Яка вона, дорога до храму архітектора?

Доцент кафедри цивільного будівництва та господарства ОДАБА Тамара Анатоліївна Єніна – людина, нескінченно захоплена своєю роботою з реконструкції та проектування приміщень. Вона обожнює «розкопувати» історичні довідки про те, як виглядали об’єкти за часів їх будівництва, заради чого їх споруджували, які ідеї закладали зодчі. Її кредо полягає у дуже дбайливому, поважному ставленні до первіс­ного вигляду будівлі. Особливо якщо йдеться про її відтворення. Цьому Тамара Анатоліївна навчає і своїх студентів. Спочатку їм належить побачити колишній вигляд, а потім уже розробляти сучасний. Щоправда, витримуючи всі стилістичні відповідності. Бо сьогодні найпоширенішими новобудами стали споруди, де еклектично, часто позбавлені смаку, перемішані стилі та напрями. І, слідуючи китайській мудрості, можна припустити: якщо споруда негармонійно будується, те, що відбувається в ній потім, теж буде далеке від гармонії.

Зовсім недавно я довідалася, що особливе захоплення Тамари Анатоліївни – це проектування храмів. Усе для неї почалося ще в 1984 році, коли одне зі столичних міністерств замовило будівельній академії госптему щодо виявлення пам’яток архітектури на території нашої області. Єніній дісталися Арцизький, Болградський, Ізмаїльський, Кілійський, Савранський райони. Архітекторка обстежила село за селом. І протягом декількох років проводила відпустки в роботі на місцевості, відправляла туди на практику своїх студентів. Обмірювання, макети, креслення лягли в основу своєрідної карти. Тамара Анатоліївна вже точно знала, де були українські, російські, болгарські або ті, що виникли на перетині різних національних традицій, храми. Під час роботи навіть будинок градоначальника в Ізмаїлі під музей Придунав’я перепроектували.

На жаль, їй досі рідко вдається обстояти первісний вигляд культових споруд. Вже дуже хочеться спонсорам, замовникам, будівельникам зробити все по-своєму, за принципом «подобається – і все», а не виходячи із законів храмового будівництва. На цьому протиборстві й базується підсумковий результат.

А починалося все з Анань­ївського району. Олександр Єфремович Карлюга був родом із села Жеребкового Ананьївського району. Тут колись ташувалася поміщицька садиба. Була й церква в центрі села. Олександр Єфремович вирішив віддати під новий храм Іоанна Богослова своє подвір’я.

– Місце для будівництва було складним – на перетині вулиць, перед площею, – згадує Тамара Анатоліївна. – Та й сусідки, як довідалися, що висячі палі під храм будуть трамбуватися (це коли отвори під палі наповнюють гравієм і трамбують), то взагалі такий галас здійняли! Мовляв, будинок обвалиться. Єфремович сказав їм: накривайте стіл. Буду сидіти у вас. Якщо обвалиться будинок, то на мою голову. І справді, сидів він, доки тривало трамбування. Стіни будинку навіть не здригнулися. Будівельний ліс для церкви везли з Росії, фарбу – з Німеччини. Та й попрацювали на будівництві і німці, й поляки, і араби.

По люстру для панікадила Тамара Ана­толіївна вирушила на підприємство «Ватра» до Тернополя. Оглянувши все, запропонувала свою конструкцію: п’ять ярусів з підвісками у вигляді грон винограду. Такого панікадила немає в жодному храмі області.

Олександр Карлюга навіть на майбутнє про храм подбав: громаді передали ділянку землі. Його здавали в оренду, а потім одержували пшеницю та гроші. Тобто Олександр Єфремович вважав, що у такий спосіб парафіяни себе зможуть забезпечити.

В Ізмаїльському порту в середині ХIХ століття була скромна капличка з черепашнику. Вона зустрічала й проводжала всіх, хто рушав у подорож по Дунаю. Цю гарну традицію вирішило відродити керівництво порту й звернулося до Єніної. Тамара Анатоліївна з’ясувала, що з часів побудови капличка старіла неодноразово. За часів румунської окупації її навіть перебудували. Потім, вже за радянського часу, каплицю витиснули споруджувані залізничні колії порту. Але як не може порт без причалів та залізниці, так не можуть моряки без свого заступника – Святого Миколая.

Тамара Анатоліївна відновила первісний образ каплиці, пристосувала башточку під дзвіницю. І тепер портову каплицю Святого Миколая видно за кілька кілометрів від Ізмаїла. Вона, як і півтора століття тому, знову зустрічає та проводжає всіх, хто обрав подорож по річці. Та й подзвін лунає по окрузі широко та гарно. Запам’яталася їй і Свято-Михайлівська церква в Крутоярівці Білгород-Дністровського району. Оскільки село молдавське, освячували храм молдавською. А потім, як належить, довго гуляло все село.

Єніна проектувала каплицю Бориса та Гліба у Свято-Архангело-Михайлівському жіночому монастирі, храм на «Північному» цвинтарі в Одесі, церкви в селах Прилиманському Овідіопольського та Ларжанці Ізмаїльського району. Багато проектів поки що залишилися нереалізованими. Але Тамара Анатоліївна за натурою оптимістка. Вона вважає, що на все свій час. Але найголовніше полягає в тому, щоб до будівництва храмів підходили не так, як до будівництва житлових та офісних приміщень. Якщо церква покликана допомагати душі знайти духовну силу, то й храми повинні бути особливими, намоленими та гармонійними.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті