Чи справедливо було б оцінювати професійні заслуги тієї чи іншої людини одними тільки роками трудового стажу? Мабуть, ні. Але інші мірки не так просто визначити. Тож у такому випадку можемо оперувати тим, що для учительки Надії Іванівни Гучок ось цей черговий навчальний рік уже – 53-й. Ну, а що криється за цими роками? Що, взагалі, стоїть за вчительською працею?
Перші «уроки» Надійка стала давати ще… у дошкільному віці. Збирала сусідських діток, садила за умовні парти. У кожного – по клаптику газети та огризку олівця; кожен щось там собі малював, а потім здавав на перевірку. Сувора і водночас справедлива «вчителька», роль якої виконувала Надійка Гучок, ставила оцінки; когось хвалила, комусь робила зауваження і просила виправитися. Щодо вибору майбутньої професії, у Надії ніколи жодних сумнівів не виникало. Та, на жаль, трапляється й таке, коли наше життя з нашим вибором не рахується…
Батьки Надії – Іван Васильович та Єфросинія Антонівна – були простими селянами, трудилися у колгоспі. До речі, часто польовичці та механізатору випадало працювати поряд. А жнива й узагалі нерозлучно проводили: мама йшла помічником комбайнера на комбайн до тата. Надійці тим часом доводилося самій обслуговувати все домашнє господарство та ще й доглядати сестричку Віру, яка тяжко хворіла на туберкульоз кісток. Практично усі заробітки батьків йшли на постійне лікування Віри. Тож коли Надія закінчила школу, можливостей відправити її на навчання до педагогічного училища просто не знайшлося. Змогли влаштувати Надію на курси бухгалтерів.
Це вже була якась освіта. А тут саме місце бібліотекаря з’явилося. І не у сільській, а у шкільній бібліотеці! Отак доля іноді повертає нам свої борги. Працювала з ентузіазмом, вступила на заочне відділення педучилища. Незабаром дочекалася й омріяного вчительського місця. Молодій та активній Надії Гучок в період її комсомольських років довелося навіть завідувачкою шкільним відділом райкому ЛКСМУ попрацювати. Встигла й заочне відділення Одеського держуніверситету імені І.І. Мечникова закінчити, після чого стала викладати українську мову та літературу у рідній Визирці. Тут і директором школи з 1977-го по 2006-й працювала. У рідному селі вийшла заміж за комбайнера. Удвох виростили сина Валерія та доньку Світлану, допомогли їм вивчитися. Син і донька створили власні сім’ї, мають дітей. Добре, що живуть всі тут, у селі. Нема, на жаль, Володимира Івановича – не змогло довго служити йому підірване важкою працею серце. А від дітей та онуків Надії Іванівні– завжди підтримка і втіха.
Поважають Надію Гучок у селі. Другий рік вона головує у місцевій раді ветеранів. За підтримки виконкому, депутатів сільради робить все, аби полегшити життя людей похилого віку, які свого часу для розвитку села, для захисту Вітчизни себе не шкодували. А ще ж є робота в школі. Надія Іванівна– класний керівник 9-го класу, викладає українську мову та літературу. Великий педагогічний досвід підказує їй, відміннику народної освіти, що справжній учитель зобов’язаний не одні тільки знання зі свого предмета давати – треба й до самостійного життя дітей готувати. Чого варті будуть оті знання без працелюбності? А що як досить розумна людина не буде гуманною? Є у шкільній програмі такий урок: «Література рідного краю». Недовгий урок. А скільки може він дати, якщо вчитель проведе його з повагою, любов’ю до учнів! Надія Іванівна запрошує на такі уроки представників творчої інтелігенції, що є вихідцями із рідного села. Вони діляться на уроці з юним поколінням не лише своїми творчими здобутками, а й досвідом життя. Підказують, радять будувати життя за принципом: «і собі, і людям», бо ж якщо жити тільки для себе і будь-якою ціною, то вийде: «після нас – хоч потоп». А природа ж у різних куточках світу попереджає: «Люди, щось не так у вашому житті! Схаменіться, врятуйте планету для ваших нащадків…»
А ще у арсеналі вчителя є уроки позакласного читання, є виробнича практика, яка дає змогу ознайомитися не тільки з процесом того чи іншого виробництва. Вони, ті процеси, змінюються. А ось підхід фахівця до своїх обов’язків, важливість тих же міцних знань, логіка мислення, вміння контактувати з підлеглими, керівництвом, колегами– хто цьому навчить молоду людину? У творах на вільні теми учні Надії Іванівни нерідко пишуть про славетну історію села, заснованого козаками-поселенцями, про бажання й свої знання та працю вкласти у подальший його розвиток. Пишуть про визначних, шанованих земляків. Ось, наприклад, є така людина– колишній фельдшер Валентина Григорівна Гонголевська. Багатьом у селі вона надавала медичну допомогу, навіть приймала пологи. Нинішні учні знають, що саме завдяки професійним і добрим рукам цієї жінки з’являлися на світ їхні батьки та діди і бабусі. Знають і про те, що за це нічого їй не доплачувалося… А ще пишуть нинішні діти про важку селянську працю своїх батьків і матерів. Працю, до якої й самі залучаються, і завдяки якій згодом зможуть отримати омріяний фах. Пишуть про повагу і вічну любов до батьків.
Отже, не марно навчала і навчає їх Надія Іванівна.
