Сьогодні йому, тепер вже старійшині журналістського корпусу Одещини, минає вісімдесят. Але, як і три з лишком десятиліття тому, коли автор цих рядків працював в Одеському обласному комітеті телебачення і радіомовлення (тепер облдержтелерадіокомпанія), очолюваному Петром Олексійовичем Зарічанським, він лишається молодим душею, завжди привітним до людей, життєрадісним, бадьорим, мудрим.
Для нас, тоді молодих журналістів, він був перш за все наставником з багатим життєвим досвідом. Адже пройшов трудовий шлях від стропальника підйомного крану залізничного вузла Одеса – Товарна у голодні й холодні 1947-1948 роки, далі через цілинну багатотиражку радгоспу «Новочеркаський» – одного з найбільших у Казахстані, а потім через обласну газету «Акмолінська правда», де працював разом з відомими згодом радянськими журналістами Анатолієм Стреляним, Валерієм Широковим, Юрієм Пастуховим, до керівника одного з кращих регіональних електронних ЗМІ України 70-80-х років минулого століття. Він завжди переступав поріг рідного для нього Одеського радіо, де також пропрацював чимало літ, з жартом. Якось ми, тобто автор цих рядків, а також Володимир Невмитий і В’ячеслав Кудряшов (Славко саме почав носити бороду), у курилці обговорювали щось перед літучкою. Раптом заходить Петро Олексійович і з порога промовляє, посміхаючись:
– Один Невмитий, другий – неголений, а третій (я саме випустив клубок диму після затяжки) – «їжачок у тумані…»
Одного разу, лишивши нас після чергової редакційної літучки в кабінеті («вас, Штірліци, прошу лишитися»), Петро Олексійович сказав:
– Дякую, хлопці, за оперативну підготовку спеціального випуску новин (в Одесі саме перебував кубинський лідер Фідель Кастро). У вашому репортажі було кілька цікавих знахідок (він докладно проаналізував їх). Шукайте й далі. Вчіться. Боронь Боже спинятися на досягнутому. Хто шукає – той журналіст, хто спинився – ремісник-штампувальник. А загалом заздрю вам білою заздрістю. Ви закінчили університетський стаціонар, набули хороших знань, побували у вирі студентського життя. Мені ж довелося гризти граніт науки у вечірніх школах, на заочному відділенні філологічного факультету. Та й зараз гризу його…
Оте, як нині прийнято говорити, неформальне спілкування назавжди закарбувалося в пам’яті. І не лише моїй, а й багатьох тих, кому довелося працювати разом з Петром Олексійовичем. Постійно вчитися: у життя, у людей, у всього, що тебе оточує. Це правило ми засвоїли від Зарічанського, як аксіому. І сьогодні, в день ювілею, хочеться щиро подякувати йому за його науку доброти, порядності, принциповості, людяності. З роси і води Вам, Петре Олексійовичу! Здоров’я, достатку, успіхів!
