Музеї

З покоління в покоління

Відчуваєте таємничий шепіт та глибоке дихання? Це подих історії, що причаїлась тут у кожному кутку, поглядаючи своїми великими, загадковими очима на відвідувачів. А ті, в свою чергу, затамувавши подих, намагаються зазирнути до її незнаної душі.

Отже, ми в Яськівському краєзнавчому музеї, знайомство з яким відбудеться завдяки старанням його завідувачки – Олени Вікторівни Лози.

Усі відділки музею чітко відстежують хронологію розвитку суспільства. Ось перед глядачами – стенд з історії дореволюційного села та предмети побуту, які тепер можна зустріти тільки в экспозиції. Тут і знане ярмо, назва якого сьогодні зустрічається лише у приказках, і шкіряні постоли – попередники сучасних черевиків та багато чого іншого, що варто побачити на власні очі. У відділку, присвяченому громадянській війні, з фотознімків дивляться тогочасні герої та сам Г.І. Котовський. Не забули також про тяжкий період колективізації. Тут зібрано фотографії членів правління тогочасних колгоспів та звичайних трудівників – усіх тих, хто невтомно працював задля добробуту свого села.

Багатий на експонати куточок Великої Вітчизняної війни. Саме із цим гвинтівковим штиком у руках тогочасний патріот, не шкодуючи життя, захищав свою Батьківщину від загарбників. Зі стендів на нас споглядають спокійні та усміхнені, сильні та мужні – захисники рідного краю: бійці фронту та герої яськівсього підпілля. А поруч встановлено бюст земляка, Героя Радянського Союзу Іллі Ткаченка. Тут зберігається форма генерала Федора Чайки, війська якого визволяли Яськи у квітні 1944 року, а також багато медалей, орденів та зірок, якими нагороджені щедро поділилися із музеєм. Окремим стендом вшановано пам’ять яськівчан, полеглих у боротьбі за мирне небо над головою – зафіксовано прізвище кожного.

Ні для кого не таємниця, що перемога у кривавій війні 1941 – 1945 років далася нашій країні дуже великою ціною. Держава була фактично зруйнована. І відбудовували її усі ті, хто залишився в живих. Саме їм і присвячений наступний відділок музею – «Вони підіймали село». Тут зібрано пам’ять про людей, завдяки яким Яськи отримали друге життя: фотографії, почесні грамоти, дипломи та знаки пошани. Є й експозиція, присвячена «афганцям» та вчителям-ветеранам.

Помилуватись пишними краєвидами та зразками надр землі можна у відділі «Природа рідного краю». Пересвідчуєшся, наскільки щедрою є яськівська земля: вапняк, ракушняк, пісок, глина…

Колекція експонатів постійно поповнюється стараннями односельчан, серед яких багато школярів, що небайдужих до своєї історії. Але, на жаль, через брак приміщень, не всі експонати виставлено до огляду.

Відвідавши цей храм історії, поповнюєш ряди вдячних його засновнику –Михайлу Паненкові та помічниці у справі створення музею, вчительці історії – Марії Кириченко. Історичний нарис Михайла Івановича «Моє село – радість і гордість» надійно оселився не тільки у серцях односельців, а й посеред цінних експонатів музею. І саме цей девіз гучно промовляє тут з кожного кутка. Ось про що розповіла нам сьогодні тиша.

Інна КОБЗАР,Біляївський район

Творчество

Мобильная как бы жизнь

Громкая резкая мелодия раздирает в клочья такой сладкий утренний сон. С трудом открываю глаза. Ах, да это же будильник в телефоне… «Не забыть бы изменить мелодию», – проносится мысль.

Шесть ноль два. Нужно вставать. Все, как обычно. Контрастный душ, кофе с молоком, булочка с маком.

А ну-ка, какая у нас сегодня будет погодка. Где мой мобильный друг? Заходим в интернет. Ага, солнце, без осадков.

Послышался методичный писк. Сооб­щение. Интересно, от кого.

«Привет. Я в городе. Может, встре­тимся? Макс.»

Макс. Ничего себе, начало дня. От одной мысли о нем сердце ухнуло куда-то вниз.

Макс.

Я не решалась даже произнести это имя, словно это было старинное проклятье. Сколько воспоминаний, горьких и сладких, от простого имени.

Что он здесь делает? Почему решил встретиться?

А главное, что же ему написать? Как ответить?

Отвечаю так, как думаю: «Стоит ли?».

Ответ через минуту, очень-очень длинную минуту.

Неприлично короткое «Да».

И что дальше?

Хочу ли я с ним встретиться? Зачем? Что нового он мне скажет? Только раз­будит с таким трудом уснувшую обиду.

Бегу на маршрутку. В наушниках поет «Enigma». Снова сообщение. Дрожащими руками открываю.

От мамы. Слава Богу.

Или нет?..

Мама, как всегда, побоялась оторвать меня от чего-то важного, Не стала звонить, написала сообщение.

Читаю «Завтра с папой будем у тебя». Вот молодцы! Так давно не ви­дела родителей. Соскучилась. Нас­троение поднимается. Напечем с мамой вафельных трубочек и будем все вместе пить чай. Как в старые добрые времена. Теперь можно послушать что-то веселенькое.

Ой, кто-то звонит. Катя.

– Привет, как делишки? Как детишки? Опаздываешь, кстати, – в свойственной ей манере щебечет подруга и по совмес­тительству коллега.

– Макс в городе.

– Он звонил? Нет? – почти прокричала в трубку Катя. – Вот редиска, мог бы и позвонить. А ты что?

– Не знаю.

– Не вздумай с ним встречаться. Сно­ва будешь страдать. А он опять само­утвердится за твой счет, и все.

– Я не…

– Да знаю я тебя, – перебивает по­друга. – Не встречайся, он тебя обманет. Бай. – Длинные гудки, и снова настроение как раз под «Enigma».

Захожу в офис. Телефон снова что-то пискнул.

«Совещание!!! Шеф прямо из коман­дировки всех собирает», – сообщение от Наташки.

О, Боже, у меня отчет не готов! Гово­рили же, что он будет в понедельник. Бросаю вещи, беру блокнот, ручку, конечно, телефон и бегу в зал совещаний.

Все было не так страшно, как я себе нарисовала. Начальник довольно миро­любиво расспрашивал, как прошли две рабочие недели в его отсутствие. О моем отчете, слава Богу, никто не вспоминал. Вот сейчас сейшн закончится, и сразу за него возьмусь. И никто не…

Внезапно у меня заорал телефон. «Ро­ма, извини, но мне надо бежать. Про­сти, прости, дела, дела…» – ис­ступ­ленно разрывался динамик.

«Ну почему, почему до сих пор я не поменяла эту мелодию?» – ругала я себя на чем свет стоит, видя, как коллеги словно по команде повернулись в мою сторону.

– Ну ответьте же этому настойчивому Роме, – иронично произнес начальник.

– Извините, – прошелестела я, нажи­мая на красную кнопку.

– Ну, что вы, это вы нас извините. Видимо, это был очень важный Рома, раз вы не нашли нужным отключить звук, приходя на совещание, – заметил шеф, грозно поднимая бровь.

Это вообще не Рома, мысленно от­ветила я, это Дашка, зараза, решила позвонить именно сейчас. Но разве кого-то это интересует?

– Извините, – повторила я под смешки коллег.

– Кстати, что там с вашим отчетом?

Ну вот, как всегда…

Через час телефон снова, но уже мелодичной композицией группы «Pussycat Dolls» дал понять, что кто-то – сколько можно! – хочет со мной поговорить. Этим «кто-то» оказался Макс.

– Привет.

Та же хрипотца. Будто не прошло одиннадцати месяцев и двадцати шести дней после того, как он пропал.

– Здрасьте.

– Ты как, малыш?

– Нормально.

– Я скучал.

– Разве?

– Давай встретимся.

– Я не…

– Я позвоню в шесть. До встречи.

В шесть?! Господи, в шесть! Я встречусь с ним в шесть часов. Это же через пять часов. Надо привести себя в порядок. Но как? А работа? Бог с ней, ведь Макс позвонил!!! Он же хочет встретиться. Так, где мои вещи?

На бегу к маршрутке строчу Катьке сообщение: «Прикрой меня, ухожу на целый день». Ответное «Куда?» не заставило себя ждать.

«Макс хочет встретиться».

«Дура», – комментирует лучшая по­друга.

Через пять часов в лучшем платье, с безупречным макияжем и укладкой дежурю возле телефона.

Шесть пятнадцать, шесть двадцать пять. Нервы натянуты, как тетива на старинном луке, который недавно видела в музее. Нужно выйти на воздух, а то я с ума сойду. Выхожу на улицу. В руке теплится мобильник. Шесть тридцать семь. Может, что-то случилось?

Методичный писк.

«Извини, малыш. Не получается при­ехать. В следующий раз – обязательно».

Палец давит на красную кнопку до тех пор, пока телефон полностью не отключается. Снова попалась. Вот Катя посмеется.

На те же грабли – той же ногой.

Поднимаю голову к небу и понимаю, что начинается дождь. А где же «солнце, без осадков»? Как же я этого не заметила?! Закрываю глаза и чувствую, как холодные капли прикасаются к разгоряченной коже. Ветер треплет волосы и…

Мое уединение заканчивается, так и не начавшись. Высокий молодой человек с темными, удивительно красивыми черными кудрями внезапно подходит ко мне.

– Здравствуйте, – несмело начинает он. – Вы меня не знаете, но мы каждый день едем в одной маршрутке. Я никак не мог заговорить с вами. Вы постоянно были в телефоне.

Я непонимающе посмотрела на не­го, потом на телефон, который две ми­нуты назад сообщил о том, что я не­проходимая идиотка.

– Да, я жила в этом телефоне, – мед­ленно произнесла я, внимательно разглядывая аппарат.

– Меня зовут Валентин, – он протянул мне руку.

Я снова посмотрела на телефон и раз­жала пальцы. Он соскользнул в заботливо собранную дворником кучу желтых листьев.

– А меня Маша.

– Может, по чашке чая? Я знаю здесь рядом уютное местечко.

– Почему бы и нет.

Какие у него красивые кудри. Инте­ресно, что там с моей укладкой?

Кира НИКИТИНА

Цікаві бувальщини

(З життя видатних людей)

К.О. ТРУТОВСЬКИЙ

1826 – 1893

Початок дружби

Відомий у другій половині ХІХ століття перекладач і поет П.І. Вейнберг іноді писав маленькі оповідання, які читав на прилюдних концертах. Йому дуже подобались картини з українського життя художника К. Трутовського, і він хотів з ним познайомитись.

Одного разу Вейнберг їхав з Москви до Курська. У вагон ввійшла якась родина. Незабаром батько почав читати книгу оповідань Вейнберга. Тоді автор попросив книгу й сам прочитав уголос одне оповідання. Йому зауважив батько:

– От якби ви послухали самого Вейнберга, знали б, як треба читати.

– Слухав. Нічого особливого в ньому не знайшов.

– Що ви? Чудовий оповідач!

Надвечір вони помітили, що недалеко від залізниці, в селі, горить хата. Вейнберг зауважив:

– Сумна картина. Але ефектна… От якби сюди Трутовського, він чудово намалював би.

– Не думаю, щоб цей маляр схопив колорит такої картини.

– Як вам не соромно? Ви, мабуть, зовсім не знаєте цього художника.

– Знаю добре. Маю право лаяти. Я і є Трутовський.

– Коли так, будьмо знайомі. Вейнбер.

З цього й почалася їхня багаторічна дружба

ЖЮЛЬ ВЕРН

1828 – 1905

У світі подорожей і пригод

Жюль Верн успішно писав п’єси й оповідання і водночас старанно вивчав природознавчі науки, техніку, історію географічних відкриттів, повітроплавання, знайомився з ученими, мандрівниками. Нарешті склав план серії романів «Над­звичайні подорожі». Перший роман з цієї серії «П’ять тижнів на повітряній кулі» він закінчив улітку 1862 року. П’ятнадцять видавців, до яких звертався письменник, ніби змовившись, повертали рукопис з однаковою відповіддю: «Я не можу ризикувати». А от шістнадцятий, П’єр-Жюль Етцель, який був до того ж і відомим літератором, не тільки схвалив рукопис, але й поспішив закріпити ділові зв’язки з талановитим письменником своєрідною умовою на двадцять років уперед: автор брав на себе зобов’язання щорічно давати видавцеві за певну винагороду два «наукових романи» або один двотомний, загальним обсягом у 20 – 25 друкованих аркушів. Через двадцять років умову було поновлено на той же термін. За ці роки Жюль Верн написав шістдесят три романи. А всі твори видатного письменника складають сто п’ятнадцять томів.

Подорожі Жюля Верна

Дехто твердить, що Жюль Верн усе життя провів за письмовим столом. Це не так. Він побував у Норвегії, Ірландії, Шотландії, США. Письменник любив виходити в море на яхті з двома матросами, а згодом придбав маленький пароплав, на якому плавав у Середземному морі.

Толковый словарь пословиц и поговорок русского языка

М.: ОЛМА Медиа Групп, 2009.

Т.В. Розе

Дыма без огня не бывает

Хоть в слухах много придумано, в их основе лежит доля правды

Никакими толками и замечаниями не следует пренебрегать, особенно дурными: они заставляют нас все-таки лишний раз на себя оглянуться. Сначала кажется неправда, а как всмотришься получше, увидишь, что «дыма без огня не бывает», на дне лежит и правда!

Н.В. ГОГОЛЬ. Переписка с друзьями

Едешь на день, хлеба бери на неделю

Будь запаслив, когда собираешься в дальнюю дорогу

Пасечник сходил в омшанник, вынес оттуда зипунок… затем забрался на спину лошади, да еще котомку порядочную с собой прихватил: «Мы, говорит, старики, так рассуждаем: едешь на день, а припасов бери на неделю».

Ю.Г. ЛАПТЕВ. «Путь открыт»