Відпочивають зараз поля. Що могли, віддали людям. А минулого літа тут усе жило, гуділо, боролося. То з наслідками злив, коли за два тижні випало 140 мм опадів, то зі спекою під 65 градусів.
Робота йшла пітна, метушні – хоч відбавляй. «Танцював» хлібороб, немов жарини були під п’ятами. Злива з вітром під час збирання в джгути звивала хліб, крутила лунки, куйовдила посіви, тиснула їх до землі… Такого збирання старожили краю, навіть ті, кому під 90 років, не пам’ятають.
А потім сонце було таке, що нічим не затулитися. Люте – і саме біле, і небо біле. Піт виїдав очі, пил забивав ніс і рот, руки хліборобів горіли від напруги. І нікуди від цієї гарячки не подітися – ні дух перевести, ні обличчя втерти.
Селяни завжди тягнулися до колективу – і допомога взаємна, і складчина. Старонекрасівці й у часи загальних змін не зреклися цього правила, й далі господарюють спільно. Майже 30 років ними беззмінно керує заслужений працівник сільського господарства Володимир Денисович Видобора. Ціле його життя пов’язане з аграрним сектором економіки. Шість років тому йому присвоїли найвище в країні звання – Герой України. «Свобода» стала на Одещині зразково-показовою. І за рівнем продуктивності, і за культурою виробництва.
«Хлопці, рідні, поспішаймо, щось дисципліна «накульгує». Сьогодні хвилини такі дорогі! Трактор – не кінь, якого можна скільки завгодно зупиняти. Він не любить, коли його смикають. Тут треба поратися на ходу!». Голос директора, як завжди, звучить переконливо.
«Своєправно» керує – так говорять у селі про свого директора. Ото вже справді, почерк, стиль Володимира Денисовича, через якусь особливу його талановитість та інтелігентність, ні з яким не сплутаєш. Люди наголошують: гордий директор у нас, але не зарозумілий, чуйний до чужого лиха, щиро бажає змінити життя кожного на краще.
Коли Видобора переїхав із Муравлівки до Старої Некрасівки, гіршого господарства, ніж імені Калініна, в Ізмаїльському районі не було. Переважна більшість селян працювали в Ізмаїлі, на збір овочів виписували студентів із Івано-Франківська. Але ця обставина тільки підбадьорила палкого та по-хорошому амбіційного директора. Тоді він багато їздив по країні, запозичував досвід у передовиків, розповідав людям, як треба жити і як не можна.
Поряд із «підкручуванням гайок» – одразу ж організував цех харчування. В усіх відпала потреба щодо «тормозків»: гарячі обіди у «Свободі» довозять просто на робочі місця в полі, до їдалень ферм, бригад, польових станів. Трудівники відчувають піклування, увагу, співчуття. Додому повертаються з теплим хлібом. Наприкінці робочого дня перестали поглядати на годинник – чи встигнуть до хлібного відділу перш ніж зачиниться крамниця?
Пожвавішало господарство, особливо після реформування – створення агрокомпанії. «Свобода» активно перетворюється й сьогодні.
М’який за вдачею, на язик Володимир Денисович гострий. «Припечатає» так, що винуватець довго потім почухується. Якщо сказав – жодна фортеця не встоїть! Тому-то життя колективу буквально перевернулося. Тепер рідко коли почуєш від когось: «Так хіба мені більше всіх треба!» Усім потрібні честь, достаток, любов до своєї малої вітчизни.
Директор завжди говорить не по написаному – розуму йому не позичати. Руки теж на своєму місці – по залізу щось змайструвати, а чи по електриці, чи таємницю в машині розгадати… Копирсатиметься, скільки потрібно. Свого доможеться!
Завжди прискіпливо оглядає все, що у «Свободі» створене під його керівництвом командною працею. Як змінити на краще організацію праці та насінництво на доглянутому сучасному току з аналітичною лабораторією, на охайних фермах, у бригадах з добротною технікою та прекрасними побутовими умовами, на польовому стані, у їдальнях, пекарні?.. Скрізь потрібні його стратегія й тактика, щоденна робота із цементування колективу. Тому керівна команда агрокомпанії на свої щоденні планерки збирається рівно о сьомій ранку. Бачили б ви, як буває незручно спізнілому!
В останні роки директор «Свободи» горить ідеєю поверхневого обробітку ґрунту. Це означає – процес виробництва зерна мусить бути максимально наближений до її величності Природи.
– Щоб вижити без генно-модифікованої продукції, – наголошує Видобора, – потрібно всім упроваджувати та вдосконалювати технологію ґрунтообробітку. Ми зараз інтенсивно працюємо над біонікою – наукою про копіювання природи. І можу сказати, що результати минулого року, завдяки цьому, кращі, ніж підсумки 2009-го, значно благополучнішого за природно-кліматичними умовами. Моя глобальна мрія – знати, що люди їдять здорову їжу, приготовану з вирощеної чесними аграріями продукції. «Берегите землю, берегите! Жаворонка в голубом зените, бабочку на стебле повилики, на тропинке солнечные блики…» Люблю ці рядки Михайла Дудіна.
Щоб усе задумане здійснилося, В.Д. Видобора, його фахівці міцно дружать і тісно співпрацюють із відомими вченими країни – академіками Соколовим, Литвиненком, Моргуном, докторкою сільськогосподарських наук Євгенією Агаповою… Наука та практика крокують поруч, колектив агрокомпанії довів ученим, що тут трудиться цілеспрямована та перспективна команда.
Ім’я В.Д. Видобори на слуху й у багатьох простих жителів нашої області. Вчетверте поспіль його обрано до обласної ради. Бюджет області знає назубок, бере активну участь у його справедливому розподілі. Та й кадрові проблеми без ради з ним керівництво рідко коли вирішує.
А скільки за ці роки розглянув листів, звертань громадян, скільком сиротам, хворим, людям, що лиха зазнали, допоміг, підтримав, спрямував, дав батьківську пораду! Цього наш депутат ніколи й не реєструє! Говорить: «До чого тут формалізм? Потрібна жива робота з людьми!»
Чого приховувати, у цієї активної реформаторської діяльності є й багаторічні супротивники. Коло консерваторів вузьке, але вони діють із завзятістю, гідною набагато розумнішого застосування. Володимир Денисович віджартовується: «Нехай пишуть. Головне, щоб «караван» наш ішов упевнено».
– На всіх рівнях потрібні процеси чіткого керування, налагодженості, контролю, далекоглядності, до чого, власне, Україна сьогодні так прагне. Ми здатні допомогти країні в її пекучу годину. Не віддаватися безтурботному життю, а вийти на справжній бій. Відомо, що одне слово правди увесь світ перетягне.
Особисто для мене дуже важливо, що в Україні перестали переписувати історію, не ставилася під сумнів дружба і єдність братніх слов’янських народів. Ніхто не зазіхає на саму основу нашого духовного начала – православну віру. Виконавча й законодавча гілки влади нарешті працюють як один механізм.
Під час кризи в інших країнах прагнуть допомогти сільгоспвиробникові. У нас же була істотно зменшена бюджетна підтримка сільського господарства. Відбувся значний спад виробництва, особливо у тваринництві.
Мене завжди хвилює питання практичне – економіка. Усі попередні роки виходило так, що у виграші завжди залишалися тільки перекупники, які диктували нам занижені ціни на зерно й завищені – на ПММ та все інше, таке потрібне для вирощування сільгосппродукції.
Україна мусить вийти з політичної депресії, зрозуміти та прийняти часом непопулярні заходи уряду. Якщо нова влада не виконає всю цю, скажу так, чорнову роботу, то регрес триватиме. Дуже важливо зараз сколихнути суспільство. До лав повинні стати й ветерани, й молодь. Давно настав час розірвати закляте коло, коли одна третина платників податків законослухняна, а дві третини, якщо й платять, то в обсягах подвійної, а то й потрійної, бухгалтерії. За такого стану справ ми ніколи не зможемо підвищити пенсії, зарплати військовиків, учителів, лікарів, одне слово, всіх бюджетників. Без тяжкої праці нам нічого в цьому житті не одержати. Це – аксіома.
– «Свободу» криза теж не оминула?
– Безумовно, важливим життєвим уроком для всіх нас став минулий рік, коли ми де в чому похитнулися. Але швидко, як говорять спортсмени, згрупувалися, зосередилися на злагодженості та професійності. Завдяки цьому зберегли всі робочі місця, у повному обсязі виплачували й виплачуємо зарплату, дивіденди акціонерам.
Масштабна, авторитетна, державна людина В.Д. Видобора, Заслужений працівник сільського господарства, сьогодні є ще й членом Ради сільгосптоваровиробників при Президентові України.
Ціле своє трудове життя він прожив в Ізмаїльському районі, заробив на Бессарабській землі свій найвищий авторитет, і йому любо перебувати на цій вільній стороні, дихати гарячим запахом ниви, спостерігати хвилювання пшеничного лану, чути сюрчання сірого польового коника, якого він уміє накривати голою долонею.
…Якось землекопам трапився величезний камінь. Люди обліпили його з усіх боків, підкопали заступами, підклали ломи, налягли. Хтось скомандував: «Разом – взяли!» Здули камінь, мов пушинку.
– Бачите, – як завжди філософічно резюмував Володимир Денисович, – ось так і в житті – труднощі перемогти можна тільки спільно. Але щоб серця були чисті, як джерело… І все робити з любов’ю.
На Різдво у Старій Некрасівці колядують якось по-особливому врочисто й радісно. У родині В.Д. Видобори люблять дивитися, як у святий кут сиплеться велика, кольору бурої міді, важка пшениця, як шумить вона, немов злива благодатна. Високу ціну цим зернинам тут знають не з чуток…
