Піввіку з любов’ю до дітей
Рівно 50 років Катерина Семенівна Карачебан – одна з найвідоміших і найшанованіших у Ренійському районі педагогів, колишня директорка НВК «Новосільська школа-ліцей» – зберігає вірність своєму покликанню вчителя. Крізь роки вона пронесла той особливий стан душі, де немає місця негативу, а живе любов. Насамперед – до учнів, до яких ставиться, як до рідних, щедро ділячись з кожним своїми багатими знаннями, досвідом і даючи їм путівку в життя.
Новосільську школу вона закінчила в далекому 1961-му. І у тому ж році почала вчителювати. У чому «таємниця» збігу двох дат?
– Таємниці жодної, – посміхнулася Катерина Семенівна. – Перед вступом до інституту (навчалася на біофаку Тираспільського педінституту) я рік пропрацювала піонервожатою в Каушанах. Бо в ті роки до інституту без стажу не приймали. Як опинилася в Молдові? Там жила та працювала завучем у школі моя тітка, яка взяла мене до себе. 1964 року повернулася до Новосільського. І ось досі живу та працюю в рідному селі...
Як відчула ця надзвичайно м’яка, інтелігентна жінка, що бути вчителем – її покликання?
– Усе почалося з дитинства, – на мить у її погляді ніби відбилася ностальгія за тим щасливим і безтурботним часом. – Ми з однолітками гралися «у вчителя» і мені це дуже подобалося. Якби зараз випала змога почати життя спочатку, я знову обрала б ту ж професію.
Не одне покоління учнів виховала К.С. Карачебан за ці півстоліття. Багато хто пішов її стежкою, ставши вчителем хімії – предмету, який викладала вона. Був час, коли в школах Ренійського району вчителями хімії працювали самі її учні. Валентина Петрівна Чавдар – у Лиманському, в Орлівці – Віра Григорівна Недєлку, яка навчалася у першому випускному класі Катерини Семенівни (а сьогодні вони працюють разом у Новосільському ліцеї), у Долинському – Олена Афанасіївна Казанакли.
– Що мене живить усі ці роки? – перепитала Катерина Семенівна. – Мабуть, любов до дітей, до того предмету, який я веду. Удома, буває, стомлююся більше. Ось уже одинадцятий рік працюю після пенсії. Цілком віддаю себе на уроці, не помічаючи, як проходять ці сорок п’ять хвилин...
Озираючись назад, вона не вбачає великої різниці між різними поколіннями учнів. В усі часи були школярі, які навчалися добре, і такі, яким навчання не давалося. Ну, хіба що в наш час виникли передумови до поглибленішого вивчання тих або інших предметів, оскільки глибокий рівень знань необхідний при проходженні тестування. І учні звертаються по додаткові консультації. Підготовка до тестів, вважає вона, передбачає більший рівень відповідальності, ніж була раніше до іспитів. Катерина Семенівна вже три роки додатково займається зі своїми учнями, готуючи їх до тестування. А результати не змушують на себе чекати...
Щоб не відчувати гніт самотності, дуже важлива підтримка сім’ї, близьких. Коли ми її маємо, то відчуваємо себе по-справжньому щасливими. К.С. Карачебан щаслива, бо всі ці роки поруч із нею був чоловік Іван Дмитрович. Він теж учитель, викладав математику та фізику, зараз на пенсії.
– У нас двоє дітей, – з теплотою говорить вчителька. – Син Анатолій живе в Новосільському і працює тут у ліцеї, але він не вчитель. А донька Кароліна пішла моєю стежкою, вона хімік-технолог, викладає в Тираспільському кулінарному технікумі. Наше з чоловіком багатство – четверо онуків. Онучка Юлія торік закінчила ліцей і вступила до Одеської національної юридичної академії, друга внучка ще школярка, у 4 класі навчається. Ще два онуки у нас у Тирасполі: старший теж навчається на юриста, а молодша вступила до коледжу, опановує фах біохіміка...
К.С. Карачебан пропрацювала директоркою Новосільської ЗОШ, нині навчально-виховного комплексу (школа-ліцей) одинадцять років.
Катерина Семенівна з теплотою згадує своїх учнів, багато хто з яких, як ми вже говорили вище, пішли її стежкою, стали хіміками. Це (додамо до вже названих імен) Кароліна Велику та Маргарита Лунгу, які живуть у Кишиневі. Це Віта Русан, яка живе у Канаді і – уявіть собі! – викладатиме хімію та біологію у російській школі. Через руки Карачебан пройшло багато учнів, які стали згодом лікарями. Усіх перелічити, звичайно, немає можливості, але вчителька пам’ятає.
– У мене душа болить через те, що незабаром школи можуть залишитися без хороших фахівців, розумієте? – з болем у голосі говорить вона. – Школа сьогодні тримається на ентузіазмі. На ентузіазмі переважно вчителів зі стажем, учителів передпенсійного та пенсійного віку. Дуже хочеться, щоб такий стан справ змінився...
У чому секрет її успіху, поваги до неї колег і учнів, які залишаються незмінними ось уже півстоліття? Відповідь, здається, ось у цих словах К.С. Карачебан, які вона сказала зовсім не про себе, але якщо вдуматися – то вони саме про неї:
– Учитель так повинен ставитися до дітей, щоб вони його полюбили. Тоді вони полюблять і його предмет.
Погодьтеся, сказано дуже ємко. Втім, учитель з таким багатющим досвідом за плечима і не міг сказати інакше...
Микола Григораш, Ренійський район
І хліб виростив,і місток спорудив…
У Катерино-Платонівці Миколу Кириловича Обухіна поважають і старі, і малі. І не тому, що він – керівник фермерського господарства «Обухін» з 350 гектарами землі, на яких вирощує пшеницю, соняшник, ячмінь, кукурудзу. Ще кілька років тому були в його сівозміні і цукрові буряки.
– Ця культура великих прибутків не приносила, – розповідає Микола Кирилович, – зате давала людям роботу. Та коли цукровий завод зупинився, я перестав сіяти цю технічну культуру. Хоча шкода, бо вже встиг придбати бурякову сівалку, культиватор, навантажувач. Тепер все це незатребуване.
А поважають Миколу Обухіна за його повсякденне прагнення творити добро, причому не чекаючи за це винагороди чи подяки. Не можу сказати, чи вірить він у Бога, чи ні, але живе за Божими заповідями. Якщо він бачить, що потрібно відремонтувати дорогу, і у нього на це є кошти, то обов’язково це зробить. Потрібно підсобити у вивезенні сміття – виділить транспорт. Школа залишилась без води, – дав техніку, щоб полагодити водогін. Допоміг поставити огорожу навколо кладовища в селі Маркевичевому, відремонтував дорогу від цвинтаря до села. А коли поламався невеликий місток, односільчани, а особливо діти, які ходили через місток до школи, звернулися саме до Миколи Кириловича, аби допоміг відремонтувати. І хоч він сам, його виробничий транспорт тим містком не їздить, взявся допомогти. До цієї справи намагались залучити й інших фермерів села, але роботу довелося виконувати самому Обухіну. Тепер і дорослі, і малі, не боячись провалитися, їздять через той місток.
У Миколи Кириловича є багато інших клопотів. Адже найперше він – аграрій. І основне його завдання – вирощувати хліб. Вже провів поверхневе підживлення озимих. Підготував добрива для проведення прикореневого підживлення. Як тільки розмерзнеться ґрунт, приступить і до цієї роботи. Накопичив пально-мастильних матеріалів для проведення весняно-польових робіт. Техніка теж майже готова, залишилося перед виходом в поле відрегулювати її.
А ще мріє фермер купити в цьому році новий трактор та комбайн. Вже й договір із постачальником уклав. Працює із банком для одержання кредиту.
– Вартість цієї техніки така, що зібрати власні кошти для мене не реально, – говорить Микола Кирилович, – тож сподіваюсь, що одержу обіцяну 30-відсоткову знижку, та ще кредит на три роки. Тож почав завчасно займатись цією справою, бо перед жнивами може нічого не вийти.
– Ви належите до тих, хто готує сани влітку, а воза – взимку?
– Справжні господарі завжди так робили.
– До речі, один із ваших синів теж фермерує. Чи передаєте йому свій хліборобський досвід?
– У мого сина Віталія своє фермерське господарство «Колосок». Він обробляє понад 300 гектарів ріллі. Має свою техніку. А ще син закінчив сільськогосподарський інститут. За фахом він – агроном. Тож нерідко я консультуюсь у нього. Взагалі то ми намагаємось поєднувати мій досвід та його сучасні знання. А ще ми маємо один на два господарства тік, одні складські приміщення. Так в нинішніх умовах легше.
Микола Кирилович Обухін дбає, щоб були розчищені від снігу дороги по селу, поцікавиться, чи не відчувають в чомусь потреби його пайовики. До речі, за оренду землі він розраховується і грішми і зерном, і технікою (виділяє для оранки чи культивації городів). А ще він спеціально для своїх орендодавців вирощує кукурудзу та закладає силос і потім видає по дві тонни кожному.
Болить душа в нього і за те, що занепадає село. Не може він спокійно спостерігати за тим, що на місці колишньої школи виросли чагарники, а там, де був колись дитячий майданчик – одне покручене, іржаве залізяччя.
Не тільки на словах піклується він про своє село. Усе, що може, робить для його благоустрою.
Лариса АЛЕКСЄЄВА
