Чисте, мов діамант, кохання
Шістдесят довгих літ у щоденних клопотах і любові прожила подружня пара Петра Васильовича та Анастасії Гаврилівни Кир’яків з села Гвоздавки-Другої. Стали вони на весільний рушник восьмого березня 1951 року – і ось недавно відсвяткували свій діамантовий ювілей.
Обоє з простих селянських родин, мешкали по сусідству. Маленькими пережили страшний голодомор 33 року. У війну з матерями, братами та сестрами двічі проводжали своїх батьків на фронт. І, на щастя, радість від великої Перемоги не була затьмарена – обоє батьків повернулися живими додому.
Відбудова з руїни потребувала не лише дорослих, але і юнацьких рук. Петро встиг закінчити семирічку і став колгоспним конюхом, а Настя з трьома класами за плечима – нормовичкою. Бувало, дівчина заміняла батька в полі, коли той у повоєнні голодні роки вирушав у Західну Україну, щоб виміняти лантух борошна. Тоді вона, чотирнадцятирічна, вправно боронувала трьома парами волів, яких запрягав у ярма сусід Петро. Згадує, гони були такі довгі, що інколи закінчувала в обідню пору…
Подорослішавши, Петро і Настя почали зустрічатися. Після тяжкої роботи молодь збиралася біля клубу. Якщо не знаходилося десяти копійок на кіно – влаштовували танці під гармошку. З доступних ласощів були лише карамельки-подушечки…
У 1951 році жити стало легше. На трудодні почали давати по 3 кілограми збіжжя. Отоді Петро заслав сватів до меткої дев’ятнадцятирічної Анастасії. Невдовзі батьки влаштували їм просте, але веселе сільське весілля. Старенька хата ледве змогла вмістити всіх гостей. Частували, як кажуть, чим Бог послав: борщем, холодцем, пирогами, салом, квашеною капустою та огірками. Матері нагнали самогону з червоних столових буряків (цукрових тоді ще не вирощували, а цукор був у дефіциті). Петро Васильович згадує, що його з нареченою посадили в окремій кімнаті, а з усіх страв йому найсмачнішою здалася тушкована картопля з м’ясом. Смак її ще й досі пам’ятає…
Власну хату молоде подружжя Кир’яків звело на дідовому подвір’ї. Заробляли гроші і заготовляли будівельний матеріал на неї довгих чотири роки. Входини робили, маючи на руках двох дочок – Валентину і Марію. Син Володя «знайшовся» вже у новій оселі.
З роками молодий чоловік з конюхів «вибився» в робітники водокачки і забезпечував паровозне депо залізничної станції Заплази водою з річки Кодими. Його дружина продовжувала трудитися на колгоспній ниві. Поступово сільське життя налагоджувалося, було багато охочих мати нову добротну хатину. У Петра Васильовича виявився хист вправного столяра. За прадавньою традицією він з допомогою чоловіків спершу майстрував дерев’яний каркас майбутньої оселі, а його вірна дружина разом з жінками валькувала стіни. Зазвичай будівництво велося лише щосуботи та щонеділі. Таким народним методом майстер П.В. Кир’як збудував багатенько хат, в яких і понині живуть вдячні односельці. Власноруч споруджував він будинки і своїм донькам: Валі – у рідному селі, а Марії – в сусідньому селищі цукровиків Зеленогірському. Лише синові, склавшись зі сватами, купили будинок, також у Зеленогірському. Та своїх вправних рук майстровитому батькові і до нього довелося докласти.
Все життя подружжя Кир’яків пройшло у праці та клопотах, завжди у любові та злагоді. Великих статків і добра Петро Васильович і Анастасія Гаврилівна не нажили. Головним своїм надбанням і щастям вважають трьох дітей, шістьох онуків, п’ятьох правнуків, близьких, друзів та добрих сусідів. Саме вони були головними гостями на діамантовому весіллі, де ювілярам бажали здоров’я, довгих літ, а після традиційного «Гірко!» – ще й довгих років подружнього життя.
Юрій ФЕДОРЧУК,власкор «Одеських вістей»,Любашівський район
Справжні захисники Вітчизни
Кожний день, кожний рік, ніби птахом у вирій, відлітає у минуле, відносячи із собою пов’язані з ним події. Але, мабуть, ніколи не матиме строку давності Велика Вітчизняна війна, найжорстокіша і найкровопролитніша із воєн, які зазнало людство. От тільки невблаганний час робить все рідшими і рідшими ряди її ветеранів, свідків тих буремних років. Тому заслуговують особливої поваги ті, хто живуть з нами.
Миколу Петровича Клименка, мешканця с. Орджонікідзе, знає у селі, як кажуть, і старий, і малий. Адже привітний і доброзичливий дід Микола, життя якого вже розмінює десятий десяток, чи не жива легенда села, в якому він народився, зростав, яке захищав від ненависного ворога, де відбудовував народне господарство по війні і все життя, аж до виходу на заслужений пенсійний відпочинок, сумлінно трудився. Багато чого довелося побачити на своєму життєвому шляху ветеранові Великої Вітчизняної. Були і кровопролитні бої, і поранення, і полон та перебування у концтаборі, де йому ампутували ногу. Та все ж майбутнє посміхнулося йому, інвалідові, подарувавши міцну та дружню сім’ю: вірну дружину Софію і трьох чудових дітей.
Житель села Новопетрівка Новоєлизаветівської сільської ради Василь Григорович Бобкін до сьогоднішнього дня пам’ятає все, що було послано йому долею перенести в ті страшні роки. Ще у 1939 році він був призваний на строкову службу до армії. Його військова частина однією з перших у Червоній Армії протистояла підступному удару віроломного ворога на світанку 22 червня 1941 року. На його військовому шляху було все: відступи, оточення, наступи… А влітку 1942 року потрапив у полон, у якому пощастило вижити і бути звільненим наступаючими радянськими військами навесні 1944-го.
Ще понад рік тривали запеклі бої, в яких захисник Вітчизни Василь Бобкін мужньо і нещадно бив ворога, відзначаючись незламною силою духу і героїзмом. Фронтовий подвиг простого солдата оцінено багатьма урядовими нагородами – орденами й медалями, серед яких ордени Червоної Зірки та Слави ІІІ ступеня.
Ольга ІВАНЕНКО,Ширяївський район
