Творчий портрет

Світлана Горчинська:

«У мене немає амплуа...»

За 15 років в Одеському академічному російському драматичному театрі акторкою Світланою Горчинською зіграно вже чимало ролей. Серед них є й ті, за які акторці аплодували не тільки одеські глядачі, але й досить досвідчена московська та санкт-петербурзька публіка. Роль Соні з чеховського «Дяді Вані» у виконанні Горчинської на Міжнародному фестивалі «Меліховська весна» була високо оцінена навіть найвибагливішими театральними критиками. Із Сонею, яка полюбилася глядачам, вийшла ось така розмова.

– Світлано, перше запитання дещо традиційне: коли вирішили стати акторкою?

– О-о, ще в ранньому дитинстві. Народилася я в місті Комсомольську Полтавської області. Батько – геолог-розвідник, а у мами кілька спеціальностей. Але вона якось зізналася мені, що шістнадцятирічною хотіла і могла стати акторкою – її запрошували на Ленінградську кіностудію та пропонували роль у кіно, але бабуся (її мама) категорично заборонила. Тривалий час ми жили в місті Саліхарді Тюменської області, де працював батько. Потім повернулися додому. П’ятирічною я вже знала, що неодмінно буду акторкою і ніким іншим. Після закінчення середньої школи вступила до Дніпропетровського театрального училища, і незабаром, після завершення навчання, була прийнята до трупи Одеського російського драматичного театру. Таким чином, можна сказати, що в мені втілилася нездійснена мрія моєї мами...

– Яка роль в артистичній кар’єрі стала найзначущішою для Вас?

– Мабуть, Соня з «Дяді Вані» режисера-постановника Олексія Литвина та худож­нього керівника Леоніда Хейфеца. Робота над цим образом була досить складною, але в результаті, судячи з відгуків, усе вийшло. Те саме можна сказати і про Шарлотту з вистави «Сквош на чотири руки» режисера Олексія Литвина. Не просто далася і роль Альони в мюзиклі «Степан Разін», що його поставив Гергій Ковтун. Там я набула величезного досвіду. Крім усього іншого, потрібна була і добра фізична підготовка, бо доводилося робити досить складні трюки, падати зі східців, перекидатися. Коли піднімалася на триметрову висоту мотузяною драбиною, коли падала через стіл, у мене спочатку просто тряслися коліна. Але робила, бо знала, що це неможливо не зробити.

Одне слово, кожна роль по-своєму дорога та значуща.

– Перед початком вистави ви відчуваєте хвилювання, чи це властивіше акторам-початківцям?

– Найстрашніших стресів актори зазнають перед прем’єрою. У скронях стукає кров, і ти ледве пораєшся з тремтінням у всьому тілі. Цей мандраж триває не більше 3-5 хвилин. Потім виходиш на сцену, і страх непомітно кудись зникає.

– Світлано, а як Ви працюєте над новою роллю?

– Читаю думки про п’єсу відомих класиків, режисерів. Але, безумовно, найголовніше – це трактування постановника, а також тандем «режисер – актор». Акторові важливо зрозуміти, що хоче побачити режисер, які завдання ставить перед ним. Іноді це розумієш швидко і легко. Але якщо не виходить, доводиться разом шукати розв’язок. У виставі «Дядя Ваня» з Леонідом Йосиповичем Хейфецем у нас було цілковите порозуміння. Він справжній майстер, який вів мене, а я йшла за ним. Мені здається, йому було неважко зі мною працювати.

– Вам, мабуть, за духом близькі твори Чехова?

– Відверто кажучи, ні, хоча розумію, що він визнаний світовий класик. Але не можу сказати, що він мені близький як автор твору, як письменник, хоча роль Соні дуже люблю... Ми, актори, – як солдати. Режисер поставив надзавдання, а ти, любиш чи не любиш автора, мусиш його професійно виконати.

– А яким авторам все-таки Ви віддаєте перевагу?

– Кажуть, що якщо людина не має певного смаку, як правило, вона не визначена і в житті. По собі знаю, що це не так. Я людина із цілком певною життєвою позицією. У мене є свої погляди, свої принципи. Але вибір книжки для мене залежить від стану душі, від настрою. Я можу із захватом читати класичну літературу, але можу під певний настрій прочитати і який-небудь сучасний детективчик... І все-таки мені зрозумілі Достоєвський, Толстой, із задоволенням перечитую драматургію Островського, Ібсена, О.Генрі...

– У якому амплуа Ви частіше виходите на сцену...

– Амплуа?! Та у мене немає його!

– Чому?

– На мій погляд, амплуа звужує творчі можливості актора. Якщо, наприклад, на артисті ставлять «тавро» коміка, то він змушений грати тільки комічні ролі, хоча насправді може бути і непоганим трагіком. Можливо, комусь із артистів мати своє амплуа подобається або навіть украй потрібно. Але я до них не належу. Найбільше боюся штампів. Боюся повторюватися у своїх ролях.

– Ви задоволені роллю у «Степані Разіні»?

– А я задоволена всіма ролями. Тобто не тим, як зіграла, а самим призначенням на роль. Але от якраз собою частенько буваю незадоволена. Дорогою додому, після вистави, прокручую в голові роль, і мені часто здається, що я щось недоробила, не до кінця розкрила образ.

– Ви, як акторка, завжди намагаєтеся зрозуміти, чого хоче від Вас режисер, і чітко виконати його завдання. А чи є в акторки право на імпровізацію?

– І так, і ні. Імпровізувати можна під час репетиції, але не під час вистави. Якщо імпровізація вдала, режисер може навіть зааплодувати тобі з зали і залишити її у виставі як цікаву знахідку.

– П’ятнадцять років тому Вас прийняли на роботу до російського драматичного театру, а він зараз уже академічний. Чи відповідає нова назва творчій палітрі театру?

– Наш театр істотно змінився... Змінився приблизно вісім років тому, із приходом нового директора. Можна навіть сказати, що трупа стала зовсім іншою. А головне, з’явилася популярність, причому не тільки в Одесі, але й за її межами. До театру після тривалої паузи пішов глядач. Відбулися зміни і у колективі. У трупі з’явилося багато талановитих молодих акторів і акторок. Директору театру Олександрові Євгеновичу Копайгорі вдалося створити по-справжньому згуртований творчий колектив... Знайдіть іще театр, де акторам-початківцям дають змогу пробувати себе і в головних ролях. Коли я починала – такого не було... Мені наша трупа часом нагадує творчу лабораторію...

– З ким із партнерів Вам найлегше грати?

– Раніше в акторському середовищі було відомо правило: «Якщо тоне партнер, тонеш і ти. Якщо ти піднімаєш партнера, то і сам піднімаєшся». Я завжди намагаюся працювати у зчіпці зі своїм партнером. З кожним із них я знаходжу порозуміння. Наприклад, з великим задоволенням і легко працюю з Олегом Львовичем Школьником, із Сергієм Полякоим, з Танею Коноваловою, та взагалі, з усіма, зокрема і з молоддю. У мене навіть створюється враження, що мої колеги на сцені мене бережуть. Одного разу, коли ми на репетиції виконували досить складний трюк, виникла небезпечна ситуація: мій партнер міг або сам собі зламати шию, або завдати мені серйозної травми. Він вибрав перший варіант. Але я встигла обхопити його руками, жорстко вдарити об себе, тим самим уникнувши тяжчих наслідків. Я вдячна всім своїм партнерам, вдячна режисерам, попри те, що щоразу мушу доводити їм, на що я здатна, і вони починають вірити в мене. Вдячна директорові за те, що в театрі формується репертуар саме таким чином, що в кожного з нас є свої ролі, що всі ми задіяні у виставах. І, звичайно ж, я вдячна всім своїм шанувальникам, своїм глядачам, які приходять до нашого театру.

Вікторія ЄРЬОМЕНКО,«Одеські вісті»

Музика його душі

Свій ювілейний, шістдесятий, день народження відзначив наш земляк, далеко відомий за межами Комінтернівського району, керівник та диригент зразкового дитячого духового оркестру Визирського сільського Будинку культури, викладач Комінтернівської дитячої музичної школи, «відмінник народної освіти України», Почесний громадянин селища Комінтернівського – Степан Степанович Скочипець.

З раннього дитинства музика – це його душа! Батьки ювіляра теж захоплювались музикою. Тато – Степан Максимович – гарно грав на скрипці, а мати – Євгенія Іванівна – чудово співала. Свою любов до прекрасного вони передали дітям. Тож обох їхніх синів – Романа та Степана, – повабило до музики. Але найбільшого мистецького злету домігся Степан.

У 1966 році, після закінчення восьми класів Комінтернівської загальноосвітньої школи, він вступив до Одеського культосвітнього училища і згодом, як дипломованого фахівця, його взяли працювати до Одеського театру юного глядача. А через деякий час став керівником духового оркестру Комінтернівського районного Будинку культури. І армійська служба, яка проходила на базі тодішнього Одеського об’єднаного військового училища, теж була пов’язана з роботою в духовому оркестрі. Були й інші музикальні колективи, в складі яких згодом трудився Степан Степанович. І всюди лунали схвальні відгуки на адресу цього талановитого музиканта. Проте тяга до рідних місць перевершила усі інші заманливі наміри, і в 1972 році Скочипець повертається до Комінтернівського. Згодом організовує духовий оркестр у Визирському сільському Будинку культури, 40-річчя з дня відкриття якого буде відзначатися у травні наступного року. 1975 року у селі відкривається філія Комінтернівської дитячої музичної школи, і Степана Степановича запрошують туди викладачем за класом духових інструментів.

Паралельно з практичною діяльністю, молодий педагог заочно підвищує свій професійний рівень у Харківському інституті культури, який закінчив у 1979 році. Тож професійна та творча діяльність нашого ювіляра вже багато років тісно пов’язана з Визиркою. Тому неспроста саме тут, у цьому мальовничому селі, зібралися друзі, знайомі ювіляра, щоб відсвяткувати його шістдесятий день народження. Місцеві жителі вже давно вважають Степана Степановича своїм. За роки роботи він виховав тут не одне покоління музикантів, зміг навчити молодь по-справжньому любити й відчувати музику. Вже за традицією, мешканці села приводять до нього своїх дітей, пам’ятаючи, що й самі колись виховувались, грали в духовому оркестрі, який й досі очолює Скочипець, гастролювали з ним у різних куточках країни. А пригадати справді є що.

Духовий оркестр, який створив маестро, вже багато років носить почесне звання зразкового дитячого духового оркестру. Колектив понад десять років тримає першість серед духових оркестрів дитячих музичних шкіл нашої області. Він неодноразовий лауреат Всеукраїнських конкурсів – оглядів духових оркестрів «Таланти твої, Україно», «Софіївські зорі», «Карпатські передзвони» та інших мистецьких заходів.

Напередодні ювілею Степана Степановича, рідні спробували зібрати грамоти, подяки, дипломи, вручені йому за роки творчої діяльності. Зібрали не все, але те, що знайшли точно «потягне» на певний рекорд. Адже, щоб весь цей скарб виставити, знадобиться чималенька кімната. Це документи, які засвідчують про високе визнання його таланту. Є вони від Міністерств культури, освіти України, багатьох губернаторів Одеської області зокрема за підписом і нинішнього – Едуарда Леонідовича Матвійчука. Портрет Скочипця неодноразово заносився на районну Дошку пошани, свого часу йому було присвоєне Почесне звання «Людина року» в номінації «Культура».

Тому цю, без сумніву обдаровану людину, добре знають і цінують не лише земляки, але й чимало колег в багатьох куточках України та країнах близького зарубіжжя.

Степана Степановича з ювілеєм привітали заступник голови районної ради Іван Андрійович Ососкало, начальник відділу культури райдержадміністрації Тетяна Андріївна Габінська, директор Комінтернівської дитячої музичної школи Євген Григорович Кашперук, голова профспілкового комітету районного відділу освіти Валентина Миколаївна Бульба і багато-багато його прихильників. А зі сцени Будинку культури в честь ювіляра линули музика і пісні у виконанні учасників художньої самодіяльності села, колективів дитячої музичної школи.

З ювілеєм Вас, шановний Степане Степановичу, здоров’я і нових творчих злетів !

Іван Рафальський,Комінтернівський район

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті