Долі людські

Скарб двох сестер

Про сестер Ганну Василівну Молчанову та Раїсу Василівну Велику із села Саханське мені розповів сільський голова Володимир Олексійович Каблаш.

– На таких людях трималося наше село, – говорив він, проводжаючи мене до обійстя цих ветеранів колгоспного виробництва. – Майже все своє трудове життя сестри пропрацювали доярками на одній із молочнотоварних ферм тодішнього колгоспу «Авангард». Неодноразово входили до числа кращих тваринників господарства, надоюючи найбільше молока від закріплених за ними груп. За свою звитяжну працю мають державні винагороди, десятки похвальних грамот. Їм неодноразово вручалися цінні подарунки.

Та й нині, не зважаючи на роки, ці ветерани беруть посильну участь у громадському житті села. Зустрічаються з учнями, діляться спогадами про своє життя. Розповідають дещо про історію села, творцями якої більше півстоліття вони були.

Дитинство їхнє проходило в Балтському районі. У важкому 1949 році дівчата поїхали на заробітки до Одеси. Разом з іншою молоддю вони тут активно включилися у відновлення зруйнованого війною міста, працювали на спорудженні частини залізничного вокзалу. Потім трудилися різноробочими й на інших будівельних об’єктах. Звичайно, робота роботою, але дівчата були молодими, вродливими, тож там у Одесі вони покохалися з хлопцями, поодружувалися. Чесно кажучи, навіть на той час у місті сімейним жити доводилось важко. Отож, обох сестер життя закинуло у Саханське. І саме тут вони перегорнули нову сторінку своєї долі.

Спорудили хати, викохали п’ятьох дітей, дочекалися не лише внуків, а й правнуків. За плечима цих сестер великий трудовий стаж. Але жоден стаж не зрівняється з тим життєвим досвідом добра та мудрості, який вони надбали за роки й десятиліття. Це справжній скарб! На сьогодні Ганні Василівні вже 87 літ, а її сестра Раїса Василівна – молодша на 9 років. Не судилось сестрам, щоб до цього дня дожили їх чоловіки. Безжальна смерть забрала їх від них. І тепер вони, щоб підтримувати одна одну на схилі літ, живуть разом. Ганна Василівна тяжко хворіє, але не здається легеневій недузі, лише, посміхаючись, промовляє: «Мене лікарі, як говориться, уже кілька разів списували на той світ. Але я виходжу переможцем у двобої зі смертю…»

У Раїси Василівни теж здоров’я підкачує – відмовляють ноги. Та вона шукає розраду в буденних турботах. Її натружені руки й досі не знають спочинку. Ото якось помаленьку порається по домаш­ньому господарству. А воно і для неї, і для її сестри досить-таки непросте. Посудіть самі. Ці дві стареньких трудівниці утримують ще в себе корівку, кількох поросяток, курочок, доглядають город.

Не буде секретом, коли скажу, що з усім цим вони б не справлялися, якби не допомагали діти Раїси Василівни, особливо син Микола. По кілька разів на день він навідується до матері.

В літню пору город обробляє, заготовляє сіно для корівчини. А коли ж настає зима, то піклується, щоб у матері та тітки завжди була свіжа вода в хаті, щоб живність була нагодована.

Розмовляючи зі мною, жінки не нарікали, як зараз дехто звик, на сьогоднішнє життя. Просто у них, як і в інших саханців, є одне велике прохання до районної влади: повернути хоч якусь медицину у село. Бо зараз тут всі залишились без будь-якого обслуговування з боку працівників охорони здоров’я. Навіть найпростіших ліків у Саханському ніде купити.

Полишаючи домівку цих двох шанованих сільських жінок, побажав їм здоров’я, довголіття – на радість дітям, онукам, правнукам та всім односельцям. І на душі у мене було тепло від того, що у наших селах живуть добрі серцем люди – невтомні трудівниці та благословенні матері.

Іван ТРЕГУБЕНКО, Ширяївський район

Колючий дріт

студентові не перешкода

УПівденнійвиправнійколонії№ 51, розташованійвОдесінаЛюстдорфськійдорозі, відбуваютьпокаранняті, щовпершезасудженідопозбавленняволі. Тут перебувають засуджені за різними статтями кримінального кодексу, зокрема й за тяжкі злочини, такі як розбій і вбивства.

За словами заступника начальника колонії з соціально-психологічної та виховної роботи підполковника внутрішньої служби Сергія Афанасьєва, серед засуджених багато молодих людей від 20 до 30 років. З них багато хто не має ні професії, ні навіть початкової освіти. Є й неграмотні.

Кирило Дрямін і Дмитро Жидков до таких не належать. Ці молоді люди перед тим як опинилися за колючою огорожею, встигли з непоганими результатами закінчити середню школу. І навіть зараз далі здобувають знання.

26-річний Кирило перебуває в місцях позбавлення волі понад чотири роки. І до того як потрапив у колонію, і тепер хлопець багато читає, любить класичну літературу, віддаючи перевагу читанню книжок, а не телебаченню і кіно. Також вивчає іноземні мови і навіть став ініціатором створення гуртка на території колонії, де кожен охочий може здобути певний обсяг знань англійської. Нещодавно Дрямін досить вдало пройшов незалежне тестування з математики, англійської, української мов і української літератури. До «зони» приїздила комісія, і він був єдиним абітурієнтом.

Тепер от сподівається стати студентом.

– Я набрав 150 балів. Зали­шилося вибрати, куди подавати документи. Наш психолог Василь Дмитрович телефонував до багатьох різних навчальних закладів. Обрали дистанційне навчання у Християнському гуманітарному університеті.

А Дмитро Жидков уже три роки навчається в Універ­ситеті економіки та менеджменту міста Курська. У цьому вузі, куди приймають не тільки росіян, але й іноземних громадян, розроблено спеціальну систему дистанційного навчання для тих, хто перебуває в «місцях не настільки віддалених». І це не єдиний вуз на території Росії з дистанційним навчанням. У Південно-Уральському гуманітарному університеті у такий самий спосіб готують фахівців за 14 спеціальностями. У Європі ця форма навчання вже давно стала звичною. Близько тисячі студентів, що завинили перед суспільством, наприклад, навчаються в Хагенському заочному університеті (Німеччина), де здобувають вищу освіту абсолютно безкоштовно.

– Позбавляючи людини волі, суд не позбавляє її права на здобуття освіти, зокрема і вищої. Це право надано громадянам нашою Конституцією, – говорить Сергій Афанасьєв. – Інше питання, що не завжди його легко реалізувати. Ми, зі свого боку, робимо все можливе, щоб допомогти тим, хто хоче навчатися. Жидкову зараз усіляко сприяємо в тому, щоб він вчасно одержував з інституту плани і теми завдань, а також вчасно відправляв свої контрольні та курсові роботи до вузу. А для Дряміна зробили все, щоб він зміг пройти незалежне тестування. Засуджені, які прагнуть здобути освіту, професію, деякою мірою впливають на тих своїх товаришів, у кому вогник знань ще не засвітився.

А це, безсумнівно, дуже важливо як для самої людини, так і для суспільства, до якого засуджений рано чи пізно повернеться. Опинившись на волі, той, хто має добру освіту, потрібну професію, що користується на ринку праці попитом, набагато швидше і простіше пройде період реабілітації та адаптації. У нього набагато вищі шанси знайти своє місце в соціальній ніші. А не повертатися на кримінальну стежину.

Вікторія Єрьоменко,«Одеські вісті»

Як годиться справжнім хазяям

Віктор Білоус працює кочегаром у Новоселівському дитсадку. Ось уже третій рік його котельня діє на альтернативному паливі. Замість вугілля, за ініціативою сільського голови Юрія Якименка, тут використовують відходи, що залишаються після очищення зерна на елеваторах. При цьому не забруднюється довкілля, заощаджуються значні бюджетні кошти. У котельні немає шкідливого для здоров’я кочегарів чаду. Ось тільки з лопатою трохи більше доводиться попотіти.

Віктор вихований у трудящій сім’ї. Батько, Петро Михайлович, працював водієм, а мама, Розалія Карлівна, – обліковцем тракторної бригади. Об’їзд полів здійснювала на мотоциклі. Від батьків син отримав у спадок не тільки працелюбність, а й пристойну технічну грамотність. Це йому завжди у пригоді. Взяти б такий приклад. Щоб перевести котельню на новий метод роботи, треба було виконати деякі слюсарні, зварювальні та електромонтажні роботи. Для Білоуса це – не проблема. Та не тільки на такому Віктор добре розуміється. В армії, наприклад, він вертольоти обслуговував. Після повернення з армійської служби у місцевому сільгосппідприємстві роботою млина опікувався.

У квітні, коли закінчиться опалювальний сезон, Віктор Білоус розпочне ремонт «Джона Діра». На цьому комбайні, що належить фермерському господарству «Непомнящий», він працює з 2002 року. А до того жнивував на «Єнісеї». Має великий досвід у збиранні ранніх зернових, кукурудзи, соняшнику, та власне, всіх сільгоспкультур. Тож роботою у полі буде забезпечений до глибокої осені. А там – знову піде до котельні. При такому чоловікові стіл у хаті пустий не буде. Та й домашнє господарство у Білолусів, як годиться справжнім хазяям, пристойне.

Дружина, Тетяна Анатолівна, до речі, працює пралею у дитсадку. Подружжя виховує двох синів: Колю та Юру. Хлопцям вже підходить пора й про вибір професій задуматись. Батьки своїх думок у цьому плані дітям не нав’язують. Нехай, мовляв, самі зі своїм подальшим шляхом визначаються. Головне, щоб були розумні, грамотні та пам’ятали, що щасливе життя тільки тяжкою власною працею здобувається.

Олександр миколайчук, Березівський район

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті