…Скільки знаю сім’ю моїх друзів Балтакових, стільки дивуюся, – як вони знаходять спільну мову зі своїми численними вихованцями із родини котячих? У деякі роки в їхньому дворі дружно жили і по 10 – 12 котів і кішок. Причому більша частина – що прийшли зі сторони. Мабуть, ці муркотливі створіння теж обмінюються інформацією і діляться одне з одним своїми думками про те, що ці господарі надзвичайно гостинні. І не виживатимуть непрошеного гостя. Тут уже, головне, щоб сама котяча родина дозволила гостеві постійне мешкання.
Втім, як відомо, коти і кішки – створіння досить вільнолюбні. І поводяться так, ніби це вони – господарі. Хоча, звичайно ж, визнають старшість справжніх господарів – відомого у місті підприємця, а ще й запеклого рибалки-аматора Георгія Федоровича Балтакова, його дружини Тамари Іванівни – керівниці народного хореографічного ансамблю «Ритм» Центру позашкільної роботи і дитячої творчості та їхньої доньки – дизайнерки Златочки.
Розповідати про братів і сестер менших вони можуть годинами. У вісімдесяті роки минулого століття, коли Златка була зовсім маленькою, кілька років жили та працювали в Сургуті. Але хіба може справжній бессарабець проміняти свій край на чужу сторону? І понад 20 років тому повернулися додому, забравши із собою розкішну чорну кішку Маняшу. А оскільки правила провезення тварин у поїздах були жорсткими, сховали улюбленицю у велику сумку. Кішка терпляче сиділа в ув’язненні цілий день. І тільки увечері під час великих зупинок її виводили з вагона. Провідники не одразу, але побачили це Боже створіння. Проте галасу здіймати не стали. Бо кішка була чемна і терпляча, жодного клопоту не завдавала...
Сибірячка Маняша стала засновницею котячого роду в домі моїх друзів після їхнього повернення з далеких країв. Але вік котячий невеликий...
Найдивніше, що від неї, цілком чорної, народився кіт білосніжний, якого назвали Жокою. Він ріс таким же «інтелігентом», як і його матуся. Але одного разу, скориставшися моментом, вийшов за хвіртку. І зник. Мабуть, його привласнив хтось із перехожих. Дуже вже він був зграбний і лагідний.
Сьогодні в домі моїх друзів живе онучка Жоки Чорнушка – чорна, як смола, із сином Боніфацієм і донькою Зірочкою. У них, на відміну від мами, лапки та частина писочка білі – гени прадіда даються взнаки. А також три приживалі гості, які одного разу потрапили до цього двору й залишилися в ньому назавжди: сірий Хвостик, рудий Кеша і чорно-біла Сусідка.
– Сусідка прижилася однією з останніх, – розповідає Георгій Федорович. – Мабуть, прибігла до нас із якогось двору. Спочатку Чорнушка та Боніфацій зустріли її нашорошено, оскільки вона була дещо «вільного характеру», що, судячи з усього, не дуже було прийнятно для наших «шляхтян» і «шляхтянок». Але згодом і Сусідка стала спокійнішою. Так само, як і інші, чекала запрошення на сніданок, обід і вечерю, перестала цупити без черги ласі шматочки.
Розповів господар дому і про те, що котяче сімейство дружить з качками, гусьми, індиками і... зі сторожовим собакою Дружком. Як біжить його проводжати на риболовлю і терпляче чекає його повернення з уловом. І якщо Георгій Федорович може відійти на кілька хвилин, приготований до обробки улов залишається цілим. «Чудова шістка» сидить сумирно, не шкодить, чекаючи, коли завершиться обробка риби.
Розповіли господарі й чимало комічних пригод. Влітку, у спеку, тварини не знали де подітися. Не знайшовши прохолоди у дворі, примудрилися відкрити двері до будинку: Боніфацій, якому тоді було лише три місяці, заплигнув на дверну ручку, нявкнув і потягнув її донизу. І дорослі коти, як за командою, попрацювавши лапами, відчинили двері і стрілою увірвалися до прохолоди кімнат. І сміх, і гріх...
Як, яким чином господарям дому вдається знаходити спільну мову з такими волелюбними тваринами?
– Все дуже просто, – говорить Тамара Іванівна. – Вони, як і діти, відчувають ласку, щирість і справжню любов. У жодному разі не можна на них кричати, цим ви тільки відлякаєте їх від себе і спонукаєте почуття внутрішнього протесту. У малому віці вони такі ж пустотливі, потішні, як і наші діти. Доросліючи, стають по-своєму розважливими. Ми з ними розмовляємо так само, як і між собою. Іноді мимоволі складається враження, що вони все розуміють та тільки говорити не вміють...
А я б додав: мир і лад у котячому царстві тому, що і серед господарів – любов і повага.
На запитання, яку роль їм відведено на Новий рік, який, відповідно до китайського календаря, значиться як рік Кота, донька господарів Злата розповіла, що, звичайно ж, на всіх їх чекатиме святкова вечеря.
– Щиро кажучи, – зізналася Златочка, – я й не знаю, що б робила, якби у нас не було котячого царства. Адже тварини – не те що люди, ніколи не обдурять, вони – віддані, довірливі та щирі. Як їх за це не любити!
