Смерть була і у воді, і в повітрі
Героєві радянського Союзу, контр-адміралові
Федору Єфремовичу Пахальчуку виповнилося 94 роки
У ветеранських колах прізвище Пахальчука завжди на слуху. У свої 94 роки він, мабуть, активніше за інших виступає за захист прав ветеранів. Звичайно, вік бере своє, але військова дисципліна і відповідальність залишилися в крові та кличуть до дій.
Федір Єфремович народився в селянській родині в селі Волиця Красилівського району Хмельницької області. П’ятнадцятирічним юнаком був обраний головою колгоспу. Але дуже хотів навчатися, стати інженером. Пішки прийшов до Одеси. Роботу в порту поєднував з навчанням. Потім вступив до Київського індустріального інституту, був призваний на військову службу і переведений до військового морського училища. Після того як почався конфлікт із Фінляндією, був направлений на Балтику, брав участь у бойових діях.
Велику Вітчизняну війну Ф.Є. Пахальчук зустрів на Червонопрапорному Балтійському флоті. Брав участь в операціях із бойового тралення мін, висадження десантів, виведення підводних човнів на бойові позиції та проведення конвоїв. У тридцять два роки – він уже капітан першого рангу.
Ось один з бойових епізодів битви за Ленінград з далекого 1943 року. Треба було очистити від мін Нарвську затоку, у якій перебувало 30 фашистських військових кораблів. Розробили операцію, Федора Пахальчука призначили старшим.
– Я тралю, – розповідає Федір Єфремович, – а за мною «морські мисливці» і торпедні катери, як кажуть, «на буксирі». Німці стали обстрілювати, я виставляю димову завісу, маневрую та йду далі. Підійшли ближче, через дим зринули наші катери й потопили сім ворожих кораблів. А наступного дня вже атакували від берега. Потопили ще п’ять.
А ось іще випадок. 26 травня 1944 року в Нарвській затоці катерні тральщики Пахальчука потрапили під удар 27 фашистських «юнкерсів». Катерам загрожували бомби, що сипалися з неба, і міни, які підривалися від бомбування. Пахальчук почав маневрувати, щоб «юнкерси» не могли прицілитися. Наказав поставити димову завісу. Бомбардувальники знизилися та спробували обстріляти тральщики з кулеметів. Але моряки відкрили такий вогонь, що пікірувальникам довелося знову набирати висоту. Зробити це вдалося не всім: 2 літаки було збито, 3 серйозно пошкоджено. У сукупності за дві ці операції шістьох командирів торпедних катерів, зокрема й Федора Пахальчука, представили до звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка».
Командир 2-го дивізіону катерів-тральщиків капітан 3-го рангу Федір Пахальчук до липня 1944 року двісті п’ятдесят разів виводив катери на бойове тралення. Ця небезпечна бойова робота не припинилася і після закінчення війни. Тільки за один день 18 червня 1945 року дивізіон Пахальчука затралив понад 400 німецьких мін.
Звитяжний комдив-балтієць Ф.Є. Пахальчук продовжував службу у Військово-морському флоті. Нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, орденом Нахимова 2-го ступеня, двома орденами Вітчизняної війни 1-го ступеня, трьома орденами Червоної Зірки, медаллю «За бойові заслуги», іншими медалями, двома орденами Дружби Китайської Народної Республіки, чехословацьким орденом Червоної Зірки та британським орденом Єлизавети.
Сьогоднішнє життя ветерана часом обурює:
– Часто доводиться в школах виступати. Соромно за молодь нашу: їхні діди та прадіди кров проливали, життя поклали в цій жорстокій війні, а вони нічого про неї не знають. Та що молодь! Підводні човни знову утвореного флоту України продали туркам, і ніхто не знає, де гроші. Куди зникло Чорноморське пароплавство? У нас, ветеранів, пам’ять добра. Ми все пам’ятаємо...
Як бачимо, не всі міни витралені...
У моряків є приказка: «ордени й медалі не просять, а терпляче чекають». Для сьогоднішніх ветеранів найкраща нагорода – це піклування держави. І правда на сторінках газет.
Ігор БОНДАРЕВ, Микола ВАЛИЦЬКИЙ
І знову триває… весілля!
У будинку подружжя Граматикакі збираються гості. Так само, як і 60 років тому, щоб привітати Дмитра Петровича та Євдокію Іванівну з діамантовим весіллям.
«Молодятам» сьогодні далеко за вісімдесят. За плечима у них всі труднощі покоління 20-х років минулого століття: голодування, війна, відновлення країни з розрухи. Але в родині не хочуть говорити про тяготи минулих років: їхні спогади – світлі.
Наприклад, про те, як у рідному селі Рапатьєвому Комінтернівського району вечорами виспівували пісні на вулиці. Як переселилися до Старих Білярів за місцем роботи чоловіка і обживалися на новому місці. Як ставили власний будинок і ростили в ньому доньок. Це подружжя люди вважають класичним зразком ідеального подружнього союзу, у якому радість множиться, а горе зменшується від взаємної щирості почуттів. А ці почуття вони зберегли до глибокої старості. Недарма весілля у них – діамантове!
Найдорожчі гості: дві дочки, троє онуків, п’ятеро правнуків. Як і належить нареченій, Євдокії Іванівні покриють голову фатою під колір її сріблистого волосся, а до лацкана піджака нареченого причеплять ажурний букетик. Але ясно, що глибинна суть свята не у весільних атрибутах, а в тому невичерпному почутті, з яким Граматикакі виховали дочок, випестували онуків і правнуків. А для себе залишили його маленьку дещицю – взаємоповагу і любов одне до одного.
Тетяна ЄРОШЕНКО,м. Южне
