Увесь світ у сімейному альбомі
На початку 1986 року ренійці звернули увагу на подружжя вже немолодих людей. У маленькому місті, де всі на очах і всі одне одного знають, просто не можна було не помітити високого і статного чоловіка у формі морського офіцера та гарну, вишукано, зі смаком одягнену жінку. Чоловік дбайливо і гордо тримав під руку свою супутницю, і вони йшли вулицями міста, нікого не помічаючи навколо – начебто у світі тільки їх двоє. Ренійці наочно спостерігали відоме їм тільки з книжок і фільмів гарне та інтелігентне ставлення до жінки, гідне справжнього офіцера. Безцеремонно розглядаючи цю незвичайну пару, вони намагалися розгадати їхню таємницю.
А незабаром довідалися, що це капітан другого рангу у відставці Микола Васильович Безруков з дружиною. Проте, навіть не здогадувалися, та й зараз не здогадуються, що у їхньому місті оселився непересічний чоловік, за плечима якого стільки надзвичайних подій, що для інших навіть однієї було б досить, щоб наповнити життя особливим змістом.
Разом з Валентиною Федорівною ми дивимося невеликий сімейний альбом. Він увесь присвячений господареві дому, і фотографії – як своєрідний клуб фотомандрівників – одна екзотичніша за другу. Ось на одній з них молодий Микола з друзями, одягненими в унти та шкіряні з хутром куртки, на крижині, де, почуваючи себе повноправним господарем, поважно розташувався пінгвін. Тут поруч з полярниками у небезпечній близькості білий ведмідь. А ось щойно приземлився на одному з островів Землі Франца-Йосипа літак, який з радістю зустрічають учасники експедиції «Північний полюс-15». На цьому знімку сфотографовано його судно, що пропливає поруч із величезним айсбергом. Перегортаємо сторінку і бачимо Миколу Васильовича у компанії аборигенів новозеландців. А тут він на судні разом з ученими з Австралії, на території якої велися спільні наукові дослідження. За час трудової діяльності Безрукову довелось побувати у всіх куточках земної кулі, вивчити її як на суші, так і на дні морському. На пам’ять залишилися фотографії – і увесь світ можна спостерігати у невеликому сімейному альбомі.
Моряк у сухопутній професії
«Піонер морських гравіметричних та гідромагнітних досліджень у гідрографії Тихоокеанського флоту» – так починається скупий і лаконічний запис про М.В. Безрукова у короткому енциклопедичному довіднику, виданому Далекосхідним університетом у 1997 році. За нею серйозна і дуже важлива для країни робота, часто пов’язана з ризиком.
Початок його трудової діяльності припав на середину 50-х років, коли означився пік протистояння між двома військово-політичними блоками. Тоді у повітрі витала загроза війни із застосуванням ядерної зброї. Виникла необхідність розосередження флоту як надводного, так і підводного, зокрема і з ядерними боєголовками уздовж узбережжя Тихого океану. Але для цього потрібно було зробити гідрографічні дослідження узбережжя північної частини Охотського моря, Чукотки, і на базі отриманих даних скласти сучасні морські навігаційні карти на ці маловивчені райони.
Молодий інженер-океанограф Микола Безруков, який мріяв про морську романтику, несподівано для себе одержав направлення до складу гідрографічної експедиції Тихоокеанського флоту. Тобто чекала чисто сухопутна робота, і від цього він спочатку зазнав розчарування.
У якості командира геодезичної партії йому довелося протягом довгих шести років крокувати ведмежими стежками тайги і тундри, схилами сопок, зарослих кедровим сталиніком. Пройдено не одну тисячу кілометрів. Влітку докучали комарі і гнус, а небезпека, яка чатувала всюди, оберталася втратою людей.
– Але був тут і позитивний бік, – згадує Микола Васильович. – Надана повна самостійність, відсутність консультацій і порад досвідчених фахівців навчили мене, як командира партії, знаходити рішення і нести за них відповідальність, прищепили навички керування людьми.
У цій складній роботі надихала і давала сили надзвичайна романтика цілковитого єднання з дикою природою. Ніколи не забути зустрічі з дикими тваринами, риболовлю і особливо збирання грибів.
Згодом – експедиція на Північний полюс. Дрейфуючи разом з крижиною, займався вивченням глибин, гідрології магнітного поля, характеру льодового панцира Північного Льодовитого океану.
– Жили в арктичних наметах, – ділиться спогадами Микола Васильович. – Вони обігрівалися побутовими газовими плитами. Спали на розкладачках у звичайних спальних мішках. Над головою у кожного полярника у спеціальній кишені був ніж. Це для того, щоб у момент розколу крижини можна було швидко розрізати тканину намету і вискочити назовні. Особливо запам’яталося, як льотчики полярної авіації творили чудеса, приземляючи літаки на куполи льодових панцирів.
Дитяча мрія про море здійснилася
І ось, нарешті, довгоочікуване море. Інженер-океанограф Безруков призначений командиром новоствореної у складі експедиції геофізичної партії. Це був зовсім новий напрям у дослідженні світового океану. Експедиція мала у своєму розпорядженні десяток сучасних науково-дослідних суден. До складу дивізіону надводних суден був виділений і переобладнаний підводний човен «Вега» для виконання окремих видів геофізичних досліджень.
– Океан і суднова каюта стали другим моїм домом, – далі розповідає Микола Васильович. – Довжина кожного маршруту дорівнювала довжині земного екватора. Практично всі вони пролягали з півночі на південь через весь Тихий океан, а потім уздовж узбережжя Антарктиди, охоплюючи південну частину Індійського океану. Розпочалося освоєння світового океану для безпеки підводного флоту.
…Він народився у невеликому селі під Пензою у селянській родині. Його батько був переконаний більшовик і активний організатор колгоспу. Коли Миколі було лише чотири роки, батька не стало, і мати залишилася з чотирма дітьми. Щоб легше було їх прогодувати, родичі переконали її переїхати до Узбекистану. Але голод і злидні й тут переслідували сім’ю. А потім почалася війна. Три старші сестри полишили школу та пішли працювати. Микола залишився єдиним мужчиною в сім’ї. Варив кашу, пік коржі, годував матір і сестер. Теж хотів покинути школу, але родичі і директор школи не дали йому це зробити, за що він вдячний їм.
Морська романтика тоді вабила багатьох хлопчиків. Микола після закінчення школи вирушив за своєю мрією до Ленінграда. Вирішив вступати до найпрестижнішого найстарішого вищого Військово-морського училища імені Фрунзе.
– Цей навчальний заклад мав чудові традиції, – говорить Микола Васильович.– У ньому займалися провідні флотоводці країни. І от я з узбецької глибинки потрапив до казкового палацу північної столиці країни. Довелося пройти три конкурсні добори: щодо здоров’я, благонадійності та рівня знань. Успішно подолавши їх, став курсантом. Як і більшість вступників, хотів навчатися на штурманському факультеті, який гарантував швидке просування на капітанський місток. Але доля звела мене з чудовим викладачем Воєводіним, який порадив вступити на факультет океанографії. «Якщо ти справді любиш море і чекаєш пригод, – сказав він, – то вступай на факультет океанографії».
Військова нагорода у мирний час
…Плавання на підводному човні на півдні Індійського океану було пов’язане з великими труднощами. Тут циклони йшли один за одним. Одного разу на глибині 110 метрів почав зростати дифферент човна на корму. За лічені хвилини він досягнув 40 градусів, а дорогі прилади, якими був обладнаний човен, виходять з ладу при 30 градусах. Командир геофізичної партії Безруков вчасно зреагував і встиг їх вимкнути, герметичність судна не була порушена.
Командир загону кораблів, досвідчений підводник контр-адмірал С.С. Хомчик, який перебував на борту човна, наказав зупинити мотори, продути середню і кормову. Човен втратив хід, дифферент застиг на позначці 44 градуси. Не маючи ходу і перебуваючи на глибині 120 метрів, він гойдався з одного боку на другий. Усередині стояла гнітюча тиша. Усі дивилися на глибинометр. Життя команди залежало від цього сталевого чудовиська, яке могло навічно поринути на дно. Здавалося, час зупинився. Але ось стрілка глибинометра затремтіла і поповзла до нульової позначки – човен почав спливати.
За виявлену мужність і героїзм під час цієї експедиції М. Безруков серед чотирьох членів команди, які найбільше відзначилися, був нагороджений Орденом Червоної Зірки.
Кохання єдине на все життя
Владивосток, Чукотка, Петропавловськ-Камчатський, Магадан, Находка, Курильські острови – це той неповний перелік, де військовому морякові доводилося кидати якір після тривалих походів. Щороку від 6 до 9 місяців М.В. Безруков перебував у рідній морській та океанській стихії. А на березі чекала вона, його єдине на все життя кохання.
Доля не балувала їх обладнаним побутом. Спочатку жили у бараку, де одна кухня на десять господинь, потім – наймані квартири.
– Але, знаєте, жили дуже дружно, хоч і час був важкий, напівголодний, але люди були добріші одне до одного. Молодь прагнула до знань, у пошані було мистецтво.
Ставши дружиною військового моряка, Валентина Федорівна ростила сина і при цьому працювала постійно. Їй довелося бути біля витоків налагодження торговельної співпраці на сході країни з японцями. Але як кожна розумна жінка, перебуваючи поруч з непересічним чоловіком, вона на перше місце поставила його, позначивши для себе найголовнішу справу у своєму житті – допомагати його кар’єрі і професійному зростанню, і при цьому постійно чекати, чекати, чекати...
Кажуть, жителі на Далекому Сході все життя мріють переїхати до Європи. Безрукови не мріяли. Вони полюбили цей край, та й робота була цікава. Звільнившись на цивільну, Микола Васильович працював старшим інженером відділку камерального обробітку у першій Тихоокеанській експедиції. Але хвороба почала переслідувати його, і лікарі порадили змінити клімат. І вони переїхали до Рені.
Як людина активної життєвої позиції, М. Безруков не зміг бути простим спостерігачем подій, що відбуваються в місті, одразу ж занурився у громадське життя. Уже влітку того ж, 1986, року був обраний секретарем партійної організації домоуправління. Потім – секретарем парторганізації ветеранів Збройних сил, а з 1988 року по сьогоднішній день очолює районну раду ветеранів війни та праці. Цими днями Микола Васильович відзначив 80-річний ювілей.
А нащадки спрямовані у космос
Подружжя Безрукових виростило сина, виховало онучку, зараз підростає правнучка Настуся. І якщо прадід все життя присвятив вивченню дна морського, то правнучку вабить космос. У свої десять років вона виявляє цікавість до зірок, подовгу разом з батьком з балкона спостерігає за ними. А нещодавно надіслала прадідові листа і попросила: «Пришли мені, будь ласка, свій бінокль. Адже у тебе, старого морського вовка, неодмінно мусить бути бінокль. Ми з татом зробимо з нього телескоп і будемо спостерігати за зірками. Я вже знаю одну зірку. Хочу знати більше».
Ніна Стойловська,м. Рені
«Так надійно, спокійно на подив – Жінка світло несе...»
Ці поетичні рядки Сергія Бурлакова найкраще пасують до портрету Зої Григорівни Пороник, яка разом з першим подихом весни відзначає 35-річчя своєї діяльності на посаді голови Кодимської жіночої ради.
Сьогодні Зоя Григорівна має солідний багаж досвіду, численні грамоти і подяки, серед яких є і урядова з нагрудним значком. Своїм першим вдалим крокам по цій стежині завдячує Євгенії Романівні Ющенко, котра передала їй естафету голови жіночої ради і на все життя зосталася для неї взірцем жіночності та діловитості. Саме від неї Зоя Григорівна перейняла вміння налагоджувати взаємини з людьми, розуміти проблеми жінки у суспільстві та здатність розв’язати їх. А із сучасниць найбільше завдячує голові Асоціації обласних жіночих організацій Ользі Володимирівні Цуницькій, чию підтримку відчуває з перших днів знайомства.
– Легко працюється, якщо поруч надійні люди, соратниці по справі і по духу, – ділиться думками Зоя Григорівна. – Адже зараз у районі діють 17 сільських жіночих організацій, очолювані мудрими жінками, які власним прикладом запалюють серця інших. Всі разом прагнемо сприяти соціальному захисту прав жінок та дітей, подаємо консультативну допомогу жінкам та інвалідам, сприяємо залученню жінок в управління справами суспільства.
Якщо колись діяльність жіночої ради базувалася на вшануванні жінки, то нині основним завданням є навчити жінку вижити. І не дивно, що для багатьох рада стала ниткою Аріадни, яка допомогла віднайти вихід із суцільної низки проблем, налагодити сімейні взаємини, владнати побут, зрозуміти близьких, повернутися до здорового способу життя.
Яскравим свідченням плідності такої роботи є діяльність клубів «Незабудка», «Журавка», «Дозвілля», «Підліток», які користуються популярністю у кодимців. Їхні учасниці несуть доброту і любов у світ, в якому живуть, сприяють відродженню народного мистецтва, збереженню і примноженню культурної спадщини краю. Добре налагоджена тут і співпраця з депутатами районної, міської та сільських рад, з районною радою ветеранів, членом якої є З.Г. Пороник, відділом культури райдержадміністрації. Це дає змогу проводити цікаві зустрічі, свята вулиць, дворів, вшановувати активістів тощо. І хоча сьогодні, як зазначає голова жіночої ради, немає змоги допомагати матеріально, та моральна підтримка, порада, на її думку, не менш важливі.
Любов КУЗЬМЕНКО,власкор «Одеських вістей»,Кодимський район
