Понад чотири десятки років тому сталася ця пригода з Георгієм Еммануїловичем Кофовим, але пам’ятна вона йому досі. Нині він – керівник найстарішого Білгород-Дністровського автопідприємства, заслужений автотранспортник України, депутат Білгород-Дністровської районної ради. А на той час 20-річним хлопцем після навчання в Одеському автодорожньому технікумі прибув працювати до Білгород-Дністровського автопідприємства «15107».
– Колектив автопідприємства зібрався зустрічати Новий рік, – згадує Георгій Еммануїлович. – Через суворий медичний контроль водії не часто дозволяють собі підняти чарку із сорокаградусною або коньяком. І щоб наступний день не виявився тяжким, у новорічну ніч вирішили випити потроху сухого вина. Знаючи, що я родом із хлібосольної Кулевчі, мені доручили з’їздити до рідного села і привезти до новорічного столу хорошого червоного та білого вина. У ті роки у нашому «АТП-15107» була службова «Волга», яку використовували за потребою. Вона вважалася ніби спільною і нею міг скористатися кожен. Не чекаючи жодної халепи, я сів за кермо приблизно опівдні, щоб устигнути повернутися до початку застілля. У Кулевчі побачився з ріднею, на колгоспному винзаводі запасся вином. Рушаючи назад, геть не турбувався. Адже їзди до Білгорода-Дністровського з урахуванням зимової дороги насилу година. Настрій був чудовий. Я передбачав, як мої колеги зазнають насолоди, пригубивши терпкого духмяного напою, що я привіз. Але на підйомі перед Миколаївкою-Новоросійською автомашина раптово заглухла. У поламці розібрався одразу: забарахлив бензонасос, і як усунути пошкодження, знав добре. Одразу – до ящика з інструментами, і обімлів: його не виявилося в багажнику. Та й не могло бути гайкових ключів у машині спільного користування. Свої ключі водії берегли як зіницю ока. Почав «голосувати», щоб попросити ключ. Та хто ж зупиниться у новорічну ніч? Машини пролітали мимо, навіть не пригальмовуючи. Звичайно ж, усі квапилися додому, до новорічного столу. Час наближався до півночі. Нарешті, змилостивився водій «РАФа». Він дуже квапився, але погодився продати свій гайковий ключ. У мене в кишені було 25 рублів, гроші на ті часи солідні. Сподіваючись одержати здачу, я простягнув йому двадцятип’ятирубльову купюру за копійчаний ключ. Водій сказав, що здачі у нього немає, а задарма він ключ не віддасть і чекати не може. Я махнув рукою, мовляв, бери. Він поклав гроші у кишеню і поїхав, а я провів його докірливим поглядом, стискуючи гаєчний ключ, який став справді золотим. Тоді за 25 рублів можна було купити пристойну прикрасу із золота. Після півгодинного ремонту машина завелася. Закоцюблим я повернувся до міста о половині другої ночі. Звичайно, для мене свято виявилося остаточно зіпсованим. Відтоді завжди наставляю своїх друзів і знайомих, щоб ніколи не полишали важливих справ на останню хвилину. А головне, якщо ти водій, уважно стеж за гайковими ключами.
