Вахарман
Новела
Уперше за своє життя Файзула поїхав з аулу до великого міста. І відразу ж – до Москви. Не сподівався, що буде на виставці народного господарства демонструвати досягнення кращих туркменських вівчарів... Весь аул збирав його у дорогу. Скупий сусід приніс свою нову тюбетейку.
– Лисієш, лисієш, друже! – уперше, мабуть, назвав так Файзулу сусід, надіваючи на його голову убір.
А Файзула, примруживши око, непомітно від онуків і дітей, все ж подивився на себе в дзеркало. Звичайно, дорослі вдавали, що не помітили. І перед сусідом не залишився в боргу, знайшов, що відповісти.
– Тільки лисих передовиків і відбирають.
– А може, і мені полисіти, – тихо, ніби про себе, мовив сусід.
Усі зареготали. А в цей час невістка принесла свекру випрасуваний, новенький, з ахалтекінськими візерунками халат і наділа на нього. А він аж плечі підняв.
– Ти вже не дуже пнися, все одно не виростеш, – посміхаючись, прокоментував цю мить завідувач ферми.
– А рослих і не беруть до Москви! – на захист Файзули промовив його напарник.
– Досить жартувати над дідом, – озвався онук-студент. І додав: – Ось тобі, діду, мій хорджун.
Файзула взяв його в руки, чомусь потряс, потім поклав на стіл і скомандував, звертаючись до дружини:
– Заповнюй!
Вона відразу принесла згорнутий удвічі ще теплий чурек і сказала:
– Це тобі... На щастя...
Поклала в дипломат онука, звично названий хорджуном, чурек, зелений чай, бринзу і чал. До слова, сусіди і родичі стільки гостинців нанесли Файзулі, що вистачило б на весільний поїзд.
Але чомусь не було видно обіцяного «газика», який возив голову колгоспу. Тому якось почувався невпевнено. «А раптом скасували поїздку?.. – подумалось... – Ото буде сміху».
Доки Файзула розмірковував, поставили на килимі приготовлений чай. Місць і піал на всіх не вистачило. Хто тільки не прийшов проводжати його! Бригадир і агроном, механізатори і сусіди, і, звісно, родичі. Сам директор школи навідався. І кожний вважав за свій обов’язок щось розповісти про Москву або дати дотепну пораду. А він тільки робив вигляд, що слухав. Насправді ж думав тільки про одне: не закрили б виставку. Хоча, що це таке, він чітко не уявляв. А бажання побувати на Красній площі у Файзули було велике.
Але, здається, усе гаразд. «Газик» уже під’їхав. Першими на вулицю вибігли, не допивши чай, діти, розглядаючи єдину легкову машину в аулі. А Башдурди, водій, для них як місцевий космонавт.
Файзула сів у «газик» на місце голови. І майже на ходу викрикнув, що привезе дітям із Москви.
– Вас багато... Тому грошей на всіх у мене не вистачить. Зате московськими цукерками всіх почастую...
Вміло зачинив дверцята, ніби все життя їздив на цій машині...
Позаду залишалися знайомі аули, отари овець. А в пісках інколи зустрічалися невеличкі стада верблюдів, до яких він завжди був байдужий. Адже ще з дитинства дід привчав улюбленого онука до вівчарської професії. Скільки себе пам’ятав, стільки і пас овець. Усі їхні звички він знав краще від усіх в аулі.
«Газик» під’їхав до Ашгабатського аеропорту. Тут його очікував молодий товстун у краватці. Супроводжуючи Файзулу до зали чекання, невдоволено запитав:
– А чому в халаті? Лишай тут, щоб не спіткатися у Москві...
Хоча російською мовою вівчар володів не дуже вправно, але зміст зрозумів і рішуче відмовився виконувати вказівки молодика.
Файзула усе пояснював, що без халата йому в столиці буде холодно, та й звик він усе життя за будь-якої пори року носити халат. Молодий товстун дивився на Файзулу ніби на космічного пришельця, російською і туркменською мовами намагався знайти слова, щоб переконати свого земляка їхати в столицю без халата. А Файзула подумки обурювався: «Ну що то за туркмен, якщо ти не можеш мені пояснити нашою, рідною, мовою...» А потім зняв з себе тюбетейку, кинув її на цементну підлогу, і, дивлячись в очі товстунові, рішуче мовив:
– Слухай, тоді їдь замість мене в краватці.
І повернувся до виходу.
– Ну й клієнт мені трапився, – розсердився товстун. – Хай йому грець! Спіткайся в метро, щоб з тебе сміялися!
Потім кивком голови дав згоду на оформлення документів...
Іл-18 уже набирав висоту, а Файзула, сердитий, ніяк не міг заспокоїтися. «Зустрів би я твого батька, – думав він, – і запитав би: як ти виховав свого сина, що соромиться нашого, найкрасивішого у світі, національного вбрання... Та й рідною мовою говорить, ніби чужою. От повернуся, знайду тебе і скажу усе, що думаю». Але, посидівши, заспокоївся: усе одно товстун не зрозуміє, він – начальник, а я – простий вівчар...
Задрімав Файзула, але ненадовго. Стюардеса розбудила, оголошуючи незрозумілою для нього мовою. Файзула злегка штовхнув ліктем сусіда і запитав:
– Що вона сказала?
Сусіду, як потім з’ясувалося, звали Байрамом. Теж вівчар, але із сусіднього аулу, і теж їде на виставку, і теж вперше чує цю мову... Тільки він набагато молодший від Файзули. Розбалакалися, знайшлися спільні приятелі. Стали навіть з’ясовувати, чи немає в них загальних родичів. Але не встигли. Літак уже приземлився.
…За ці дні вівчарі подружилися. Всюди разом. Щоправда, метро їх розлучило. З вини Файзули. У вагон зайти не встиг. Двері перед носом зачинилися. Байрам поїхав, а Файзула залишився. Розгублено роззирався на багатолюдному пероні. І тут він вперше в житті відчув себе самотнім. «У пісках не заблукаю... А тут, тут...», – подумав він і відійшов убік до колони, щоб згадати, куди ж йому їхати. А перехожі тим часом звертали на нього увагу, а точніше – на його халат. Файзула ж стояв ні в тих, ні в сих і не знав – пишатися йому чи соромитися цієї уваги? Та навіщо це зараз? Потрібно якомога швидше вибиратися з цього підземелля...
Він зупиняв перехожих одним запитанням: як йому проїхати до ЦУМу? Москвичі йому пояснювали, а він не все міг зрозуміти.
Так непомітно біля Файзули зібралася ціла юрба. І кожний розглядав його халат. А одна зацікавлена москвичка навіть руками помацала його візерунок. Отже, загальна увага. А він, безпомічний, ламаною російською мовою розповідав, що приїхав з туркменського аулу на виставку, що в метро загубив свого земляка Байрама... У натовпі було чути: «Напевно, узбек або туркмен... Заблукав чоловік...»
Раптом до нього туркменською мовою звернувся юнак. Вони відразу обнялися, не з’ясовуючи, хто та відкіля. Що не кажи, а рідна земля – вона єднає!
– Слухай, виведи мене з цієї темниці на сонце, – попросив Файзула земляка.
Молодий туркмен навчався на юриста, сам з-під Мари і звуть його Мурадом. Звичайно, обоє дуже раділи зустрічі. Вже обнявшись, вони йшли велелюдною вулицею, голосно розмовляючи, ні на кого не звертаючи уваги.
Щоправда, повз колгоспний ринок Файзула пройти не міг. Ну треба ж розповісти в аулі, які тут ціни. І зайшли. За допомогою же земляка ретельно запам’ятовував усі московські ціни, а от почім баранина – так і не знайшов.
Вони вже підійшли до воріт базару і готові були повертатися до готелю. Але Файзула раптом зупинився. І став принюхуватися. Мурад з подивом дивився на нього. А Файзула махнув рукою: мовляв, не заважай. Вівчар взяв юнака за руку і швидко повів між рядами у протилежний бік ринку.
– Ти чуєш, чуєш? – мрійливо говорив він і йшов усе швидше і швидше.
Потім відпустив руку земляка і з радістю повідомив:
– От бачиш, куди я тебе привів... Привів на запах нашої туркменської дині.
І справді, Мурад побачив ларьок із вивіскою «Ашхабад», а на полицях – дині різних сортів. Звичайно, московські продавці в них не розумілися. Як, до речі, і його новий друг.
Вирішив Файзула тут, за тисячу кілометрів від своєї землі, покуштувати дині, і ще з земляком влаштувати дастархан. Сіли вони в парку по-туркменському, розстелили газету і розрізали диню чабанським ножем. Спочатку вони мовчки їли, насолоджуючись духмяним запахом дині. Дивилися один одному в блискучі від радості очі. А перехожі усміхалися, оберталися до них, здогадуючись про кровний зв’язок душ земляків...
– А ти знаєш, Файзуло, далеко від Мари наша диня здається смачнішою...Чесно скажу тобі, з’їв скибку і здалося, що я вдома, – зізнався Мурад.
– А я зараз, – сказав Файзула, – ніби побачив онуків і свою отару в пісках. Часто, коли серджусь на неслухняних овець, співаю їм ось цю стару туркменську пісню...
І тихо заспівав. А Мурад, вперше почувши її, підспівував. Щоб не дуже привертати увагу перехожих, вони стали співати ще тихіше, поступово змовкаючи...
– А-а, правду кажуть, що рідні стіни до себе кличуть, – зітхнув старий вівчар.
Він згадував легенду про вахарман, яку розповідала йому бабуся.
– ...В одному аулі жили дві сім’ї, що дружили з покоління в покоління. В одній – ріс хлопчик, у другій – дівчина, – поволі розповідав Файзула. – Усі в селі знали, що вони, коли виростуть, поберуться. Тільки не судилося цьому збутися, – похитав він головою, збираючи в газету насіння дині. – Батьки дівчини заборонили бачитися їй з коханим, тому що хтось від заздрощів обмовив юнака. І закохані втекли від батьків у пустелю. Йшли, йшли, збившись з дороги. Наречена гинула від спраги. І щоб врятувати її, він перетворився на солодку і соковиту диню. Дівчина із зусиллям розламала диню, з’їла скибку, втамувала спрагу, отямилася. А коли до неї повернулися сили, вона на піску розклала шкуринку і насіння дині... І раптом вони перетворилися у скелет коханого... Злякавшись, дівчина вигукнула: «Вах, арман!»
Файзула помовчав і після паузи запитав Мурада, як «вахарман» перекласти російською? «Яка досада!» – відповів той...
– Отож, з тих пір цю диню називають вахарманом, на честь справжньої любові і відданості, – сказав вівчар.
Хто зна, можливо, вона йому в Москві і нагадала поцілунок коханої. Можливо... І безсумнівно – рідну оселю, про яку ще в стародавні часи хтось сказав: «Всюди добре, а вдома – краще».
Іван НЄНОВ
Цікаві бувальщини
(З життя видатних людей)
О.М. ОСТРОВСЬКИЙ
1823 – 1886
Молоко не обсохло
На одній з репетицій у Малому театрі, під час перерви, Островський попросив принести йому з буфету склянку молока й булочку. Він снідав, коли до нього підійшов директор політики (була така посада при імператорських театрах) і сказав:
– Олександре Миколайовичу, пробачте, що я роблю вам зауваження…
– Прошу.
– Мені, звичайно, незручно вас учити…
Островський надпив із склянки:
– Учіть, не соромтесь, бачите, в мене ще молоко на губах не обсохло…
Тип без гриму
Один другорядний, але жвавий актор, який виконував роль у п’єсі О.М. Островського, підійшов до автора й запитав, чи пасує йому грим до типу дурня.
– Коли б ви його зовсім зняли, це було б ближче до типу, - відповів драматург.
Провчив
Островський вимагав, щоб усі актори добре вчили ролі. До цього легковажно ставився відомий артист В. Андрєєв-Бурлак. Драматург вирішив його провчити. Дивився свою комедію «Ліс», де Андрєєв-Бурлак грав Аркашку.
Після вистави Островський прийшов до Бурлака на сцену й почав хвалити артиста за виконання ролі. Тому це дуже сподобалось.
– От би вам у мене в «Лісі» Аркашку зіграти! – додає Островський.
– Та я ж, Олександре Миколайовичу, граю Аркашку в «Лісі», – збентежено відповів актор.
– Аркашку? – дивується Островський. – А я не пізнав. Бачу, інші артисти «Ліс» грають, а ви щось своє.
Це був для Бурлака урок за його звичку не вчити ролі й дозволяти собі «словесні вибрики».
Найкращі твори
Письменниця Є. Апрелєва розповідала, як вона 1878 року була у драматурга й бачила його дітей. Дітвора вишикувалась у шеренгу, наче на виставці. Біляві, чорноокі, темноброві діти, від малюків до підлітків, мали добрий вигляд.
Островський, задоволено посміхаючись, сказав:
– Це мої найкращі твори.
Маленька хитрість
До Островського приїхав Андрєєв-Бурлак поздоровити із святом. Випили, закусили. Островський підходить до Бурлака з аркушем паперу.
– Підпишіть на бідність нашому старому швейцарові.
Бурлак пробурмотів скривившись:
– Недоречна філантропія! Скільки ж підписати?
– Це байдуже! Нам потрібно тільки ваше прізвище.
– А! Тільки прізвище? Що ж, будь ласка!
– Вельми вдячний, тепер я спокійний, – сказав Островський.
– Що це означає?
– А ось читайте.
Перевернувши аркуш, Бурлак прочитав: «Даю слово честі О.М. Островському твердо вивчити роль Підхалюзіна».
– Чи ти ба! – вигукнув артист. – Цього я вже ніяк не можу! Краще гроші віддати!
Толковый словарь пословиц и поговорок русского языка
М.: ОЛМА Медиа Групп, 2009.
Т.В. Розе
Дружба дружбой, а служба службой
Дружеские связи не должны влиять на служебные отношения
– Нужно было меня все-таки в известность поставить.
– В этом виноват. Сознаюсь. Слишком торопился, догадки не хватило.
– Смотри! В следующий раз не спущу. Дружба дружбой, а служба службой.
Н.А. ЗАДОНСКИЙ. «Денис Давыдов»
Друзья познаются в беде
Настоящий друг в любой ситуации придет на помощь
«Друзья познаются в беде!» – правильные эти слова, но, к сожалению, далеко не все люди верно их толкуют. Многие, например, не понимают того, что настоящий друг, как бы он тебе ни сочувствовал, не будет кривить душой и потакать твоим слабостям.
Ю.Г. ЛАПТЕВ. «Путь открыт»
Дураку закон не писан
Безрассудный человек поступает не по правилам, а как ему захочется
Самый последний мальчишка не станет тебе без грузила ловить. Конечно, который непонимающий, ну, тот и без груза пойдет ловить. Дураку закон не писан.
А.П. ЧЕХОВ. «Злоумышленник»
