6 квітнявоселіПавлаІвановичаШерстіченказберутьсяріднітадрузі, сусіди, односельці, привітаютьветераназ88-літтям, побажаютьнайголовнішого, щойомупотрібноуцьомувіці, – здоров’я. Ізновуветеранзгадаєпровоєннелихоліття, протрудовібудні, чимбуловщертьнаповненейогожиття.
Влітку 41-го, коли німецькі війська нестримно рвалися на схід, пішли воювати з ворогом і більше 50 мешканців Копійкового. Трохи раніше взяли в діючу армію старшого брата Миколу, за ним призвали і Павла. Уже після звільнення села від фашистів у 1944-му пішов воювати батько Іван Кононович Шерстіченко. Але його дружина Марія Андріївна невдовзі стала солдатською вдовою і дочекалася з війни лише меншого сина Павла. А після перемоги над ворогом повернувся додому лише кожний п’ятий копійківчанин-фронтовик – всього 13 чоловік.
Про бойовий шлях Павла Івановича свідчать медалі «За відвагу», «За бойові заслуги» та інші. Він ходив у тил противника і приводив на свої позиції «язика», знищував ворожі вогневі точки. Спочатку був піхотинцем, потім, аж до кінця війни, – зв’язківцем. Його кабельна рота обслуговувала авіаційну військову частину. Траплялося, зв’язківців транспортними літаками переправляли за кілька сот кілометрів уздовж фронту. Власне, хлопця із Копійкового ледве не відрахували зі школи по підготовці зв’язківців – він попервах плутав «и» російське з «і» українським при освоєнні азбуки Морзе.
Демобілізувавшись у 1947 році, працював трактористом і комбайнером, завідуючим складом і током, на інших ділянках сільськогосподарського виробництва.
Майже півстоліття тому Павло Іванович втратив свою вірну дружину, з якою ростили і виховували двох дітей. Віра Василівна Шерстіченко все своє зовсім коротке життя присвятила дітям, працювала вчителькою. Павло Іванович довгий час жив самотньо, а вже років з десять тому повноправною господинею в обійсті ветерана війни та праці стала Зоя Михайлівна. З нею йому набагато легше долати усі життєві негаразди.
