Дастархан
Новела
Мурад втратив сон. Навіть сусіди помітили, як він останнім часом змарнів. Ще б пак! Весілля затіяв за всіма туркменськими звичаями. А в кишені – порожньо. Правда, родичам натякав, що, мовляв, допомога не була б зайвою. Незаможні шкодували, що не можуть допомогти. А заможні родичі робили вигляд, що їх це не стосується. Ось так вже півроку тільки і живе він турботами про майбутнє весілля.
По-своєму воно турбувало і бабусю нареченого. І поради дасть, і покартає, коли треба.
– Одружимо онука Мухамеда – і можна на той світ, – так вона останнім часом ділилася своїми планами.
А онук їй у відповідь:
– І не збираюся я одружуватися. Мені ще два роки на лікаря вчитися.
– Одружишся, нікуди ти не дінешся, – відповіла вона на це. – І наречену ми тобі вже знайшли.
– Хіба я собі ворог, бабусю. Хочу, щоб ти довго жила. А то після весілля раптом помреш. Живи нам на втіху, і мене не підганяй.
– А, напевно, знайшов ти собі міську, – хитро примруживши очі, – міркувала бабуся. – А наша все одно краща. Її батькам ти подобаєшся. А час настане, і кохання у вас буде. Так я виходила заміж за твого діда. Так твої мати і батько побралися. Так, онучку, одружишся і ти. Туркменські звичаї однакові для всіх: з освітою і неграмотних, багатих і бідних, – напучувала вона онука ледве не щодня.
А він упирався.
– Але за міську менше треба буде віддавати калиму, – переконував Мухамед.
– Нічого, хоч наша і дорожче обійдеться твоїм батькам, проте – наша, – упиралася й бабуся.
Усі замовкли. Знервована бабуся заходила по кімнаті. Перев’язувала на голові хустку, довго дивилася у вікно, а потім заявила онуку:
– Поріг нашої хати повинна переступити тільки наша обраниця!
– То я вже натякнув своїй дівчині про весілля, – у тон бабусі відповів онук.
– О-о, міські різні бувають. Наша все одно краща, – категорично повторила бабуся.
Не дочекавшись світанку, Мурад розбудив дружину.
Тільки головний винуватець сімейної події в цей час безтурботно жив собі в Ашгабаті, опановуючи секрети медичної науки.
Мурад скликав домашню раду. Сіли на витканий ще бабусею килим і уважно слухали батька нареченого, попиваючи зелений чай. На цьому килимі вже четверте покоління не раз розв’язувало сімейні проблеми. Але, здається, таку вперше.
– Отож, щоб довго не говорити, – звернувся Мурад до всіх і винувато опустив очі... – Доведеться продавати дім.
– Як? – скрикнула бабуся. – Це дім ще моєї бабусі. Май совість, сину. Продавши його, ми продамо і пам’ять про нього.
І усі стали згадувати бабусю Гозель, її чесноти. Пригадали її міцні й барвисті килими, і як вона виходжувала поранених односільчан. Про її здібності складати легенди, їх досі пам’ятає аул. А Мурад ніби й не чує: все про своє, та про своє.
– Продамо цей дім, купимо менший. А гроші, що залишилися, використаємо на весілля.
– Не поспішай, Мураде, – втрутився батько. – Ти мені нагадуєш бідного, але гордого джигіта, про якого мені розповідала ще моя прабабуся.
І після короткої паузи став згадувати давню притчу.
– Один купець вигідно продав на Ташаузькому базарі рис, кишмиш і полотно. Так вигідно, що і не сподівався. І вирішив він улаштувати садак, подякувати Аллаху за вдалу торгівлю, – неквапливо розповідав батько.
Він підвівся у задумі, підійшов до відчинених дверей, за якими виднівся заможний сусідський дім, став розповідати далі.
– Зупинив купець яшулі, який повертався з базару, і запитує: «Хто в аулі найбідніший і потребує допомоги? Я йому хочу подарувати гроші». «А ти піди он туди, за аул, там побачиш міст. Почекай біля нього до першої ранкової молитви і першому зустрічному на мосту віддай гроші», – порадив джигіт.
Так і зробив. Не встиг підійти до мосту, як побачив на ньому красеня років сорока, джигіта, вдягненого в червоний вишитий дон. Верхи на коні він гордовито проскакав повз нього. Купець дивився йому вслід і думав: «Ну який же він бідний?» І не подарував грошей.
Запанувала мовчанка. Дружина розгладжувала долонею старий килим, мати і батько переглядали, ніби хотіли сказати: зовсім збожеволів наш син, а бабуся безмовно хитала головою. Батько звернув погляд на доглянуте сусідське подвір’я, яким гордовито походжав його хазяїн, і подумав: «Ну хіба ти збіднів, якби позичив грошей на весілля? Виросли ви з Мурадом разом як брати... Усе ж, напевно, прав той, хто сказав, що бідний багатому не брат». Потім сів на килим, налив собі чаю, і став переповідати далі:
– І так ще тричі купець щоранку зустрічав того самого джигіта. А востаннє не витримав, гукнув до нього:
– Скажи, це правда, що ти живеш у злиднях?
– Так, – відповів худий і блідий, як свіча, джигіт, – уже третю добу мої діти без хліба.
– Але ти так добре вдягнений, – з недовірою оглядав його купець.
– Я просто не хочу, щоб люди знали, що я бідний. Але, якщо і дізнаються, у моєму житті багатства не прибуде.
Купець подумав: «Так, гордий джигіт». І за це подарував йому грошей більше, ніж хотів. Багатий і бідний розійшлися, не дізнавшись навіть імені один одного, подумки кожний побажавши собі милості Аллаха, – так батько завершив притчу.
Усі довго мовчали, а Мурад обмірковував різні варіанти продажу хати. Легко сказати! Продати хату, у якій народився і виріс, справили весілля, у якій онуки і правнуки мають народжуватися.
Так, здається, не судилося нашому подвір’ю почути дитячого сміху.
Спочатку з кімнати, спираючись на паличку, пішла стурбована бабуся, заплакана мати нареченого віднесла у передпокій порожні піали і вийшла на двір. Тільки батько і син залишилися віч-на-віч. Про що вони довго говорили, дотепер ніхто з родичів не знає. Можливо, тому всі в домі цілий день мовчали, на щось сподіваючись. А вранці батько із сином кудись пішли. І тільки перед полуднем повернулися, але з покупцями.
Жінки, побачивши незнайомців, поставали, наче вкопані. Навіть немічна бабуся і та підвелася, спершись на рідну стіну, що здавалася теплою навіть тоді, коли і топити в хаті було нічим. Що й казати, рідні стіни! З ними розлучитися, все одно, що втратити улюбленого коня.
А тим часом чужі люди розглядали дім. Один із чоловіків, значно молодший, мабуть, син покупця, піднявся навіть на горище. Батько ж його заглянув у подвір’я. Говорили вони так голосно, що усе було чути навіть сусідам, які здалеку спостерігали за новими людьми, нічого не розуміючи.
Чужі люди зібралися посеред подвір’я, щоб домовитися про ціну. Мурад назвав її. Незадоволений майбутній хазяїн запитав його: а чому, мовляв, так дорого. А він, запримітивши заможного сусіда, що підійшов непомітно, візьми та й скажи: «А я ж продаю тобі дім із сусідом». Чи то скупому сусіду сподобалася відповідь Мурада, чи то йому стало шкода подвір’я свого дитинства, у якому від батьківської до сусідської оселі робив свої перші в житті кроки. Урвавши розмову, сусід відкликав свого друга і щось прошепотів йому на вухо. Мурад, слухаючи його, повеселішав. Міцно потиснув йому руку, повернувся до покупців, сказав:
– Ти знаєш, брате, відтепер ця хата більше ніколи не буде продаватися. Хату можна купити і продати можна, а мої сусіди не продаються і не купуються. Це я тільки-но зрозумів.
Незнайомі люди в невіданні залишили хату, що здалеку нагадувала засватану пристаркувату наречену. А на подвір’ї вже різали барана. Трохи диміло вогнище, над яким висів чавунний казан для плову. Біля тамдира поралася бабуся, щоб спекти чурек.
…Аул так і не дізнався б про причину дастархана на подвір’ї Мурада. Тільки перехожі, котрих припрошували зайти на гостину, згодом зрозуміли, що він улаштований на честь сусіда. І ця звістка вмить розповсюдилася по всьому аулі. А Мурад тим часом підрахував подумки, скільки ж позичити грошей у сусіда на весілля, щоб перед аулом не осоромитися.
Наймовчазнішим за столом був старий яшулі Дорткулі, до якого завжди у скрутну хвилину йдуть люди радитися. Він сьогодні випадково опинився за дастарханом, як і інші односільчани, що проходили поблизу. Хтось із присутніх запитав його, чим він заклопотаний.
– Я пригадав одну нашу притчу, яку ще в дитинстві мені розповідав мій батько, – відповів яшулі.
– Розкажіть і нам, – попросив його Мурад.
Дід Дорткулі підняв з килима піалу, обхопив її обома руками і став згадувати притчу свого дитинства.
– Раніше, – почав він, – у кожній туркменській юрті можна було пригоститися сухим сиром-курдом. Зараз, на жаль, усе рідше його готують. Скільки себе пам’ятаю, без нього не вирушав з дому. Бувало, день і ніч у сідлі і не стомлювався, тому що кругленькі кульки з сиру дуже ситні. Та й зручні в дорозі. От якось, коли вони сушилися на горищі, розповідала мені бабуся, ґава їх поїла. І не було чого взяти в дорогу. Довго сердитий господар полював за птахом і нарешті впіймав його. Ну-у, думає він, я зараз тебе провчу. А ґава озвалася людським голосом: «Відпусти мене, я віддячу, принесу те, що стане в пригоді у твоєму житті». Змилостивився господар. А ґава прилетіла і подарувала йому сачак. Він потримав його в руках, помацав і сховав. А ґава дістала сачак і почала навчати, як поводитися з ним. «Скажи: відчинися, сачак, і достаток мені принеси».
Молодий джигіт дивився на полотняну скатерку і повторював слова ґави. І раптом – очам не повірив: скатерка піднялася, а під нею усілякі наїдки: м’ясо, риба, фрукти. Такого дастархана він ще не бачив. Тільки хотів покуштувати плов, як ґава перепинила його. Ось тобі, каже, на пам’ять ще скринька. Коли на твоє прохання сачак принесе вдосталь їжі, постукай у скриньку, сказала ґава. Так і зробив. І знову очам не повірив: із неї вистрибнув маленький дерев’яний чоловічок Токмак.
Помовчав яшулі, а потім сказав, що на знак вдячності людині птиця принесла не тільки достаток, але й упевненість на решту життя.
Мудрий Дорткулі, як і раніше, обома руками міцно тримаючи піалу, замислився. А потім промовив те, про що часом ми в житті забуваємо. У дружньому сусідстві можна не тільки ворога перемогти, сказав він, але і будь-яке життєве питання вирішити. Вирішити мирно, за дастарханом.
Іван НЄНОВ
Дон – халат
Дастархан – накритий для гостей стіл
Токмак – стукалка
Сачак – полотнина, якою накривають хліб
Курд – сирні засушені кульки
Садак – пригощання на честь людини
з висловлюванням вдячності
Тамдир – кругла піч
Цікаві бувальщини
(З життя видатних людей)
К.Д. УШИНСЬКИЙ
1824 – 1870
Новий інспектор
1859 року молодого здібного педагога К.Д. Ушинського було призначено інспектором класів у Смольному інституті. Тут навчалися дочки поважних чиновників і дворян, з давніх часів існували свої писані й неписані закони виховання.
Ушинський як інспектор мав підбирати здібних викладачів, перевіряти діяльність учбової частини. Відвідавши урок німецької мови, він запропонував одній з учениць прочитати сторінку тексту з підручника. Вчитель заявив, що цього матеріалу ще не вивчали. Учениця читала дуже погано, не розуміла жодного слова, навіть з тих, що повинна була знати з минулих уроків. Учитель пояснив:
– Тут не люблять німецької мови.
– А ви читайте їм частіше твори Шіллера, Гете.
– Все одно не зрозуміють.
Ушинський виявив, що сам викладач не знає цих класиків. Ученицям новий інспектор порадив частіше запитувати про незрозумілі слова. Був дуже здивований, коли почув, що ставити запитання в інституті заборонено. Добився того, що цю заборону зняли. Призначив здібних викладачів. Приємно здивовані учениці вирішили по-своєму віддячити прогресивному інспекторові: вилили в кожну кишеню його пальта по пляшечці духів. Ушинський на другий день сердито зауважив:
– Таких дурощів більше не робіть. Ви змусили мене шукати інше пальто.
М.Є. САЛТИКОВ-ЩЕДРІН
1826 – 1889
Щоденно обідаючий
У 80-х роках минуло століття російські белетристи запровадили традиційні «щомісячні обіди письменників». На одному з таких обідів присутні вирішили послати вітальну телеграму Салтикову-Щедріну, який тоді тяжко хворів. Скласти текст телеграми доручили якомусь Головачову. Він погано володів стилем і написав так: «Щомісячно обідаючі вітають тебе…» і т.д. сатирик відповів: «Вдячний тобі і всім щомісячно обідаючим. Щоденно обідаючий Салтиков».
Розмовляти ніколи
Останні роки життя М.Є. Салтиков-Щедрін тяжко хворів, та літературної роботи не кидав і завжди сидів за столом, навіть тоді, коли писати було несила. До нього приходило багато відвідувачів. З усіма розмовляв. Тільки останній місяць життя письменник лежав у постелі і нікого не приймав. А коли чув, що хтось прийшов, просив:
– Перекажіть, що я дуже зайнятий – помираю.
Толковый словарь пословиц и поговорок русского языка
М.: ОЛМА Медиа Групп, 2009.
Т.В. Розе
Дурная голова ногам покоя не дает
Говорится о тех, кто, не продумав своих действий, попусту суетится
Мокей Зябликов на протезе недавно у Староверовых пустился было по пьянке в пляс, но потом еле дополз до своего дома – все плакал. Жена, растирая культяпку, причитала: «Дурная голова ногам покоя не дает» – «Да ног-то нет, милочка, – стонал Мокей, – одна боль».
Е.О. БЕЛЯНКИН. «Генерал коммуны»
Дурной пример заразителен
Человеку свойственно брать пример с людей, отличающихся нестандартным мышлением
Гриша громко и сердито сказал:
– Вообще мне недоела гимназия, я хочу с головой уйти в революционное движение.
– Конечно, дурной пример заразителен, – сказала Анна Михайловна, с улыбкой переводя глаза с сына на мужа.
В.С. ГРОССМАН. «Степан Кольчугин»
