Є люди, знайомство з якими запам’ятовується на ціле життя. Бо вони перевертають усталені уявлення про те, що відбувається, змушують вивчати проблеми, аналізувати і не плисти бездумно за течією в сучасному світі торжества інтересів груп, спільнот і кланів.

Саме до таких людей належить науковий консультант обласного протитуберкульозного диспансеру, провідний науковий співробітник Українського науково-дослідного протичумного інституту ім. І.І. Мечникова, заслужений лікар України, кандидат медичних наук Леонід Григорович Авербух. 31 жовтня він відзначив свій 80-річний ювілей.

Наше знайомство відбулося невдовзі після того, як ВООЗ почала активно нав’язувати нашій країні свою стратегію боротьби з туберкульозом. Щиро кажучи, мені тоді й на думку не спадало, що підходи до розв’язання проблеми з боку такої великої міжнародної організації можуть лише прискорити настання захворювання, яке у радянській Україні було практично переможене. Моя захоплена стаття тоді викликала всерозуміючу посмішку досвідченого фахівця. Леонід Григорович чудово розумів: я ще одна жертва локшини, яку успішно навішували на вуха багатьох, зокрема і журналістів. Адже саме з нашою допомогою завжди намагаються сформувати потрібну громадську думку.

Потім було знайомство з мо­нографією Леоніда Гри­го­ро­вича «Туберкульоз: етапи боротьби. Здобутки та втрати» – найсерйознішою та найглибшою роботою з цієї проблеми в сучасній історії країни. А після цього – і з унікальним музеєм туберкульозу, який Леонід Григорович створив в Одеському обласному протитуберкульозному диспансері.

Зібрані факти, їхня аналітична оцінка виказували в авторові надзвичайно цікавого вченого, який робить висновки на підставі багаторічного досвіду роботи практичним лікарем-фтизіатром. І висновки ці страшні: руйнування налагодженої вітчизняної системи боротьби з туберкульозом на тлі загального зубожіння людей, зниження доступності медичної допомоги на багато десятиліть уперед втрутить країну в епідемію цього дуже тяжкого захворювання. Свої міркування про життя Леонід Григорович висловлює щирими чотиривіршами – віршо­форизмами, які друзі частіше називають «льончиками». У них відбивається вся мудро-іронічна філософія автора:

Всем миром правят

криминала интересы,

А жизнь людей зависит от того,

Насколько сдержки

и противовесы

Способны ограничивать его…

***

Страны культура

и культура класса

(Ах, как я эти термины люблю!)

В культуре массовой

культуры масса

Стремится

к абсолютному нулю…

***

Двояким род невежества

бывает:

Одно – науку упредить мечтает,

Другое – поспешает вслед

за ней,

Невежеством оставшись,

ей-же-ей…

За умов замовчування справж­нього стану справ із захворюваністю на туберкульоз точка зору Авербуха часто викликає роздратування. Втім, інакше й бути не могло: одесит у сьомому поколінні, який ретельно й уважно вивчив власний родовід, він став продовжувачем справи своєї матері – кандидатки медичних наук, найпершої лікарки, яка застосувала в Одесі флюорографію для діагностики захворювань легенів, завідувачки рентгенологічного відділення тубінституту Мальвіни Григорівни Зальцберг. Вона навчалася завжди. І з самого дитинства залученим до цікавущого світу пізнання виявився й Леонід. Навіть в евакуації він трудився статистом разом із мамою в тубінституті. А після війни, щоб не гаяти часу марно, до медінституту зумів вступити спочатку умовно, коли йому ще не виповнилося і 16 років. Адже трудитися Леонідові Григоровичу треба було і за батька, який загинув у 1942 році під Севастополем.

Усі, хто знає, Леоніда Григо­ровича, завжди підкрес­люють надзвичайну твердість його характеру. Це, мабуть, сімейне. Бо такою була Мальвіна Григорівна, таким був і її брат, дядько Леоніда Григоровича, – завідувач кафедри опору матеріалів політехнічного інституту, професор Самуїл Григорович Зальцберг. Будучи виключеним з партії і звільненим з роботи під час боротьби з космополітизмом, він не зрадив своїм поглядам, далі плідно працював у Пензі та Кишиневі. І кожним днем свого життя доводив просту істину: якщо людина хоче залишитися людиною, їй належить уміти опиратися владі, обставинам і кон’юнктурі.

Тому не дивно, що Леоніда Григоровича, вихованого справ­жніми інтелігентами, завжди цікавило все: і краєзнавство, і музика, і люди цікавих доль. Не випадково він став і автором дуже цікавої книжки «Розсекречені долі», присвяченої євреям, які перед війною, в роки Великої Вітчизняної та після неї працювали в зовнішній розвідці, виконували завдання в цілому світі. І, звичайно, серед них було чимало одеситів або людей, у чийому житті Одеса відіграла важливу роль. Не пропускає книжкових новинок і театральних прем’єр, активно обговорює стратегію сталого розвитку улюбленої Одеси, трепетно очікує кожного приїзду на

батьківщину дітей – доньки Ірини та сина Григорія з онуками.

Радостей, здоровья, мира дому –

Все благие пожеланья хороши,

Предпочтенье я бы отдал вот какому:

Испытать… обогащение души.

Що ж, залишається побажати ювілярові, чиє прізвище вже стало синонімом справжнього одесита-інтелігента, збагачення душі від зустрічей з талановитими, яскравими людьми, які стануть героями його наступних книг і привнесуть більше світла і радості в чотиривірші-«льончики».