Поспішаючи у журналістських справах, я неодноразово зустрічав його, що йшов з іншого боку вулиці або по паралельній алеї Міського саду. Ледь сутула фігура, сухорляве обличчя, напівзакрите довгим, до плечей хвилястим каштановим волоссям, завжди виражали зосередженість людини, що ввійшла в себе, яка нічого і нікого не помічає навколо. І якби ми жили в середині дев’ятнадцятого століття, а не наприкінці двадцятого – початку двадцять першого, я сприйняв би його за студента-народовольця, який виношує плани замаху на якогось царського сатрапа або навіть на самого царя.
Зупинялися ненадовго, здоровалися за руку. І якщо він був у доброму гуморі, читав напам’ять свої нові вірші:
Вся Одесса плывет,
паруса развивая тугие,
И каюты, как улочки,
полнятся смехом под утро,
И последние
звезды-снежинки
искрят, а ее мостовые –
Капитанские мостики,
сделанные из перламутра…
Я не можу стверджувати, що це саме ті самі вірші. Але мені імпонувало, що вірші свої він читає не з папірця, а напам’ять. І я переймався до них довірою, намагаючись уловити настрій, мелодику вірша, зрештою, «врубитися» у зміст прочитаного. Такі зустрічі були необов’язковими і рідкісними. Бо Ігор Потоцький, про якого йдеться, і я, хоч і прописані в одному місті, жили і живемо у паралельних світах.
І ось іще одна, нещодавня, зустріч – на розі Італійського та Канатної. Рукостискання, коротка розмова. З неї я довідуюся, що Ігореві цього року виповнилося 60.
– Боже мій, – подумалося мені, як завжди думається у таких випадках, – як швидко та невблаганно летить час! І які ми неуважні одне до одного у штовханині днів.
І виринув із пам’яті один із його віршованих рядків: «Неужели так – случайным гостем – приходит и уходит жизнь?»
На щастя, життя ще не минуло, коли ми зустрілися і знову почали розмову про вірші. А вірші для Ігоря Потоцького, попри прожиті роки, були та залишаються змістом його існування. За сорок років літературної праці його вірші багато разів публікувалися в солідних журналах. І. Потоцький видав близько сорока віршованих і прозаїчних книжок: «Звезда Давида» (1990), «Лицо на небесах» (2000), «Улица Розье» (2001), «Талый снег» (2004), двотомник вибраних праць (2006), «Просто стихи» (2009), «Стихи о тебе» і «Стихи о Париже» (2010) та ін.
Крім того, він об’їздив ледь не півсвіту, привозячи з кожної країни вірші про неї, як, наприклад, про Мексику:
Мексиканец мне говорит:
«Украина твоя далеко!»
Он показывает своим видом,
что встрече рад,
и выносит мне из хижины
кокосовое молоко,
манго, авокадо и виноград.
І далі:
На скамеечке в парке
три колдуньи сидят,
сегодня они бесплатно
колдуют и ворожат,
ничего не таят – все говорят,
и голоса у них совсем
не дрожат, -
відкриваючи перед нашим поглядом невідомий і таємничий світ країни ацтеків, побачений його очима та по-своєму переосмислений.
Ігор Потоцький неодноразово бував у Парижі, подовгу жив там. І ці відвідування столиці франків та галлів, що стала у двадцяті-тридцяті роки минулого сторіччя меккою мистецтв, також залишили слід у його творчості:
Я увидел аполлинеровский мост
в Париже
и Сену, катившую свои волны
наперекор сердцам
влюбленным, все ближе
и ближе. И были волны –
как воины.
Шла наполеоновская гвардия
на приступ,
бока коней были в белой пене.
Со мной стихотворный
случился приступ,
но размышлять об этом
не было времени.
А ще він привіз із Парижа чудову прозу – повість «Улица Розье», опубліковану в одному з одеських альманахів, яка потім вийшла окремою книжкою. Її по-своєму, завжди небайдуже, оцінювали багато хто. Але, як мені здається, найточніше, найкоротше, але найповніше сказав про неї у своїй рецензії відомий український поет Анатолій Глущак: «Автобіографічна проза зараз не частий гість, тим більше в одеському літературному ареалі. Повість про Париж підкуповує щирістю, адекватністю авторських оцінок і реакцій, а графічна сюїта Миколи Дронникова, що супроводжує текст, підкреслює завершеність художнього задуму». Тому, імовірно, він і звернувся до прози, написавши книжки про Йосипа Бродського, Святослава Ріхтера, Мстислава Ростроповича. У нещодавній «Уссурийской осени» автор дає зрозуміти: побачене та пережите потребує з віком адекватного осмислення та втілення.
А його любовна лірика? Без любові, любові щирої, справжньої, просто неможливо писати вірші. Це суперечить самій суті даного виду мистецтва. Не вірите? Будь ласка:
Вот ты, отбросив одеяло,
вдруг стала музыки светлей…
Або інші рядки, які просто не можу не процитувати:
Из всех успехов я ценил один -
когда тебя любил,
а ты была веселой птицей
и по утрам будила сад…
На жаль, за межами цієї замітки залишилися рукописні книжки Ігоря Потоцького, створені у співавторстві з багатьма чудовими художниками, виняткові дитячі вірші. Але про це, сподіваюся, йтиметься на творчому вечорі «Я був фантазером – не приховаю…», який відбудеться 21 листопада у Єврейському культурному центрі «Бейт Гранд» і буде присвячений 40-річчю творчості поета.
