Житейська мудрість лікаря
…Олексій Олексійович Антоненко – чоловік, якого в Ізмаїлі та Ізмаїльському районі знають багато людей. Він очолює відділення профілактики міськлікарні № 1. Переконаний – з профілактики треба починати попередження будь-якої хвороби. А оскільки чимала частка шкідливого виробництва як перебувала, так і перебуває в сільській місцевості, то й підвищену увагу приділяє лікар стану здоров’я тих, хто, наприклад, пов’язаний з отрутохімікатами та з іншими не менш небезпечними для здоров’я видами робіт.
З дитинства мріяв стати лікарем. Після закінчення інтернатури одержав розподіл до Ізмаїла, та так у цьому місті й залишився.
– Тоді, у 1975 році, приїхало кілька молодих фахівців, – розповідає Олексій Олексійович. – На той час потрапити до Ізмаїла вважалося престижним. Не те, що тепер, на жаль… Сьогодні столиця Придунав’я далеко не така престижна. Про це ми й говорили з колегами – тими, хто тоді прибув до міста, на одній з нещодавніх нарад. Усе або майже усе тримається на нас, тих, хто має солідний досвід. Ми не скаржимося, але молоді нам дуже не вистачає. Але ж була можливість розв’язати проблему ще при передачі гуртожитків міських підприємств на баланс виконкому, зарезервувати житло для фахівців, необхідних місту. Цього, на жаль, свого часу зроблено не було.
У його трудовій книжці небагато записів. Саме його, молодого тоді фахівця, у вісімдесяті роки призначили головлікарем ЦРЛ, як людину, не лише знайому зі специфікою кожної ділянки охорони здоров’я, але й відповідального, умілого організатора, готового взятися за вирішення будь-якого питання.
– Мені, – розповідає лікар, – добре запам’ятався такий випадок. Приїхав я якось до села Озерного, щоб вирішити питання з опаленням сільської амбулаторії. Вона залишалася «на точці замерзання», хоча порівняно неподалік була розташована котельня, що подавала тепло на сільську школу. Звернувся до голови сільської ради. Але той послався на цілу низку причин, через які опалення провести до амбулаторії неможливо. Але я не заспокоївся. Повернувся до Ізмаїла, пішов на прийом до тодішнього голови виконкому райради Павла Тимофійовича Побігуци, доповів обставини. І були виділені необхідні кошти, тепло прийшло до амбулаторії. Таких фактів згадується багато.
Завдяки підтримці місцевої влади було побудовано амбулаторію у с. Утконосівці. І залишається лише шкодувати, що після розвалу Союзу так і залишилося у проекті будівництво подібних об’єктів у селах Матросці, Лощинівці, Каланчаку та багатьох інших.
Але, слава Богу, встигли побудувати ще один будинок – двоповерховий корпус кардіологічного відділення центральної районної лікарні. Були закумульовані кошти, виділені багатьма базовими сільгосппідприємствами. Будинок і донині красується на території ЦРЛ.
– Я, як, напевно, й інші медики міста та району, і понині залишаюся вдячним таким керівникам, як Герой України, директор агрокомпанії «Свобода» Володимир Деонісієвич Видобора. Залишилася дуже світла пам’ять про унікального чоловіка – Миколу Георгійовича Миндру. Не менш вдячний багатьом колишнім керівникам сільгосппідприємств. Так, часи змінилися, немає нині базових господарств, немає колишньої сталості соціального захисту. І тим більше, заслуговують на вдячність керівники району, котрі посприяли капітально відремонтувати базову центральну районну лікарню на вулиці Білгород-Дністровській, відкрити нові ФАПи та сільські лікарські амбулаторії, придбати сучасні електрокардіографи.
– Останнім часом говорять про реформування, об’єднання міської та сільської мережі охорони здоров’я в єдину мережу. Як Ви ставитеся до цього?
– В усьому має бути здоровий глузд, і саме цим буде керуватися нинішня влада, ухвалюючи такі рішення. Час політичних авантюр, на мій погляд, минув…
…Олексія Олексійовича можна назвати багатим дідом. У нього – троє онуків та онучка. Сини вдалися в батька, стали лікарями, як і невістки. То ж є надія, як вважає О.О. Антоненко, що й онуки у майбутньому оберуть цю, одну з найшляхетніших професій.
– Ви готуєтеся відзначати ювілей. Задоволені прожитим?
– По-своєму, так. Але, гадаю, по-справжньому життя, збагачене досвідом та життєвою мудрістю, лише починається.
Дмитро Пейчев, начальник відділу внутрішньої політики та зв’язків із громадськістю Ізмаїльської районної держадміністрації
Коли у тітки Ганни на душі свято
У селі Вільшанці Ганна Іванівна Бобик знатна пекарка. Науку поводження з тістом вона перейняла від своєї мами. Наприклад, коли щось задумала пекти, найперше помолиться, остерігається перемовин в хаті (тісто не зійде), та головне – справу потрібно любити.
Та не одразу все вдавалося Ганні. Замолоду, й сліз було, – пиріжки погоріли. Не вміла печі напалити. Понад річкою ходила й плакала, що чоловіка нічим нагодувати, а свекруха сварить. З часом навчилася й пиріжки, й хліби, й короваї та вертути пекти. Має добру піч, в якій дванадцятеро круглих ребристих хлібних форм уміщується.
– У колгоспній пекарні перед пенсією працювала і ще кілька років потому, – каже тітка Ганна. – Пекли по 40 хлібин. Велика піч була, укладиста. Люди сільські й замовлення робили – булочки, короваї на оказії. І так кожного дня біля тіста. Навчилася з ним розмовляти.
– Дивні речі говорите. Як же можна з тістом розмовляти? – щиро дивуюсь.
– А от послухайте. Насіяла мукички для короваю, наливаю водички та й примовляю: «Дунаю, мій Дунаю, дай води для короваю». А коли прийшов час саджати, такі слова кажу: «Наша піч регоче, короваю хоче. А припічок усміхається, короваю дожидається». Тоді все вдається.
Випічка займає багато часу у жінки, бо якщо пече, то всього вдосталь. Собі, дітям та онукам. І як на гостини йде до сестри Віри чи брата Петра, також із своєю випічкою. Дивує рулетами, прикрашеними тортами.
Материні здібності передались і доньці Світлані. Вона працює вихователькою у місцевому дитсадочку.
У сина Андрія свій талан, він пише вірші, гуморески. Цьогоріч запросили його до клубу виступити на концерті з нагоди жіночого свята. Глядачі відпускати не хотіли, так сподобались «усмішки».
Ганна Іванівна пригадує свою неньку: невгамовна, небайдужа до людей, вона чимало сил вклала в будівництво храму. Споруджений він у центрі Вільшанки, і можна вважати десятинним, бо бабця Наталя по копійчині збирала у мирян.
Після закінчення школи Ганна попрацювала на фермі біля телят. Вона з радістю бігла до тварин, і старанно доглядала їх. Та треба було вчитися, набувати професію. Вступила до швейного училища, а через рік знову повернулась на ферму. Дівчина зрозуміла, що для неї головніше. Працювала сезонно. Взимку – на фермі, а весна – осінь – у рільничій бригаді. Вирощувала цукровий буряк; у 80-ті роки вільшанські поля давали добрі врожаї цієї культури. За вправність і працьовитість обрали Ганну Іванівну ланковою. Додалося відповідальності і клопотів. За все хвилювалася, переймалась клопотами. Коротко кажучи, жили і працювали дружно.
– Нині настають мої дні, – розповідає Ганна Іванівна. (Наша зустріч відбулася у вербну неділю). – Ось дістала вже форми для пасок. Вони різні: є великі, середні й маленькі.
– Маєте свій рецепт? – цікавлюсь у господині.
– Набір продуктів такий: яйця, масло вершкове, цукор, молоко, дріжджі, олія, ваниль, родзинки. Жовтки відділяю від білків, збиваю. Опару роблю на молоці (можу звечора). Рецепти напам’ять знаю, не записую.
На додачу хочу сказати: із перерахованих продуктів більшість свої, домашні. Тому вироби тітки Ганни такі смачні та запашні, і в них немає ніяких ароматизаторів та консервантів.
– Печу багато, зо тридцять пасочок, – далі розповідає співрозмовниця. – Ще свіжі виношу на вулицю, гукаю сусідських дітей і пригощаю їх. Нехай їдять діти, мені від цього тільки радість.
Тоді у тітки Ганни на душі свято. Від того, що вдало спеклись пасочки і що є кого пригостити. А вона ще напече.
Тетяна CТОРЧАК,власкор «Одеських вістей»,Савранський район
