міжнародних кі­нофестивалях країн СНД і Балтії «Бригантина» і «Нове кіно. ХХ століття» у Смоленську. До ре­­чі, на кінофестивалі у Бердянську я претендував на першість у номінації на краще виконан­ня головної ролі.

Анатолій Борисович розповів про те, як знімався у філь­мах «Настроювач», «Лялька», як­ сподівається одержати нові ролі, з огляду на слова, сказані Кірою Муратовою: «Ви виконуєте свої ролі на «п’ять з плюсом», і як же вас можна забути?!» А в анотації до фільму «Другорядні люди» всесвітньо відомий кінорежисер написала: «Я, режисер-постановник к/ф «Другорядні люди» Кіра Георгіївна Муратова, при до­борі на роль у цьому фільмі запросила актора Трухіна Ана­толія Борисовича і зробила вдалий вибір. Свою роль у цьому фільмі він виконав на 5+ (п’ять з плюсом), а за 12-бальною системою на 12++ (з двома плюсами)». Така оцінка гідна поваги!

– Яку роль Вам хотілося б зіграти, щоб одержати особливе задоволення?

– Тяпкіна-Ляпкіна з гоголів­ського «Ревізора». Я ж втілюю образ не тільки словами, а й пантомімою. Коли йшла робота над «Кредиткою», запропонував виконати такий номер пантоміми, який не знімався ще жодним режисером у світі. Йшлося про те, що я нахилюся стоячи під кутом у п’ятдесят-шістдесят гра­дусів, при цьому не згинаючись. Художній керівник фільму Віктор Ігнатьєв засумнівався. Три дні він екзаменував мене. А коли кі­нокамера зробила контрольний кадр, він вийшов класичним. Як писав в одній з газет режисер «Кредитки» Леонід Павловський, Кіра Муратова, подивившись на монтажному столі при озвучуванні ці кадри, була у захваті. На жаль, не всі вони потрапили на екран.

– Анатолію Борисовичу, уже вищесказаного досить для того, щоб переконатися – Ви особистість неординарна. Ви справді, як відзначила Кіра Муратова, належите до самородних талантів. З ваших слів я довідався ще й про здібності знімати негативну енергетику, відновлювати масажем сили тим, хто страждає на різноманітні захворювання,­ ваші руки пацієнти називають золотими. Ви знаходите час, щоб займатися військово-патріотичним вихованням молоді, передали цінні документи часів Великої Вітчизняної війни до низки музеїв. А читачам, гадаю, буде цікаво довідатися і про те, звідки Ви родом, хто Ви є.

Анатолій Борисович замислився, потім дістав з сумки стосик аркушів паперу і сказав:

– Почитайте, усе довідаєтеся про мене, як на сповіді. А шановним читачам популярних «Одеських вістей» скажу про себе коротко. Народився в Росії, на Брянщині. Війна застала у селі Червоний Колодязь. Нас у сім’ї було восьмеро дітей. Батько пішов на фронт і загинув. Старший брат Василь був партизаном у 16 років, а у 1944 році загинув під Ленінградом. Фашисти підпалили наше село, і я, а мені було чотири роки, одержав опіки. Мама виносила мене з вогню ризикуючи життям. Важко все це згадувати... Після вигнання фашистів жили у землянці... Терпіли голод і холод... П’ятнадцятирічний Вітя, повернувшись з партизанського загону, першу борозну розорав на полі... Він відзначився пізніше на цілині, був нагороджений орденом Леніна, став заслуженим працівником транспорту РРФСР... А мені недавно вручили документ, який підтверджує, що я є жертва нацистських переслідувань. Не­хай їх не буде більше ніколи.

Слухаючи Анатолія Бори­совича, я думав про те, як схожі біографії мільйонів наших співвітчизників, які пережили фатальні роки боротьби з гітлерівським фашизмом. І про те, як же важливо у суспіль­стві ставитися з повагою до тих, кому нещодавно було присвоєно статус дітей війни. Вони так багато зробили для нашого мирного сьогодення.

– Взагалі, вийшли ми всі з народу,– резюмував я, коли Анатолій Борисо­вич роз­по­вів про те, як на­­­­в­чався у Севастопольському університеті, трудився інже­нером-будівельником, удос­­­­ко­­­­налював знання у Цен­тральному міжвідомчому ін­­­­­­­­­­­­­­с­ти­­­­туті підвищення квалі­­фі­ка­­ції керівників будівництва у Києві, і запитав: – Анатолію Борисовичу, чітка мета зрозуміла – дожити до 94 років, а яка мрія головна?

– Спасибі за запитання. Мрію створити в Одесі Будинок пантоміми і сатири. Як жартома охрестили його мої друзі з групи «Маски» – Будинок сміху Трухіна.

– Нехай здійсниться Ваша заповітна мрія, Анатолію Борисовичу. Вам, як гостеві нашої редакції, надається можливість звернутися до багатотисячної читацької ау­ди­торії. Що Ви по­ба­жаєте?

– Пам’ятати завжди, що людина послана Богом на землю сіяти розумне, добре, вічне. Як це роблять люди, які підтримали мене і багатьох земляків в тяжкі миті життя, Володимир Андрійович Азаркін, Микола Пантелеймонович Пав­люк, Володимир Іванович По­номаренко та інші, гідні поваги. Доброчесність – от що ми повинні протиставити злу і насильству, які захльоснули наше суспільство.