Виставка

Нюанси пошуку

У виставковій залі Білгород-Дніст­ровського краєзнавчого музею де­мон­струється виставка живопису та графіки «Нюанси пошуку». До експозиції увійшли роботи п’ятьох художників – членів міського арт-клубу «Арго». У кожного з них «на особистому рахунку» – участь у численних міських, обласних, всеукраїнських виставках.

Ігор Кравець (випускник ОДХУ), член твор­чої спілки професійних художників Росії, репрезентував серію бессарабських пейзажів. Оксана Швець (випускниця ОДХУ та Південноукраїнського педагогічного університету) – живописець; багато її робіт поповнили приватні колекції лю­бителів живопису як у нашій країні, так і за кордоном. У роботах Олени Лебедєвої (випускниці Київського художнього технікуму та Південноукраїнського педа­гогічного університету) – кольорові й графічні образи казкових котів і кішок. Очевидно, невипадково персональна виставка авторки, що відбулася свого часу у Всесвітньому клубі одеситів, одержала назву «Я прикинулася кішкою». Олена Кравець (випускниця ОДХУ), кераміст за фахом, потішила глядачів серією акварельних робіт. Сергій Гаркавий (випускник архітектурної академії) працює у сфері графіки, живопису, художнього дизайну. Його живописні та графічні роботи, які увійшли до цієї експозиції, – свідчення різноплановості цього автора.

– Позиціоную себе як людину, яка нама­гається подолати обмежений простір, – говорить про себе художник.

Вочевидь, саме бажання «подолання обмеженого простору» і пошук нових форм роботи дозволили Сергію Гаркавому створити в місті арт-клуб, об’єднавший декількох самобутніх художників-однодумців. Навесні нинішнього року «Арго» відзначить свій четвертий день народження. За цей час на експозиційному майданчику клубу відбулося понад п’ятнадцять виставок, зокрема персональних.

Олена РЕЛЛЕР

І все суще в ньому…

Ретро-новела

Сонце розпекло камені древнього Кам’янця-Подільського. Але Сергій Огнієнко не відчував спеки. Розгонистим кроком юнак ішов по вулиці Шевченка, що потопала в густій тіні каштанів. Квапився до будівельного технікуму, кортіло довідатися про результати вступного іспиту з математики.

Побачив на дошці оголошень проти свого прізвища п’ятірку – і радо підскочив, мимоволі черкнувши когось рукою…

У симпатичної дівчини, мабуть, теж абітурієнтки, були великі, як виноградини, темні очі. Вони дуже виділялися на тлі її світлого обличчя та солом’яного хвилястого волосся.

Мовби вибачаючись, простягнув їй руку:

– Сергій…

Знехотя подала йому свою, – чомусь вузькою рожевою долонькою догори, – і недбало сказала:

– Кароліна Шиманська.

Коли мармуровими сходами вона спустилася до вестибюля, а потім вийшла на вулицю, Сергій не відставав. А вона, вдаючи, що не помічає його, йшла швидким кроком у бік мосту над Смотричем.

– Я живу далеко, на Польських філь­варках, – раптом сказала Кароліна. – А там, якщо підеш за мною, нас можуть зустріти місцеві хлопці, й тобі, боюся, будуть непереливки.

– Нічого, – відказав юнак.

Перейшовши довгий широкий міст, що з’єднував Новий План зі Старим Містом, Кароліна й Сергій вийшли на невелику асиметричну Троїцьку площу. Звернули праворуч, у вузьку вуличку, де нагадуванням про середньовічну минувшину міста височіла – під гострим черепицевим дахом – Кушнірська вежа. Через Вітрові ворота бруківкою вони зійшли до берега, де в заплаві зеленіли городи, росли, схилившися над водою, верби. Пройшли дерев’яним містком над брунатним кволим струменем води й опинилися на Польських фільварках – у приміському районі, де з давніх-давен жив простий люд.

Перемовляючись абиякими фразами, непомітно для себе Сергій і Каро­ліна дійшли до Торговельної площі, де стреміла до неба своїми яскраво-синіми банями православна церква Святого Георгія. Дівчина трималася незалежно, але їй було приємно, що її проводжає цікавий парубок, який не зважив на засторогу про можливу зустріч із «місцевими».

Уже наближалися до вулиці Зань­ковецької, коли їм трапилася колоритна компанія з трьох хлопців. Одягнені вони були в зелені китайські штани, у яких у ті роки ходила більшість чоловічої людності, і безрукавки непевного кольору.

– Ти чого це чіпляєшся до наших дівчат?..

Спалахнула бійка. Сергій чинив гідний опір. Йому додавала сили присутність дівчини.

Невідомо, як би скінчився цей інцидент, якби літнє густе повітря зненацька не розірвала міліцейська сирена. Хулігани вмить ретирувалися, силоміць потягнувши за собою до найближчого провулка й Кароліну.

Вкрай ошелешеному Сергієві навіщось надягли на зап’ястя наручники…

Черговий дав розписатися в протоколі й сказав погрозливо:

– Ну й в халепу ти, хлопче, встряг!..

Камера була з одним заґратованим вікном, затуленим залізним листом, – так, щоб людина, яка в ній, могла бачити тільки вузьку смужку неба. З меблів – голі дерев’яні нари. При дверях – «параша».

На другу добу черговий сержант передав Сергієві невеликий пакунок, що категорично заборонено було робити. У ньому виявилося десятків зо два домашніх яблучних пончиків.

Хто?.. Господарка квартири на Руських фільварках не могла знати, де він зараз. Невже Кароліна?!.

Сергія ще кілька разів викликали на допити, вимагали якихось визнань: у якій він банді та хто в них «за головного»? Але він твердо стояв на своєму – напали хулігани. І жодного слова про Кароліну.

На третю добу все-таки випустили – імовірно, не без чиєїсь участі…

Вийшовши на вулицю, Сергій не повірив власним очам: під старим каштаном на нього чекала Кароліна. Вона повела Сергія в бік вулиці Князів Коріятовичів. На розі, трохи відступивши, твердо вимовила:

– Іди додому, спочинь. А завтра стрінемося й поговоримо…

Наступного дня рівно о другій він був біля Ратуші. Там на нього вже чекала Кароліна. Вона тихо сказала:

– Вибач, це я в усьому винна. Не дозволила б тобі йти за мною, нічого б не сталося. А так і побили тебе, й іспит із літератури ти вгаяв. Що тепер буде?

– Нічого, я цей іспит однаково завалив би, – відповів Сергій. – Не вступив до технікуму, піду до ПТУ. Все одно будівельником стану. А там видно буде.

Кароліна вирішила показати Сергієві Старе Място – так вона називала Старе Місто, яке знала й любила з дитинства.

Коли вони розглядали споруди на Вірменській площі, на вежі Ратуші вдарив дзвін старовинного годинникового механізму – і зграйка голубів, що перед тим мирно вуркотіла на даху напівзруйнованого костьолу колишнього Домініканського монастиря, пурхнула в вибілене літнє небо.

– Ти знаєш, що 1919 року Кам’янець був тимчасовою столицею Української Народної Республіки? – запитала Кароліна. – І в цьому будинку, де зараз швейна фабрика, працював уряд.

Сергій уважно слухав. Він знав, що Кам’янець свого часу був центром удільного литовського князівства, потім – досить великої Подільської губернії. Але повідомлений Кароліною факт якось був минув повз його увагу, принаймні про нього не мовилося у шкільних підручниках.

Перейшовши Вірменську, а потім Польську площі, вони підійшли до Тріумфальної арки. На фризі напис: «HAC INTRABAT STANISLAUS AUGUSTUS REX DIE XI 9BRIS 1781 ANNO».

– Тут 11 листопада 1781 року проходив король Станіслав Август, – переклала напис Кароліна. Видно, їй дуже імпонувало, що багато що в цьому місті пов’язане з її прабатьківщиною.

Під склепінням арки дівчина шепнула Сергієві, щоб він загадав бажання й доторкнувся лівою рукою до мармурової стіни.

– Загадав? От і гаразд. Тільки тримай у таємниці.

Зайшли до кафедрального Петро­павлівського собору, перетвореного на музей атеїзму. Опинившися під дахом колишнього храму, перехрестилися: Кароліна – зліва праворуч, Сергій – справа ліворуч.

Під куполом як антирелігійний символ висів маятник Фуко. Стежачи за його коливаннями, Сергій зненацька для себе згадав приписувану Галілео Галілеєві фразу: «E pur si muove!».

Вийшли у двір, вузьким провулком оминули храм із південного боку, ступили ще кілька десятків кроків і зупинилися над глибоким каньйоном. Його за багато тисячоліть проточила у скелястій породі річка.

Мовби за згодою одночасно сіли в густу траву, що п’янила гострим запахом чабрецю та полину.

Сонце поволі хилилося, сідаючи за вежі середньовічної фортеці. Кароліна дивилася своїми темними очима в бездонне небо. Сергій намагався знайти в нескінченному всесвіті цятку, куди спрямувала свій погляд його супутниця.

Про що вони думали в цю тиху надве­чірню годину? Про глибини космосу, про свій майбутній фах будівельників чи про таємничі зміни, завдяки яким дівчина стає жінкою, а юнак – чоловіком?..

За ними, аж на верхівці спорудженого турками мінарета, височіла чотириметрова позолочена фігура Божої Матері Непорочної Діви – покровительки міста. Марія, вся в сяйві променів сонцевого схилку, підвівши руки до гаснучого неба, благословляла цей світ і все суще в ньому.

Польські, Руські фільварки, Старе Місто, Новий План – назви районів Кам’янця-Подільського;

«E pur si muove!» (іт.) – «І все-таки вона крутиться!».

Анатолій Михайленко

Цікаві бувальщини

(З життя видатних людей)

ГЕНРІК ІБСЕН

1828 – 1906

Заради гостей

Генрік Ібсен, відомий своєю мов­чазністю, одмовився від одного запрошення на банкет, пояснивши це так: «Я б тільки був присутній і не вимовив би жодного слова, а з ввічливості інші гості теж мовчали б цілий вечір. Якщо я не прийду, розгнівані гості матимуть тему для приємної розмови».

Л.М. ТОЛСТОЙ

1828 – 1910

Переконався

Л.М. Толстой не терпів газетярів, які юрбою ходили за ним назирці. Один з кореспондентів якось попросив у письменника інтерв’ю. Толстой запитав:

– Навіщо це вам?

– А як же, Лев Миколайович! Навіть останній дурень у Росії – і той цікавиться вами!

– О, в цьому я переконався зараз на власні очі! – спокійно відказав Толстой.

Навіщо лікар?

Коли Л.М. Толстого запитали, чому він не дозволяє викликати лікаря, письменник відповів:

– Хочу померти своєю смертю.

Дід приніс оповідання

До редакції журналу «Русская мысль» прийшов дід у кожусі й приніс рукопис. Це було оповідання селянина Семенова. Секретар попросив зайти через два тижні. Коли дід знову прийшов, його довго не приймали: редактор розмовляв з письменниками й забув про старого. Нарешті він вийшов до приймальні.

– Це ви Семенов? Ми прочитали ваше оповідання…

Редактор придивився й… остовпів: перед ним стояв Лев Толстой! Великий письменник дуже хотів, щоб оповідання нікому не відомого селянина було надруковане.

Примхи природи

Як відомо, деякі сини великого Л. Тол­­стого теж намагалися стати літе­раторами, один з них, Лев Львович, навіть писав п’єси. Але жоден з них не міг зрівнятися в батьком. Якось до Софії Андріївни, жінки письменника, звернулися з питанням, чому ніхто з її синів не став видатним письменником. Вона відповіла:

– Природа, створюючи Толстого, багато над чим попрацювала й захотіла відпочити на його дітях.

Турбота про людей

Письменник Д.В. Григорович, що жив у Петербурзі, приїхав 1891 року до Москви й відвідав Л.М. Толстого, з яким давно приятелював. Потім розповідав, що дочки Льва Миколайовича грали на гітарі, а їхній батько танцював, наче молодик. Толстому тоді було 63 роки.

Працював він по шістнадцять годин щодня. Ввечері з вулиці в Хамовниках, де жив великий письменник, добре було видно, як він пише за столом. Григорович запитав:

– Чому ви не закриваєте вікно шторою?

– А щоб поліцейським видно було, хто в мене буває, адже вони за мною стежать. А в щілину підглядати важко. Треба ж полегшити їм працю.

Толковый словарь пословиц и поговорок русского языка

М.: ОЛМА

Медиа Групп, 2009

Т.В. Розе

Ем, да свой, а ты рядом постой

Грубовато-шутливый ответ на приветствие «Хлеб да соль»

– Хлеб-соль вам! – еще на пороге сказал Найденов.

Не успел Аким рта раскрыть, чтобы, не приглашая к столу, проронить скупое «спасибо» или отделаться грубовато-шутливым: «Ем, да свой, а ты рядом постой», как Найденов торопливо продолжил:

– Да вы не беспокойтесь! Не надо! А впрочем, можно и позавтракать.

М.А. ШОЛОХОВ. «Поднятая целина»

Ерема, Ерема, сидел бы ты дома

(точил бы свои веретена)

С укоризной говорится тому, кто совершает заведомо неверный поступок

– И зачем нас нелегкая несет воевать с Бонапартом? – сказал Шиншин… – Знаете пословицу: «Ерема, Ерема, сидел бы ты дома, точил бы свои веретена», – сказал Шиншин, морщась и улыбаясь. – Это к нам идет удивительно. Уж на что Суворова – и того расколотили вдребезги, а где у нас Суворовы теперь?

Л.Н. ТОЛСТОЙ. «Война и мир»