Голові обласної ради Організації ветеранів України Гурському О.Г.
Шановний Олексію Георгійовичу!
Від імені Одеської обласної ради і від себе особисто щиро вітаю Вас зі знаменним ювілеєм – 90-річчям з Дня народження!
Ваш життєвий шлях – це яскравий приклад відданого служіння Батьківщині та рідному народу. Ваші бойові заслуги у роки Великої Вітчизняної війни, незмінний патріотизм та багаторічна сумлінна праця на благо людей у мирні роки, людяність та безкорисливість, принципове обстоювання прав ветеранів та людей похилого віку стали запорукою Вашого високого громадського авторитету. Вас знають і поважають усі – товариші і колеги, високопосадовці і пересічні громадяни, молоде покоління.
Сподіваюсь, що ще багато років Ви залишатиметесь незмінним головою Одеської обласної ради Організації ветеранів України та мудрим керівником комісії Одеської обласної ради з питань поновлення прав реабілітованих, яку очолюєте вже понад 20 років. Впевнений, що Ваш досвід і професіоналізм і надалі сприятимуть економічному та духовному розвитку Одещини.
Бажаю Вам міцного здоров’я та довголіття, щастя, добробуту та успіхів у всіх Ваших добрих справах!
З глибокою повагою,
голова Одеськоїобласної радиМ. ПУНДИК
Не марно прожито роки…
Життя прожити – не поле перейти. Із цієї століттями вивіреної мудрості Олексій Георгійович Гурський почав розмову, яку ми неквапливо повели напередодні його дев’яносторіччя. У міру того як він, підкреслено охайний, облагороджений сріблом сивини, відповідав на мої запитання, я, знаючи свого візаві чимало років, знову переконувався у його завидній ерудиції, самодостатності та вмінні привабити до себе співрозмовника. А ще – в чіпкій пам’яті: він називав прізвища, імена та по батькові, посади людей, з якими зустрічався ще замолоду і у зрілі роки. А на життєвих шляхах-дорогах Олексієві Георгійовичу довелося мати справу і з видними державними діячами, і зі знаменитостями загальносоюзного, українського, обласного та районного масштабів, і з простими трудівниками, з яких і сам вийшов на шлях керівника.
А почався цей шлях у тепер уже далекому, але особливо пам’ятному для всіх нас переможному 1945 році, коли Гурський після закінчення Одеського політехнічного інституту був призначений інженером електростанції в місті Котовську. З Одеси, звичайно ж, їхати не хотілося, адже він захищав її у складі 3-ї роти міського винищувального батальйону в 1941 році. Потім була евакуація на схід і служба в Одеському піхотному училищі в м. Уральську, а потім у Гур’євському військовому піхотному училищі. Там готували офіцерів для діючої армії. Він командував взводом, потім ротою і постійно писав рапорти з вимогою відправити на фронт. Але начальник училища генерал-майор Іван Матвійович Макаров накладав на них ту саму резолюцію: «Відмовити. Далі виконуйте свої обов’язки». Вона не змінилася і після того, як Гурський очолив роту і одержав бойове хрещення в операції щодо знищення численної групи вимуштруваних у спецшколі абверу диверсантів, закинутих уночі в глибокий тил з повітря. Після війни про той бій написали Ю. Долгополов – у своїй книжці «Війна без лінії фронту», і почесний співробітник держбезпеки Д. Тарасов – у газеті «Советская Россия», у 1991 році.
Старший лейтенант Гурський, удостоєний заохочення командування, тоді остаточно визначив: його покликання – бути в армійському строю. Але втрутилася тяжка хвороба, і він був змушений змінити опанування науки перемагати на студентську аудиторію в політехнічному інституті, що відродився після визволення його улюбленої Одеси.
І от з дипломом інженера він у Котовську.
– Чим запам’яталося Вам становлення на самостійній посаді в цивільному житті? – запитую Олексія Георгійовича.
Він, подумавши, постукав пальцями по столі, мовби натискаючи на клавіші пам’яті, і сказав:
– Там я знайшов віру у власні сили. І хочете, розповім, яким чином?
– Гадаю, про це буде цікаво довідатися й читачам.
– Отож. Електростанція була малопотужною. Робота йшла за примусовим графіком. Частенько місто залишалося без світла. Що тільки не доводилося мені вислуховувати тоді і в очі, і по телефону. Що робити? Набрався рішучості й подався до райкому, до першого секретаря Євгена Костянтиновича Шувалова. Вимагав відрядити мене до Києва, вихід у нас один – тягнути високовольтну лінію від Дубоссарів із Молдавії. Той округлив очі – чи наша це компетенція? Але врешті-решт умовив я Шувалова і, опинившись у Києві, разом із секретарем райкому Галиною Якимівною Андріященко почав стукатися у двері міністерств і відомств. Скрізь вислуховували, погоджувалися з моїми доводами, але розводили руками, мовляв, для нас це питання непід’ємне. І тоді я вирішив пробитися на прийом до самого першого секретаря ЦК КПУ України Олексія Іларіоновича Кириченка. І вдалося потрапити до його кабінета.
– Ну, що там у вас, одесити, що привело до нас? Ми з Василем Івановичем готові вислухати, – сказав він і подивився на маршала Чуйкова, який стояв поруч.
Я виклав суть справи і повідав про свої ходіння по начальству. Кириченко запросив другого секретаря ЦК Миколу Вікторовича Підгорного і сказав:
– Ці люди десять днів випробовували на собі наш радянський, демократичний бюрократизм. Розберіться й допоможіть.
Наступного дня у Підгорного зібралися всі ті, хто відповів на проблему котовчан лише розведенням рук. Другий секретар дав висловитися всім. Вислухав і мене. Потім дав доручення протягом трьох днів підготувати Постанову ЦК КПУ. Хтось вставив репліку, мовляв, Дубоссари належать до Молдавської РСР, на що Підгорний відповів:
– Це я знаю. Але Молдавія у складі СРСР і ми погодимо все.
Я попросив дозволу дочекатися прийняття Постанови ЦК, щоб повернутися до Котовська з його текстом. Підгорний посміхнувся і доброзичливо запитав:
– Ви що, не вірите нам? Їдьте додому, починайте нову роботу.
Звичайно ж, у Котовську мене зустріли з розкритими обіймами. Незабаром довірили очолити Котовський електромережний район Одесаенерго. За два роки була побудована лінія електропередач Дубоссари – Котовськ. Встановили два нові трансформатори. Потужність чинної електростанції збільшилася у 15 разів.
Ось із таких справ заради людей ткав полотно свого життя ювіляр. І сьогодні він гордий тим, що в Ізмаїлі, у час, коли він очолював міськком партії, було споруджено і введено в експлуатацію понад 120 об’єктів. Лише в 1976 році було справлено 663 новосілля, відкрили громадсько-торговельний центр на 6000 жителів п’ятого мікрорайону, туристичну базу, нові школу та дитячий садок.
А коли Олексій Георгійович, ставши почесним громадянином Ізмаїла, очолив профспілки області, то почав свої добрі справи з відродження санаторію «Куяльник», який занепадав. І там виріс новий корпус на 14 поверхів. За дострокове здавання його в експлуатацію Гурський був нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради УРСР. Досі пам’ятаються ювілярові безсонні ночі та дні, проведені на будівництві. Як і боротьба за звання колективу комуністичної праці деповцями Котовська. Із усього Союзу їхали до них по досвід, захоплювалися і акваріумами, і квітковими клумбами, і газонами, але найбільше – робітничою гордістю деповчан. Вони, перші в країні, почали одержувати зарплату за принципом довіри: у цеху на столі лежали відомість і гроші, кожен брав свою суму і ставив розпис. Якось один машиніст помилився і взяв на 10 рублів більше. Уже в дорозі він із чергової станції додзвонився до депо і з вибаченнями повідомив про помилку.
Сьогодні цей приклад досить і досить показовий. І розповівши про нього, ювіляр із жалем говорив про те, що багато доброго з нашого минулого втрачено, і його не відновити ніяким інвесторам.
Ми довго вели розмову про справи ветеранські, якими ось уже понад двадцять років опікується Олексій Георгійович, будучи головою обласної Ради ветеранів. Головне його кредо: якщо хоч чимось можеш допомогти людині – неодмінно допоможи й ніколи не міняй правду на неправду. Говорили і про нагороди, а ювіляр удостоєний дев’яти орденів і понад тридцяти медалей. Він перший в області став повним кавалером ордена «За заслуги», що має три ступені.
– Мені, як і багатьом людям старшого покоління, не соромно перед дітьми, онуками та правнуками, – сказав Олексій Георгійович, коли я попросив його коротко підбити підсумок прожитих років. А потім поставив свого роду каверзне, можливо, й не до речі, запитання:
– Олексію Георгійовичу, Ви назвали своє кредо. А чи доводилося іноді злукавити, збрехати?
Ювіляр посміхнувся і відповів:
– Як то кажуть, грішний, панотче. Збрехав одного разу, і досі ніяковію від того.
– І кого ж це Ви навколо пальця обвели?
– Микиту Сергійовича Хрущова. Він проїздом до Румунії зробив зупинку в Котовську. Хоча про це не оповістили громаду, люду збіглося багато, міліція ледве стримувала охочих потиснути руку Микиті Сергійовичу, який по-товариськи посміхався на виході з вагона, красуючись у вишитій сорочці. Мене, на ту пору голову райвиконкому, Хрущов запитав:
– А де Блажевський? Чому немає?
Двічі Герой Соціалістичної Праці, знатний кукурудзівник Євген Вікторович Блажевський повинен був бути з нами, але чомусь не з’явився вчасно.
І я збрехав:
– Він погано себе почуває. Не зміг приїхати.
І ця брехня зійшла за чисту воду.
– Олексію Георгійовичу, коли Ви відгородили людину від неприємностей, то зарахуємо цю безвинну неправду за виняток із правил.
– Можливо. Але нікуди не подітися від того, що нам заповів Сенека: чиста совість – є справжнє свято, а найвищий суд – суд совісті.
Віктор МАМОНТОВ,
«Одеські вісті»
Фото автора
Р.S.Коли матеріал був підготовлений до друку, стало відомо, що Олексієві Георгійовичу Гурському присвоєно звання «Почесний громадянин міста-героя Одеси». Колектив «Одеських вістей» щиро вітає Вас, шановний ювіляре, з цією важливою подією у Вашому житті.
Шановний Олексію Георгійовичу!
Партизани м. Одеси вітають Вас із 90-м ювілеєм та з присвоєнням звання Почесного громадянина м. Одеси.
Желаем Вам большого счастья
И тихой радости земной.
Пусть все житейские ненастья
Всегда обходят стороной.
Пусть Вашими спутниками жизни будут
Вера, Надежда и Любовь.
З величезною повагою до Вас сестра партизана-розвідника Яші Гордієнка –
Ніна Яківна
Йому так личить
білий халат
У гардеробі Володимира Денисовича Тихонова серед одягу, напевне, найбільше білих халатів. Він працює лікарем у Савранській центральній районній лікарні. Його трудова стежина сягає за п’ятдесят літ. А він не поступається рокам – енергійний, вправний, працьовитий. Багатьом лікарям і медсестрам є наставником, учителем, добрим товаришем. Володимир Денисович став героєм творчого вечора-портрета «Мої роки – моє багатство», який відбувся у районному Будинку культури в день, коли лікарю виповнилося 80! Зал стоячи і гучними оплесками вітав ювіляра. Зі сцени лунали привітання, пісні, танці, на екрані показувались фотографії із сімейного альбому…
Для ювіляра пам’ятним став 1959 рік. Тоді все починалось. Після завершення навчання на факультеті «Лікувальна справа» Одеського медичного інституту дипломованого спеціаліста направили на роботу у Саврань. Тут він і почав працювати хірургом.
Володимира Денисовича можна вважати незмінним на посаді районного хірурга та завідуючого хірургічним відділенням. Тут усе його життя. Дні і ночі, будні і свята – біля пацієнтів. Він зробив більше 30 тисяч операцій. До фахівця високого класу звертались не тільки жителі Савранського, а й інших районів Одеської, сусідніх Миколаївської, Кіровоградської та Вінницької областей. Його талант не має меж. Його золоті руки творять дива. Одна із тисяч пацієнтів Надія Миколаївна Климкіна з великим букетом рожевих гвоздик дякує Володимиру Денисовичу і пригадує, як він вселив їй надію однією фразою: «Будеш жити!»
Володимир Денисович завдячує долі, що з ним завжди поруч дружина Ніна Василівна. Вона йому щедро пробачала тривожні ночі, коли викликали на операцію, і те, що часто залишалася у святкові дні одна. Вона все розуміла. ЇЇ тендітні плечі і на сьогодні найнадійніша опора лікаря. Вони виростили сина Володимира, який нині підполковник запасу. Мають трьох онуків: Юрій – інженер із медичного обладнання, Микола – скульптор, молодший Володимир – дизайнер у сфері літакобудування.
На сцені перед усією громадою Володимир Денисович подякував своїй вірній супутниці, вручив передані квіти і з повагою оцінив її професійність агронома-меліоратора. За участі Ніни Василівни у 70-ті роки були заліснені значні площі пісків. Тепер там шумлять ліси.
Родовід Тихонових має глибоке коріння. І що є цінним – ниточка, що пов’язує сім’ю з відомим українським поетом Тарасом Григоровичем Шевченком. Як повідав Володимир Денисович, народився він у Руській Слободі, що в Іванівському районі. У минувшину ці землі належали пану Енгельгарду. Так, тому самому пану, в якого кріпаком був Тарас. Бабуся Володимира працювала прибиральницею у школі і бачилася там із Шевченком. Цей спогад, як найкраща сімейна реліквія, передається з покоління в покоління. Тому так поціновується в родині поезія Кобзаря. Це вплинуло на творчість онука Миколи, який створив скульптуру «Молодий Шевченко». Ювіляр зі сцени читав шевченкові рядки: «У кожного своя доля і свій шлях широкий…»
А після свята він знову одягнув білий халат, який так йому личить, і пішов до своїх пацієнтів. У нього багато роботи, він завжди потрібен людям.
Тетяна СТОРЧАК,власкор «Одеських вістей»,Савранський район
