Часто трапляється, що цікаві теми, якісь ідеї журналістам підказують читачі. Так було і цього разу. На вулиці, вибачившись, мене зупинила жінка.
– Хотіла зайти в редакцію, а оце вас побачила, то й вирішила попросити, аби ви, якщо є така змога, написали про мого сусіда. Він вже багато років незрячий. Зараз живе зовсім один.
Не маючи змоги за браком часу продовжувати розмову, записала прізвище жінки і уточнила, що то за чоловік, де мешкає.
Згодом зателефонувала до Осичківської сільської ради.
– Курочка Семен Петрович, кажете? Це ж наш Сьомик – так лагідно називають його у селі. Прекрасна, дуже порядна людина, –відповідає секретар сільради. –А Таня Парпура, це та жінка, яка сказала вам про Сьомика, у нашому магазині працює.
…Тетяна, зрадівши нашій появі, відразу погоджується відвести нас до Сьомика.
– Ось покупців відпущу і підемо, – поспішає вона. –У мене якраз перерва…
– Ось тут наш Сьомик живе, – вказує Тетяна на одне із сільських обійстя. –А он він і сам.
У дворі пораються двоє чоловіків – переносять і акуратно складають цеглу, яку, очевидно, тільки-но вивантажили з машини.
– А де ж Семен Петрович? – запитую.
– Та он він – вищий, з відром в руках, – уточнює Тетяна.
Я розгублююся. Бо аж ніяк не очікувала побачити перед собою охайного, підтягнутого, з впевненими рухами і ходою чоловіка.
– Таня мені сказала, що ви приїдете, – іде нам назустріч Семен Петрович. –Заходьте до хати,– припрошує, безпомилково кладучи руку на клямку вхідних дверей.
– Запитуйте все, що вас цікавить, – очевидно, зрозумівши, що я відчуваю себе не зовсім зручно, вже в хаті продовжує чоловік. –Мені нічого утаювати, що є, те є. Треба виживати у будь-яких умовах. Працювати треба, щось робити, а не топити себе в горілці чи знищувати наркотиками, – дохідливо і просто відразу висловлює свою точку зору мій співрозмовник. – Горе треба переборювати. В житті всього буває..
Після закінчення школи Семен вступив до Ананьївського училища зв’язку. Провчившись три роки, відчув, що почав втрачати зір. Кидався всюди, по всіх відомих лікарнях. Лікарі лише розводили руками. Потрапив і до Ленінграда у знамениту клініку Федорова. Там зрозумів: щось йому недоговорюють, а тому попросив: «Скажіть прямо, що мене чекає. Я витримаю». Вердикт був страшним: глаукома, загибель нервових закінчень, сліпота. Це був 1976 рік. З того часу життя Семена Петровича Курочки проходить в абсолютній темряві.
– Ось так я «читаю», – пояснює чоловік. –Це запис однієї із книжок про війну. Такі касети мені передають із товариства сліпих, що в Балті, – каже Семен Петрович.
Є у нього й інші захоплення. Виявляється, він завзятий рибалка.
– Я на берегах Савранки і Яланця кожну ямку, кожен горбик знаю, – пояснює.
Завжди цікавиться чоловік останніми новинами, що транслюються по телебаченню, любить слухати кінофільми.
– От тільки вони повинні бути розумні, а не такі, як зарубіжні, – якісь порожні і незрозумілі, – констатує він.
– А Ви розкажіть, що і як Ви робите, – переводить розмову на інше Таня.
– У Вас так все ладиться, що і не всім зрячим під силу, – підтримує дочку її мама Маруся, яка також прийшла провідати сусіда. І, захопившись, жінки вже самі розповідають.
Коли у когось щось не виходить із огорожею, кличуть Сьомика. Він прийде, переміряє все розмахом рук, обмацає, щось собі прикине і зробить так, що господарі диву даються. Попросивши, щоб йому знесли потрібні деталі і частини, він зробив автоклав, змайстрував дробилку на виноград, віялку для проса, пристрій, щоб молоти зерно на борошно. Це стає в нагоді людям чи не всього села. Облаштував Сьомик у своєму дворі лазню. Це зараз майже у кожного вдома є ванна кімната, а колись цього не було. Отож і сходилися до Сьомика з усього кутка.
Нині він тримає у своєму домашньому господарстві кізочку, обробляє город. Теше, рубає, косить...
Зустріч з Семеном Петровичем Курочкою наштовхнула на роздуми, примусила зробити чимало висновків. Як часто нас вибивають із колії якісь неприємності, ми впадаємо у депресію від невирішених проблем, ремствуємо на нелегке життя. А поруч із нами живе людина, яка, втративши зір, ставши ще в юні роки інвалідом І групи, ні на що не скаржиться, не нарікає на свою долю. Вона насолоджується щастям жити, радіти кожному дню, можливості працювати і допомагати іншим. Вона не розгубила своєї доброти і оптимізму.
Не хочеться вдаватися до пафосності, але хіба це не мужність, не сила людського духу і волі? Нам потрібно цьому повчитися. Тоді і життя навколо нас стало б іншим.
